Набрав чинностi Закон України «Про внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування», підписаний Президентом України 17 травня 2001 року. Закон широко рекламований (особливо «національно свідомими» депутатами, наприклад, Лесем Танюком), як такий, що призведе до «повного достатку» і дешевизни української книжки та українських друкованих ЗМІ в Україні.
Почнемо з того, що всі державні структури (Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Адміністрація Президента і т.iн. і т.п.) і досі роблять вигляд, що їм невідома відповідь на запитання: а що ж таке «українська книжка» або «українські ЗМІ», і які головні причини того, що книжки і друковані ЗМІ українською мовою в Україні вимирають? Прийняття ж такого Закону без відповіді на попереднє запитання рівнозначне діям лікаря, який виписує рецепт сильнодіючих ліків без огляду хворого і встановлення діагнозу.
Пропонований Закон «полегшує» життя суб’єктів видавничої діяльності у кількох напрямках. Давайте розберемось із цими «полегшеннями» з точки зору кожного із суб’єктів. Отже, основними суб’єктами видавничої діяльності є: автори літературних творів, меценати, видавці, поліграфісти, торговці поліграфічним обладнанням та матеріалами, книготорговці та нарешті покупці (тобто всі громадяни України). Першим і останнім цей Закон не дасть нічого, бо не приведе ані до суттєвого збільшення накладів і номенклатури видань, ані до суттєвого здешевлення книжки українського виробника.
Почнемо з тих, кому цей Закон все-таки хоч трохи полегшить життя. Ті, хто ввозить в Україну поліграфічні матеріали і поліграфічну техніку для власних потреб або для подальшої торгівлі ними в Україні, звільняються (до 1 січня 2003 року) від сплати ввізного мита та ПДВ при ввезенні цих товарів в Україну. Це дуже добре (внаслідок вивільнення оборотних коштів збільшиться номенклатура пропонованих торговцями поліграфічних матеріалів і техніки), однак дуже мало вплине на відпускну ціну цих, ввезених в Україну товарів — при їх продажі знову нараховується ПДВ. А от у випадку завезення техніки і матеріалів на власні потреби — ситуація складніша. Адже здійснювати такі операції можуть лише «монстри». До них належать величезні державні підприємства типу «Преси України» і багатотиражні ЗМІ — от для них всі поліграфічні матеріали і техніка будуть щонайменше на 20% дешевшими, аніж для усіх інших невеликих видавців і поліграфістів, а це вже, перепрошую, дискримінація бізнесу за ознакою «товщини». Це особливо прикро, якщо врахувати, що справді якісні видання в Україні здійснюються малими видавництвами та поліграфічними підприємствами, і дана дискримінація є, крім усього іншого, ще й фактично податком на якість. Наприклад, Іван Малкович — видавець найякісніших в Україні дитячих книжок, через неможливість досягнення необхідної якості поліграфічного виконання своїх видань в Україні змушений друкувати книжки в Словаччині. Так от, цей закон залишає старий порядок речей — віддай до держбюджету 44% (!!!) вартості контракту (поліграфічні видатки і транспорт) одразу після перетину митного кордону України — «не тобі, Іване, не тобі...»
Книготорговці цілком звільняються (до 1 січня 2003 року) від податку на прибуток. Це було б чудово (без розвинутої мережі книготоргівлі видавнича діяльність втрачає сенс), якби не одне «але». Звільняються від податків на продаж усі видання, незалежно від мови і країни походження. Враховуючи сьогоднішній стан речей, тобто потужну експансію російського книжкового бізнесу в Україну, це означає, що продавати російську книжку стане ще вигідніше. А усі розмови про необхідність створення рівних умов для книжок російського та українського походження — чистої води «ошуканство». Iз врахуванням сьогоднішнього стану речей і причин, які призвели до цього, це все одно, що вважати чесним боксерський поєдинок між важковаговиком і «мухою» — умови ж рівні.
Видавці. Тут ситуація складніша, бо у Законі залишається незрозумілою фраза: «...не включаються до валових доходів... доходи, отримані від продажу видавничої продукції замовнику або безпосередньому споживачу...». Адже, якщо термін «замовник» якось означений у Законі про видавничу діяльність, то термін «безпосередній споживач» у законодавстві України не фігурує. 1 хто стоїть між видавцем і безпосереднім споживачем? Книготорговець? А як інакше нормальний видавець повинен поширювати свої книжки, як не через книжкову торгівлю? І чи є «кінцевим споживачем» бібліотека чи лише книжковий хробак? А чи є «кінцевим споживачем» Книжкова палата України та ще близько 20 державних установ, які вимагають від видавця обов’язковий безкоштовний примірник? Якщо ні, то все залишається по-старому — віддай книжки безкоштовно, надішли їх своїм коштом і ще й заплати податки, як із проданого, адже безкоштовна передача за нашим законодавством прирівняна до продажу. І ще одне. Хто буде тлумачити ці терміни — знову треба йти на поклон до податкової адміністрації, щоб
«ЗНЕБОЛИЛИ»?
Закон і далі залишає незаконним продаж книжок без придбання патенту на презентаціях, виставках тощо. А якщо цей захід одноденний і відбувається в іншому місті, то морока, пов’язана з отриманням такого патенту, навіть якщо б він був і безкоштовним, така, що краще від такої торгівлі відмовитись.
Якщо все-таки податкова адміністрація «зволять» трактувати цей Закон так, що й видавці української книжки не сплачуватимуть податку на прибуток, то все одно у цьому Законі є ще один дуже цікавий момент, який, крім видавців, безпосередньо стосується меценатів української книжки. Щоб було зрозуміло, лише один простий приклад. За старим законодавством видавець, який отримав спонсорську допомогу, наприклад, на переклад якогось видання і витратив усі ці кошти для здійснення цього перекладу, не сплачував жодних податків (доходи були рівні витратам, отже був відсутній об’єкт оподаткування). За цим — «покращеним» — законом видавець у такій самій ситуації змушений одразу віддати у виді податку 30% отриманої від мецената суми, оскільки витрати, здійснені видавцем на переклад, уже не включаються до складу валових витрат. Таким чином маємо додаткову 43-відсоткову «націнку» на меценатство у галузі українського книговидання. Як чудово віддячили меценатам, коштом яких фактично і збереглись залишки українського книговидання! Для ілюстрації цієї «вдячності» лише дві цифри із найважчого для українських видавців 1998 року: державний бюджет України на 1998 рік передбачав виділення на книговидання 1 620 900 гривень, а виконання цього пункту склало 18% — тобто Українська держава у 1998 році підтримала українське книговидання сумою у 297 762 гривні; цього ж 1998 року лише Фонд «Відродження» витратив на видання українських книжок 1 079 971 долар США.
Ситуацію не врятує жоден закон про меценатство — за Українським законодавством податкове поле регулюється лише податковими законами. Тому не існує іншого способу не обдирати меценатів української книжки, крім включення до Закону про оподаткування прибутку підприємства пункту про те, що «спонсорські внески, отримані на видання українських книжок, не включаються платником податку до складу валових доходів». Все інше буде просто черговим «надувательством», як і цей новий Закон та всі інші заходи «на покращення...», мета у яких одна — знищити українську книжку та українські ЗМІ — не буде книжки — не буде і проблем.
