Після від’їзду 1925 року Володимира Самійловича з країни протягом майже п’ятдесяти років на його ім’я було накладене табу в СРСР. У книзі наводяться унікальні документи. Наприклад, свідчення про народження Горовиця, що ставить крапку в тривалій суперечці про дату й місце народження піаніста, екзаменаційні відомості його навчання в Київському музичному училищі та Консерваторії, фотографії, програми концертної діяльності Київського відділення Імператорського російського музичного товариства, рецензії на виступи, афіші, спогади сучасників про культурне життя Києва. Про декілька цікавих і маловідомих сторінок біографії Володимира Горовиця розповідає один із авторів монографії — Юрій Абрамович Зільберман, генеральний директор Міжнародного конкурсу молодих піаністів ім. В. Горовиця, заступник директора Київського державного вищого музичного училища ім. Р. Гліера:
ГОРОВИЦЬ І РАХМАНІНОВ
— Сергій Рахманінов до революції багато разів приїжджав до Києва. В один із приїздів мати Володимира попросила в нього аудієнцію. Їй дуже хотілося, щоб Сергій Васильович прослухав її сина, якому педагоги училища передрікали велике майбутнє. Рахманінов призначив час, але Софія Горовиць, яка прийшла з хлопчиком, не застала маестро, він виїхав за півгодини до їх приходу. Через багато років, коли Горовиць і Рахманінов будуть уже друзями, на запитання Горовиця про те, чому він так вчинив, Сергій Васильович відповів: «Мене так виховали. Ніколи не брехати. Я боявся, що хлопчик виявиться неталановитим, а сказати правду — ніяково. Це образило б материнські почуття. Тому я й поїхав». Знайомство піаніста зі своїм кумиром відбулося вже в Америці, майже відразу після його перших успішних концертів. У Steinvey Hall В. Горовиць грав Третій концерт Сергія Рахманінова, а партію оркестру виконував на другому роялі автор. Композиторові сподобалася інтерпретація Горовиця, і вони скоро стали друзями.
«Рахманінова було важко пізнати й вивчити, — писав В. Горовиць. — Він дуже мало сміявся, але зі мною він сміявся вдосталь. Я для нього імітував російських співаків. Я знав усі російські опери. Рахманінов обожнював бас Федора Шаляпіна. Коли я намагався імітувати його, Рахманінов заливався сміхом. Він був упевнений, що Шаляпін — найбільший співак усіх часів. Рахманінов довіряв мені, проте лише небагатьом вдалося пізнати його добре. Він багато мені допомагав і завжди підтримував мене. Він був дуже сильною особистістю й ніколи не втрачав душевної рівноваги. У нього була робота, яку треба було зробити, і він її робив... Було дуже непросто з’ясувати, що він насправді за особистість. Він був загадковою людиною, ви ніколи не могли навіть передбачити, що він має намір сказати. Він був дуже непередбачуваною людиною. Одного разу він мене приголомшив тим, що піднявся на сцену, коли я грав Третій концерт, і міцно обійняв мене».
Ідеали Рахманінова в музиці стали для Горовиця взірцем. Одного разу відомий американський музикознавець Девід Дюбаль спитав піаніста, на яке місце він ставить Сергія Васильовича? «Рахманінов — величезний ліс із цінних порід дерев, а я — лише дерево, велике чи маленьке, я не знаю», — відповів Володимир Самійлович.
А коли йому повідомили, що Рахманінов помирає (композитор помер від раку 28 березня 1943 року у віці 70 років), то музикант скасував усі концерти й поспішив до Лос-Анджелеса, щоб побачити свого друга й наставника. Останні слова маестро до Горовиця за декілька днів до кончини були такі: «Прощавай! Прощавай! Я більше ніколи тебе не побачу!»
«Він був мені, як батько, — говорив В. Горовиць. — Він ніколи не дозволяв робити що-небудь погане. Він завжди хотів, щоб я грав краще за всіх. Коли Рахманінов помер, я залишився без провідника».
ГОРОВИЦЬ І РУБІНШТЕЙН
— У старості Володимир Горовиць признався, що знає Артура Рубінштейна ще з юних років. Щоправда, твердити, що це сталося 1913 року, коли піаніст виступав із концертами, було б некоректно. Документального підтвердження цієї дати немає. Можливо, зустріч сталася пізніше, адже Артур Рубінштейн до свого від’їзду за кордон ще не раз грав у Києві.
Наприклад, Гарольд Шонберг пише, що коли Горовиць виїжджав за кордон, то Генріх Нейгауз дав йому рекомендаційного листа до Артура Рубінштейна, друга свого дитинства. У Парижі, де Рубінштейн вже був відомим і обласканим, він часто приймав молодого піаніста в своєму помешканні на Монмартрі». Я неодноразово зустрічався з Рубінштейном у Парижі. Ми часто разом грали в будинку Олександра Стейнерта. Ми грали Вагнера на двох роялях. Рубінштейн добре знав музику Вагнера», — згадував В. Горовиць.
Г. Шонберг описує один із концертів Володимира Горовиця, на якому був А. Рубінштейн: «Після концерту Рубінштейн пішов за сцену разом з іншими. Горовиць спітнілий і блідий, приймав вітання з величною байдужістю. Коли підійшов Артур, Горовиць сказав, що зіграв не ту ноту в Полонезі- фантазії Шопена. «Я б віддав 10 років свого життя, — гірко зазначив Рубінштейн, — щоб мати право заявляти про одну неправильну ноту після концерту».
Володимир Горовиць і Артур Рубінштейн були двома колосами піанізму та великими романтиками XX сторіччя. Вони були антиподами в житті: «Рубінштейн був повним життя екстравертом, як і його гра. Йому було комфортно в цьому світі, а Горовицю світ здавався небезпечним і непривітним. Рубінштейн з невичерпною життєздатністю йшов життям, роздаючи радість і насолоду, — його вітали, йому аплодували. Горовиць же сидів удома і страждав від змін настрою через найменші дрібниці, — написав Д. Дюбаль у книзі «Бесіди з Горовицем». — Рубінштейн, який жив «миттю», заганяв Горовиця в тупий кут, адже все його життя було присвячене фортепіано — він був начебто прив’язаним до свого інструмента. У зовнішньому світі без свого фортепіано Горовиць був би у відчаї. Рубінштейн-піаніст мислив масштабно і ніколи особливо не розумів одержимості Горовиця нюансами виконання. Рубінштейна дратувало, коли Горовиць підбігав до інструмента й кричав: «Послухай! Я зробив щось нове у «Варіаціях Кармен»!»
Горовиць відчував трепет від безпосереднього контакту з клавіатурою. Звичайно, уміння інтерпретувати є важливим для всіх піаністів високого рівня. Але у випадкові з Горовицем технічне чаклунство було способом досягнення беззаперечної перемоги.
Рубінштейн глибоко заздрив технічній майстерності Горовиця. Хоча в Рубінштейна була чудова техніка, але він не міг витерпіти, що Горовиць робив такі речі на фортепіано, які жоден піаніст, можливо, за всю історію гри на фортепіано не був здатний виконати. Для піаніста знати, що навіть, якщо він працюватиме нескінченно довго, то все одно при цьому ніколи не доб’ється досконалості у виконанні гам і арпеджіо, і його октави не будуть такими довершеними, яскравими, невимушеними, як у Горовиця, було дуже неприємно.
Горовиць був здатний наелектризувати публіку до найвищої межі, і забути це було неможливо. Рубінштейн, також міг підняти свою аудиторію до високого піку збудження, але він дуже довго сподівався на «згубну» безтурботність, яка допомагала йому не помічати упущень у його мистецтві. Він був на вершині, поки не почув Горовиця, який був на сімнадцять років молодшим. Після цього Рубінштейн став більш дисциплінованим і почав більше вправлятися».
ГОРОВИЦЬ І ЙОГО ПЕДАГОГИ
— Відомо, що Володимир Самійлович завше звеличував свого третього, останнього, вчителя Фелікса Блуменфельда, і зі значною мірою роздратування, навіть із неприязню відгукувався про першого — Володимира Пухальського. Музикант майже ніколи не згад ував про свого педагога Сергія Тарновського, — продовжує Ю. Зільберман. — Відомо, що від Тарновського Горовиць перейшов до класу Блуменфельда, і цим дуже образив Сергія Володимировича.
«Їх стосунки були непостійними: від близької гарячої дружби до прохолодних», — пише Джеффрі Вагнер. Музиканти примирилися лише 1976 року, коли Тарновському було 94 роки.
«Я чув багато хорошого про Тарновського: він був дивовижним музикантом і закінчив консерваторію Петербурга з вищою нагородою — Призом Рубінштейна. Сама нагорода являла собою рояль із чудового червоного дерева зі спеціальною табличкою із золотими літерами, який я бачив у домі Тарновського», — зовсім інша думка у Натана Мільштейна.
Описуючи своє знайомство з родиною Горовиців 1922 року, він згадує Сергія Володимировича в числі гостей дому, з чого напрошується висновок, що примирення вчителя і учня відбулося значно раніше, аніж твердив Вагнер. Ми детально вивчили, як і чого стався перехід Горовиця від Тарновського до Блуменфельда.
Суперечки про те, «кого» більше в піанізмі Горовиця — Пухальського з його «діамантовим розсипом» дрібної техніки, Тарновського з властивою йому «єсиповською» романтичністю, «солодкістю і вокальністю» тону чи Блуменфельда з його «оркестральним» мисленням, примушують уважно ставитися й до питання про час занять Горовиця в кожного педагога. Вивчивши документи ми пересвідчилися, що маестро, вказуючи терміни своїх занять з Тарновським, був скоріше щедрим, аніж точним. Нам вдалося вибудувати достовірну хронологію навчання Володимира Горовиця в Києві: 1908 — 01.1913 рр. — вчитель Софія Бодик (мати Горовиця) — 5 років; 01.1913 — 01.1918 рр. — вчитель Володимир Пухальський — 5 років; 01.1918 — 06.1919 рр. — вчитель Сергій Тарновський — 1,5 року; 03.1920 — 06.1920 рр. — вчитель Фелікс Блуменфельд — 4 місяці.
Отже, саме школою В. В. Пухальського було закладено основи піанізму Володимира Горовиця! 10 років — з 1908 до 1918 року — Горовиць навчався під керівництвом спочатку матері — учениці Володимира В’ячеславовича, а потім — самого метра.
Єдиним сучасником, що залишив письмове свідчення про випускний концерт піаніста, був танцівник Сергій Лифар: «Товариші мої закінчували консерваторію, і серед них найбільш блискучий — Горовиць. Я був на випускному концерті, і цей концерт — без мене — сколихнув і роз’ятрив мене: якби не рука моя, і я був би серед молодих піаністів, а зараз що я?.. Добре запам’ятався мені виступ Горовиця і переляк-хвилювання за нього: він виконував із Ф. Блуменфельдом на двох роялях концерт Бетховена і вчасно не почав грати; Блуменфельд встав, підійшов до Горовиця, вказав йому ноти й знову розпочав концерт; Горовиць, на цей раз, вступив вчасно і так зіграв увесь концерт, як я ніколи й опісля не чув його».
Отже, в травні 1920 року сімнадцятирічний Володимир Горовиць закінчує Київську консерваторію. Попереду знайомство й дружба з Н. Мільштейном, концерти в десятках міст країни, приголомшуючий успіх, поява в Петрограді клубу фанатів Горовиця. А далі — арешт батька, загибель брата, важкі будні, переповнені потяги, неопалювані готелі, холодні концертні зали. До від’їзду з країни залишається п’ять років, але про це ми спробуємо розповісти в наступній книзі про видатного піаніста.
