Усім, хто сподівався на продовження, — у будь-якому вигляді — циклу космічних жахів «Чужий» (загалом 4 фільми із Сігурні Вівер у головній ролі), віддячено.
75-річний режисер з молодим завзяттям підтримував інтригу, спростовувавши чутки про те, що знімає приквел (стрічку, в якій події передують фільмові, що вже вийшов раніше). У результаті новий сюжет формально вклався в драматургічну матрицю «Чужого». Проте у решті це щось цілковито інше.
Головні питання, що ними переймаються герої, — не як утекти від кровожерливої і майже невразливої тварюки, а — в чому сенс життя? Хто нас створив? Навіщо він (вони) це зробив(ли)? Почуттів більше, аніж трюків. Розмов більше, ніж бійок. У кожного з основних персонажів свої сантименти. Фільм це жодним чином не обтяжує.
Для нової казки Скотт знайшов нову героїню. Роль космічної воячки — тепер її звуть Елізабет — дісталася Ноомі Рапас. Це дуже точне призначення навіть з огляду на біографічні подробиці: 33-річна шведська акторка народилася в рік виходу першого «Чужого» на екрани (1979). Окрім того, відповідне амплуа: адже слава прийшла до Рапас 2009 року, коли вона виконала головну роль у всіх трьох скандинавських екранізаціях трилогії «Міленіум» за романами Стіга Ларссона, перевтілившись у ту саму дівчину, яка позначила себе татуюванням дракона, грала з вогнем і підривала повітряні замки. Вже через 2 роки Ноомі успішно дебютувала в Голлівуді, зігравши колоритну циганку-помічницю Шерлока Холмса та доктора Ватсона у «Грі тіней» Гая Річчі.
Рішення про заміну таке ж сміливе, як і доречне. Вівер була більше солдатом, аніж космонавтом, більше андрогіном, аніж жінкою, а в четвертому фільмі циклу вже й більш Чужою, аніж людиною, що не дивно з урахуванням того, що їй випало безперестанку боротися з безжальними й розумними чудовиськами. Ноомі також не позбавлена бійцівських рис, але при цьому підкреслено людяна й жіночна, тому що протистоїть здебільшого людським істотам і справляється з настільки ж людськими проблемам, такими, як пошуки віри чи втрата близьких. Оця несподівана й нетипова для кіножахів людяність — основна відмінність «Прометея» від циклу про Чужих.
Інший акторський успіх — Майкл Фассбендер в неодмінній для таких фільмів ролі людиноподібного робота- андроиїда на ім’я Девід. Це дивний андроїд. Дивиться «Лоуренса Аравійського» Девіда (саме!) Ліна, завчаючи напам’ять репліки, і так само, як і його творці-люди, намагається рефлексувати і переймається тими ж таки клятими запитаннями. Фассбендер наділяє героя запопадливою доброзичливістю, котра приховує інтерес дослідника, готового заради результату навіть на вбивство. Він певною мірою є хворою совістю роду homo sapiens. Одна з відповідей, яку отримує Девід, — люди його створили, наділивши свідомістю, просто тому, що могли це зробити; але в такому разі запитання самих людей набувають небезпечної чіткості покажчиків на шляху, що веде до пекла.
Звичайно, є всі необхідні атрибути хорору, впізнавані клаустрофобні фантазії одного з батьків «Чужого», швейцарського художника Ганса Руді Гігера, черговий виводок монстрів ближче до фіналу і катастрофічна розв’язка. Але загалом Скоттові вдалося майже неможливе: збалансувати атракціон жахів та філософську притчу, узяти за основу свою стару роботу і відродити її як цілковито новий проект з гарною перспективою розвитку.
Залишається тільки здогадуватися, яким буде продовження.
Матеріал підготовлений за сприяння столичного кінотеатру «Київ».
