Десятки тисяч українців (найбільше з Житомирської області, особливо з Народицького району) переселили із забрудненої території. Від селища Народичі до Чорнобиля 60 кілометрів, до Києва — 170. Народицький район (за офіційною статистикою, тут мешкає 9800 людей, але насправді майже 12 тисяч): не зареєстрованих громадян називають «самоселами». Хоча язик не повертається так називати людей, які просто повернулися до своїх домівок або навіть переїхали сюди жити з інших районів...
Тут добротні дороги, але вони порожні. При в’їзді в Народичі приголомшує картина: напівзруйновані будівлі якихось цехів та промислових об’єктів. Зупинилися біля першої людини, яку зустріли на вулиці. Працівник лісгоспу показує на руїни й пояснює, що там було: сільгосптехніка, харчокомбінат, автоколона, база, будівельне управління, хлібозавод, єдина в Україні стрічково-ткацька фабрика. Тепер нічого не залишилося.
Порожніми віконницями дивляться на світ покинуті будинки — старіші дерев’яні й ще досить добротні цегляні. За кілька днів перебування «в зоні» ми до цього вже навіть звикли, але спочатку ці руїни просто вражають, аж робиться моторошно. Нині в Народичах не всі будинки покинуті, приблизно в третині з них живуть люди, які нікуди не виїхали або повернулися. Тепер у селищі проживає 2200 людей, а на момент аварії в квітні 1986-го було понад шість тисяч мешканців.
У центрі — красивий і доглянутий парк з чорнобильским меморіалом зі списком вивезених сіл та капличкою. Біля головної адміністративної будівлі вождь світового пролетаріату рукою показує на сучасний магазин «Все для дому». А буквально за кілька сотень метрів — руїни школи (раніше було дві, а нині залишилася одна, в якій навчається 500 учнів, а всього в районі 16 шкіл і 1267 школярів). Місцевий садочок відвідує 140 діток. Щороку в районі народжується 90—100 немовлят.
Побували ми й у селі Великі Кліщі. Тут після аварії жила єдина Анастасія Аврамчук — хранителька місцевої церкви. Навесні минулого року жінка померла. Її відспівували в тому храмі і поховали в рідному селі.
При в’їзді збереглася масивна бетонна табличка «Колгосп «Шлях Леніна». У центрі Великих Кліщів над трасою, серед обшарпаних вітрами та негодою і пограбованих мародерами хат-пусток, біля зруйнованого клубу, ніби Боже диво — величаво підноситься в небо своїми куполами красива дерев’яна церква, від якої в різні боки розходяться заасфальтовані вулиці із залишками садиб та купами головешок від пожеж. Через дорогу — доглянутий пам’ятник загиблим односельчанам...
Не вистачає слів, щоб передати свої відчуття, коли ми ходили серед цих руїн. Нічого подібного ще не доводилося бачити. На Волині в селах є порожні хати. А то — цілі вулиці покинутого людського житла і жодної живої душі. Яскраво світить сонце і співають пташки. Колись тут жили і працювали люди, закохувалися, одружувалися, народжували і хрестили дітей...
Хочеться кричати від безсилля і відчаю. Це про такі поліські села Ліна Костенко сказала, що тут Україна вже вмерла! Крізь дахи проросли дерева, добротні будівлі поступово розвалюються. Від них віє пусткою і невимовною тугою. З часу виселення села минуло понад двадцять років. У дворах утворився цілий килим з опалого листя, який ніхто не прибирає. Садиби позаростали чагарниками, а біля однієї хатинки крізь суху траву пробилися... нарциси. У старезному садку стоять потемнілі від дощів і часу вулики, біля яких з’явилися бджоли. Господар пасіки виїхав із села, а трудолюбні комахи все одно збирають мед. Може, сподіваються, що він повернеться?
Ми ходили мертвим селом і натрапляли на сліди колишнього життя: струхлявіле дитяче ліжечко, розтоптана лялька, студентський конспект з працями класиків марксизму-ленінізму. На стіні кімнати в рамочці — вицвіле сімейне фото. Пригадав поезію Ліни Костенко: «На старих фотографіях всі молоді// На старих фотографіях мертві сміються»... та тут вже ніхто не сміється. Поліщуки приїжджають помолитися за упокій спочилих родичів та за здоров’я живих. Біля храму зупинилася машина. Вийшли люди, заходимо в Свято-Михайлівську церкву. Двері в ній ніколи не зачиняються. В церкві на іконах багато рушників.
— Тут ніхто ніколи нічого не крав, — розповідає уродженець сусіднього виселеного села Лозниця Олександр Савлук, — коли буваємо в рідних краях, то завжди заходимо в цей храм помолитися. Бачте, як виходить, село мертве, а церква жива.
Від багатьох людей «в зоні» доводилося чути неординарну думку: смертність серед тих, хто виїхав, значно більша, ніж серед жителів забрудненої території. Не знаю, наскільки вона правильна, але співрозмовники переконливо і на конкретних прикладах намагалися це довести. У селі Любарка живе три сім’ї, а колись тут було 180 дворів. Родина Марії Аврамчук під час масового виселення відмовилася виїжджати, тому що діти якраз закінчували школу.
— Наші односельчани, які переселилися, приїжджають на проводи, плачуть за втраченою батьківщиною, раніше навіть покійників привозили, щоб поховати в рідній землі. У нас життя не зупинилося! Ми в церкву їздимо у Великі Кліщі... Ось дивіться, навіть лелеки повернулися додому, — показує Марія Іванівна на гніздо. — Якщо ці птахи не бояться радіації й виводять потомство, то чого нам вже боятися.
Голова Народицької районної ради Анатолій Леончук (виїхав у Миколаївську область, але невдовзі повернувся):
— Я переконався — найкраще жити вдома, тут ніяка радіація не страшна, — усміхається Анатолій Олександрович. — Відразу після аварії тільки чотири села потрапили в зону відчуження, тобто обов’язкового відселення. Решту населених пунктів не збиралися чіпати. Тоді в розвиток Народицького району вклали 120 мільйонів радянських рублів. Це були величезні гроші. Проклали дороги, водогони, провели газ. А потім почалося масове переселення, яке фактично й досі триває, тільки не ті масштаби. У нас буває навіть таке: люди отримали квартиру в чистій зоні, продали й повернулися назад у Народичі. Вони своє право на безкоштовне житло використали. Вдруге квартиру держава не дає.
За словами Анатолія Леончука, радіаційна ситуація поліпшується завдяки природним чинникам, тому кількість населених пунктів, які мають чорнобильський статус, треба скоротити. Це загалом позитивно вплине на соціально-економічний розвиток краю. За його прогнозами, вже через десять років почнеться масове повернення людей у Народицький район.
