Режисер мексиканського походження Алехандро Гонсалес Іньяріту — з тих, хто найбільшим скарбом вважає кількість сліз, пролитих у залі. Але він аж ніяк не причетний до виробництва серіалів, котрими уславилася його батьківщина. Він знімає кіно, котре навіть до певної міри вважається авторським та інтелектуальним.
Відомим його ім’я зробив фільм «Сука-любов» (2000 р.). Сам Іньяріту визначив там кілька безвідмовних прийомів, за допомогою яких він досі знімає фільми. Спочатку діють кілька персонажів, начебто ніяк між собою не пов’язаних, але потім їхні пригоди виявляються частинами однієї історії. У «Суці-любові» та «21 грамі» (2003 р.) сюжетобудівною подією була автокатастрофа. У «Вавілоні» сюжет організовується довкола рушниці, котра, потрапивши в необережні руки, наробила багато лиха в Марокко, США, Японії і Мексиці.
При таких колізіях цілковито поганих або добрих героїв у фільмах Іньяріту майже немає, тож усім їм доводиться боротися з глобальною несправедливістю — наслідками нещасного кохання, чиєїсь безвідповідальності, кризи віри тощо. У «Вавілоні» фатум набуває виразних соціополітичних рис. В усьому винний зажерливий і байдужий Захід, що встановив неправедні порядки, від яких страждають чуйні та щирі аборигени Третього світу. Врешті-решт, дістається і американцям: туристка у виконанні Кейт Бланшетт дістає випадкову кулю з тої самої гвинтівки, її чоловік (Бред Пітт), що був при тому, страшенно переживає; на протилежних боках земної кулі зчиняється страшенний гармидер, але для американців все закінчується добре. На відміну від причетної до інциденту арабської родини, та непричетної, але теж нещасної служниці-мексиканки. З усіх сил, буквально коліном, Іньяріту тисне на сльозові залози акторів і глядачів. Актори, згідно зі сценарієм, під кінець просто заливаються, а ось глядачі чомусь ні. Принаймні, далеко не всі, мабуть, тому, що той моралістичний пафос, від якого кадр уже просто лускається, спричиняє здебільшого не співчуття, а головний біль. Було б легше, якби ще актори плакали, тобто, перепрошую, грали талановито — як, наприклад, у «21 грамі». Але ж там були Шон Пенн, Бенісіо Дель Торо, Наомі Уоттс і Шарлот Гензбур — з таким складом хоч плакати, хоч сміятися — все буде добре. У «Вавілоні» такого нема. Тобто сльози є. А очей, з яких би вони переконливо текли — ні. Але режисеру, здається, навіть не йдеться про переконливість. Головне завдання — чітко визначити правих і винних. Визначили. Ну то й що?
Так чи інак, один конкретний результат Іньяріту таки здобув: «Вавілон» відзначений «Золотими глобусами», та й на «Оскарах» здобуде щонайменше кілька номінацій, а може і статуетку. Кіноакадемія любить рюмсання.
