Відкриваючи церемонію нагородження, голова журі британська актриса Шарлотта Ремплінг сказала, що переможцями Берлінале цього року стануть фільми, які «відображають процеси, що відбуваються в світі». Ця репліка відразу розставила все по своїх місцях. Стало зрозуміло, що без призу точно не поїде Майкл Вінтерботтом зі своєю «Дорогою на Гуантанамо» — фільмі про трьох британських мусульман, яких більше двох років протримали в американській в’язниці за безглуздим звинуваченням у зв’язках з «Аль-Каїдою».
Ці слова підтвердили, що політика на нинішньому Берлінському кінофестивалі остаточно перекрила кіно. Мало хто, щоправда, в той момент здогадувався, наскільки далеко все зайде. Вінтерботтому і його колезі Метту Вайткроссу в результаті відійшов приз за режисуру — та й усе. Гран-прі фестивалю — «Золотого ведмедя» — отримала дебютна картина боснійського режисера Ясміли Жбанич «Грбавіца». Після показу в конкурсній програмі її одразу відзначили як сильну, але в головних фаворитах фільм не був: ну що значить прізвище Жбанич проти того ж Вінтерботтома, Олтмана, Шаброля чи Люмета?
Грбавіца — це назва району в Сараєві, в якому живуть головні героїні фільму — мати і дочка-підліток. Живуть вони погано, ситуація в місті й країні нагадує початок 1990-х Росії: розруха, безробіття, бритоголові братки на іномарках і кримінальні з’ясування. Дівчинка вірить у те, що її батько — боснійський шахід, і страшенно цим пишається. За довідку про батька-шахіда дають знижку на екскурсію кудись у Західну Європу. Мати працює на декількох роботах, намагаючись заробити на повну вартість, бо батько дочки — ніякий не шахід, а один із цілого взводу сербських солдатів, який зґвалтував її під час окупації міста.
Вибираючи між «Грбавіцею» та «Дорогою на Гуантанамо», журі фактично вибирало між правдивою історією, розказаною «від серця», як сказала на прес-конференції Ясміла Жбанич, і очевидною політичною спекуляцією, зробленою талановито, але з перегинами. Відрадно, що вибір усе ж було зроблено на користь першого.
Зі «Срібними ведмедями» все вийшло набагато смішніше. Гран-прі журі цього року поділили дві картини — данське «Мило» Пернелль Фішер Крістенсен про кохання жінки і трансвестита та іранський «Офсайд» Джаффара Панахі — про дівчинку, яку заарештували за те, що вона намагалася, переодягшись хлопчиком, потрапити на футбольний матч. Нагородили не фільми — нагородили Данію та Іран. Згадайте про те, що відбувалося в світі в останні декілька місяців, і стане очевидно, що ухвала журі не була випадковою. Історію з карикатурами на пророка Мухаммеда часто згадували на Берлінале, але кожного разу від цієї теми швиденько ухилялися: мовляв, у нас тут справжнє кіно показують, не потрібно сюди світові політичні чвари приплітати. Данчанку Крістенсен після показу її фільму намагалися спитати, що вона думає про ці малюнки, але питання журналіста було відхилене як некоректне. Але в результаті вийшло, що ці власне чвари перемогли справжнє кіно.
Після церемонії нагородження жартували, що переможцям у цій категорії потрібно було видати не «ведмедів», а карикатури на них — так було б чесніше.
Усі призи за акторські роботи, на величезне задоволення місцевої публіки, отримали німецькі актори. «Срібний ведмідь» за кращу чоловічу роль дістався Моріцу Бляйбтрою за роль у «Елементарних частинках» за романом Мішеля Вельбека. Журналісти, які дивилися церемонію нагородження в окремому кінозалі, Бляйбтроя освистували, але коли окремий приз за художній внесок отримав актор Йорген Фогель за роль ґвалтівника у «Вільній волі» Маттіаса Гласнера, всі відразу швидко заспокоїлися.
Кращою акторкою було визнано Сандру Геллер, яка зіграла головну роль у «Реквіємі» Ганса Хрістіана Шмідта. Фільм показали майже перед самим закриттям, і він викликав фурор: вражені члени Міжнародної асоціації кінокритиків у той же день урочисто вручили Шмідту приз ФІПРЕССИ. Геллер блискуче зіграла в «Реквіємі» роль епілептички, переконаної в тому, що вона одержима дияволом. У це вірять і її батьки, і місцевий священик, який починає проводити сеанси екзорцизму, що вбивають дівчину. «Реквієм» по сутi — вивернутий навиворіт «Екзорцист», який обернувся замість фільму жахів антиклерикальною драмою, знятою тремтячою камерою в стилістиці «догми», своєрідна полеміка з недавньою «Емілі Роуз».
Старезні метри, такі як Роберт Олтман, Клод Шаброль і Сідні Люмет, які представили на фестивалі не найсильніші, але й не найслабші свої картини, поїхали з Берліна без призів.
Зате в числі переможців — дві дебютантки віком «трохи за тридцять», майже всі фільми- призери зняті за незначні гроші, а сам фестиваль невідомо вкотре продемонстрував свою політичну заангажованість. З цього приводу можна бурчати скільки завгодно, але що тут поробиш: на Берлінале якщо не перемагає політика, то перемагають трансвестити, а якщо не трансвестити, то просто індивід з відхиленнями, а якщо не вони, то представники якихось країн, що розвиваються. Це — стабільність, а вона, як відомо, запорука успіху.
