Спочатку трохи про автора та зміст новодруку. Жан-Клод Шмідт фахівець з історії середньовічного Заходу, близький до школи Анналів; професор, директор з навчальних програм у Вищій школі суспільних наук (Париж). Свого часу Шмідт надрукував помітну роботу «Святий хорт. Гінефор — цілитель дітей у ХIII столітті» (1979), яка була присвячена феномену паломництва, що існує й досьогодні в ліонському регіоні поза будь-яким опікуванням церкви. Але в ролі «святого» виступає пес-мученик… Книга присвячена структурному й історичному аналізу варіантів легенди та ритуалу зцілення дітей. Наступною розвідкою автора, що також існує на перетині кількох дисциплін (історії, антропології, лінгвістики та етології) став «Сенс жесту». У 1994 році автор друкує «Привиди» — результат тривалих досліджень оповідей про явлення небіжчиків. Останніми роботами є «Навернення в образи» та «Образ в Середньовічних ритуалах».
Шмідт позиціонує свій «Сенс жесту...» як етапний для себе самого та для медієвістичних досліджень в цілому. Щоб краще зрозуміти суть праці, напевно, варто вдатися до розлогого цитування авторського вступу: «Мета цієї книги — не оповідь про історію певного жесту, ані аналіз жестових форм у якомусь одному літературному чи іконографічному документі, ані, зрештою, розробка каталогу середньовічних жестів чи то типології їхніх значень або функцій. Питання, яке я ставлю перед собою, більш глобальне: що таке зробити жест у Середні віки? Як і ким жести не лише виконувались, але й були осмислені, оцінені, витлумачені, класифіковані? Чи не існувало навіть у Середні віки однієї або й кількох теорій жесту? Які культурні моделі, погляди на тіло, концепції соціальних відносин знайшли в них своє відображення?..» Професор детально змальовує та пояснює віддаленому в часі й культурі читачеві цілісний феномен театру жесту. Адже Середньовіччя — це суцільний та неперервний ритуал жестів: релігійних (хрещення, миропомазання, євхаристія...) та світських (суди, турніри, дуелі...) До цього слід додати багату й чітко регламентовану культуру аристократії, поводження при дворах правителів тощо. Першим, і очевидно основним поясненням важливості жестів у Середні віки, автор наводить аргумент «слабкості письма». Більшість угод, послань, усього того, що одна людина прагнула донести іншій, передавалося ритуалом жестів або усною обіцянкою, які важили не менше, ніж нотаріально завірений акт або підпис.
Отож, маємо добре відоме ім’я автора, пристойний переклад з французької (Наталя Колибіна), 640 сторінок якісного друку, обкладинку, зроблену на «відмінно»... В чому ж проблема? Основний закид, що його адресували харків’янам столичні книжники, виглядає так: чому під обкладинкою, на якій стоїть поважне ім’я Жана-Клода Шмідта, 1) знаходиться 110(!) сторінок передмови наукового редактора пана Юрія Сватка; 2) коментарі шановного редактора складають чи не третину авторського тексту і при цьому залишено усього шість із близько тридцяти приміток iз позначкою «Прим. авт.»; загальна ж кількість приміток, за підрахунками рецензента Клубу Наталі Старченко, сягає близько 1100! Постають закономірні питання — а де автор? Чи можна наповнювати перекладне академічне видання такою кількістю власних пояснень, трактувань та «думок з приводу»? Чи не порушує це принцип авторства та чи не є це простим обманом читача: купують(ся) одного, а читати доводиться іншого? Чи не доцільніше було б звести увесь цей корпус приміток в окреме дослідження, на якому можна було б чесно поставити власне прізвище? Втім, на захист пропонованого методу подачі перекладних текстів також знайдуться свої аргументи. По-перше, український читач дуже часто через відсутність тлумачних пояснень залишається також ніби обкраденим. Ситуація виглядає так, ніби людину завели у космічний корабель і не пояснили, що тут до чого і як діє — красиво, але марно, і зльоту не передбачається... Звісно, це не стосується фахівців та ерудитів-інтелектуалів, але якщо видання розраховане на «всіх, хто цікавиться долями європейської цивілізації», подібні текстові «підпірки» не видаються вже аж такими марними. По-друге, науковий редактор таки знайшов кілька історичних неточностей та виправив їх у примітках (три роки життя із текстом). Місцями зустрічається й полеміка, яку можна розцінити як «додавання життєвого імпульсу» та дискусійності, що є невід’ємною частиною гуманітаристики. Отже, зважаючи на відсутність чіткого канону та форм подачі аналогічних текстів у вітчизняній практиці, маємо цікавий експеримент, який, залишаючи в силі усі поставлені питання та претензії, має право на «природний добір». Голосування гаманцями.
