Сцена Київського академічного театру драми і комедії стала своєрідним професійним стартом для багатьох молодих акторів та режисерів. Черговим прикладом цієї об’єктивно позитивної особливості «лівобережців» стала прем’єра вистави «Дні пролітають зі свистом» за п’єсою Миколи Коляди «Стара зайчиха». Постановку здійснила студентка V курсу Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого Ксенія Холоднякова.
З перших реплік акторів деякі глядачі могли впізнати вже відомий їм текст, адже не так давно театр «Современник» гастролював з постановкою «Заєць. Love Story» за тією ж п’єсою. Щоправда, враження від перегляду російської вистави були досить неоднозначними: дехто навіть зауважував, що якість вистави бажала б бути кращою, незважаючи на видатні імена (ролі виконували Ніна Дорошина і Валентин Гафт).
Виставу у Театрі на Лівому березі Дніпра поставлено на малій сцені, що дозволяє сприймати сценічну історію як досить інтимну річ. І визначення її жанру як «комедія і драма кохання» також є цілком виправданим: сміх крізь сльози, сльози від сорому за героїв і глибокий жаль, адже доля двох невдах нагадує кожному про певні «мотиви» у його власному житті, — все це змусило глядача не просто зі значним позитивом сприйняти виставу, але й переживати разом з героями, співчувати їх маленьким, проте, разом з тим, досить глобальним життєвим трагедіям. Й навіть інколи грубий і невтішний гумор не викликає відчуження, а вносить у цю до безглуздя сентиментальну історію деяку іронію, характерну для сучасного світосприйняття.
Отже, у маленькому провінційному містечку зустрічаються двоє (автор тексту навіть не вважає за потрібне давати їм імена): Він (Анатолій Ященко) і Вона (Ірина Мельник). Разом вони — колишнє подружжя, а поодинці — актори-невдахи, за плечима яких одна улюблена роль у виставі «Зайка-Зазнайка». Герої знаходять одне одного через 20 років після розлучення й усвідомлюють, що даремно прожили значну частину свого життя, однак намагаються не втратити віру в себе й почуття власної гідності. Він працює «звуком і світлом» у провінційному будинку культури, а Вона бере участь у корпоративних вечірках, аби підзаробити грошей. Причому актриса, як-то кажуть, не дуже перебирає харчами, погоджуючись навіть переодягнутися у чорношкіру співачку, яку начебто запросили із гастролями до провінції.
Уся дія відбувається у кімнаті готелю — інтер’єр є натяком на те, що це місто «не зіпсовано цивілізацією» (сценографія і костюми — Борис Орлов). Телефон-автомат з радянських часів, старий вентилятор та інші предмети з минулого, і на фоні усього цього — біла шуба актриси та її безглузді «рецепшен» та «сотовий» вносять у зміст вистави деяку парадоксальність.
Вистава структурована як сукупність різних за емоційним та психологічним навантаженням сценічних блоків. Від початку — давні образи й життєва іронія; далі — спільні спогади про найкращі акторські миті (усі свої репліки із дитячої вистави, видається, актори пам’ятають до цих пір), а далі — жаль за роками, які дійсно пролетіли зі свистом, і своєрідне єднання двох загублених душ...
Окрім того, протягом усього дійства актори співають (музичне рішення — Олександр Курій), пригадують минулі часи, п’ють горілку. І навіть той факт, що запрошення актриси в ролі негритянської співачки — лише вигадка її колишнього чоловіка, не стає для героїні великою трагедією, адже у своїй душі вона носить важчий тягар, яким є професійна нереалізованість, самотність — найстрашніше для справжнього актора.
І, незважаючи на деяку жалюгідність героїв та сором за них, вистава «чіпляє» своєю добротою та примушує сприйняти людську трагедію у філософському контексті. Адже у житті важливо усе: і, здавалось би, нікому не потрібний жук, котрий приповз до героїні у пошуку притулку, і сентиментальні спогади про спільні щасливі хвилини, і хоча б найменша можливість змінити звичний хід подій.
Як ведеться, усе минає — і ніяке портфоліо або статус «реально заслуженої» не захистить від безславної та одинокої старості, а корпоративні вечірки і заробітки — лише маячня поряд із можливістю мати поряд хоча б одну рідну душу.
