Коли «День» у квітні цього року пропонував «власний» уряд, у ньому, окрім посади міністра, ми як обов’язковий спеціальний департамент виокремили екологічну поліцію. Про необхідність такого підрозділу наша газета пише роками, але наразі від обіцянок до діла чиновники не перейшли (див., наприклад, матеріал Інни Лиховид «Екополіція проти ековарварства» у «Дні» № 14–15 від 29 січня 2016 року). А тим часом реальність вкотре підтверджує нагальну потребу в такому підрозділі. Бо виходить, за словами Лариси Івшиної, у нас замість національної ідеї «країна — квітник» актуальнішою стала інша: «як не перетворити країну на смітник».
Нині палають пристрасті довкола трагедії на Грибовицькому сміттєзвалищі (див. «День» №94 від 1 червня), яке теж знову горить. Очільник міста просить оголосити територію «зоною надзвичайної екологічної ситуації», на що Президент відповідає, що «сміття треба прибирати, а не робити на ньому велику політику». Звичайно, ситуація потребує безстороннього розгляду з чітким визначенням і оцінкою дій/бездіяльності міської влади. Та водночас потребує розгляду і ширше питання: а чи є в Україні взагалі регіон/місто/село, яке можна назвати екологічно бездоганним? І чому так? Чому в Україні немає жодної сильної зеленої партії? Чи є на неї запит?
МАЛЮНОК МАРЧІНА БОНДАРОВИЧ
На думку Ірини Бекешкіної, директора фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, екологічна тема не є однією з першочергових для політичного класу, тому що «вона не є першочерговою у громадській думці». «Поки рак не свисне, нічого не станеться, — говорить Ірина Ериківна у коментарі «Дню». — Якщо подивитися на список актуальних для людей проблем, це очевидно. Особливо зараз це передусім матеріальні проблеми, збідніння і, звичайно, війна. Коли економічна криза, людям не до довкілля. Але якщо вам раптом не буде чим дихати, тоді це стане проблемою номер один. Отже, зараз це на периферії громадської думки, тому це не роблять предметом збирання електорального «врожаю» й партії. Аж поки воно таки не «вибухне». Соціолог звертає увагу і на те, що екологічні питання не фігурують і в програмах політиків нижчого рівня. «Довкілля — це глобальна проблема, але вона має вирішуватися на місцях, — говорить Ірина Бекешкіна. — Якщо це не Чорнобиль, який є справді загальнонаціональною проблемою. Подивіться програми мерів, які йдуть на вибори, програми місцевих депутатів — там узагалі цього розділу немає». І знову виходить розлам: ми хочемо якісної води, чистого повітря і незасміченого середовища, але на словах. На ділі немає критичної маси українців, яка б ставила питання руба і тиснула на тих, кого вона привела до влади.
Ми також запитали думку експертів у регіонах, від чого залежить ситуація з екологією: скільки важелів та політичної волі було (до децентралізації) і є у місцевого самоврядування? Які важелі й як їх використовує виконавча влада? Чи є зв’язок із ліквідацією низки природоохоронних інспекцій у регіонах і тою ситуацією, що маємо зараз? Якою має бути державна програма в цьому напрямі?
«ЗМІНИТИ ПОЛІТИКУ І ГАРМОНІЗУВАТИ ЗАКОНОДАВСТВО»
Оксана СТАНКЕВИЧ-ВОЛОСЯНЧУК, кандидат біологічних наук, президент РМЕО «ЕКОСФЕРА», Закарпаття:
— «Екологічно бездоганного» населеного пункту в Україні, на жаль, немає. Типові проблеми ЖКГ, які одночасно спричиняють проблеми довкілля, перейшли нам у спадок ще з радянських часів, і за всі роки незалежності практично мало якому місту чи селу вдалося хоч трохи просунутись у їхньому вирішенні. Основними з них є: проблеми поводження з відходами, передусім твердими побутовими, проблеми централізованого водопостачання і водовідведення та очистки каналізаційних стоків.
Сьогодні чільною довкілевою проблемою для усіх без винятку населених пунктів України є питання поводження з ТПВ. Це те сміття, яке виробляється нами щодня, щохвилини. За чинним законодавством? вирішення цієї проблеми покладено на органи місцевого самоврядування. Саме місцева влада повинна забезпечити весь ланцюжок заходів — починаючи від збирання сміття і закінчуючи його утилізацією та захороненням. На мою думку, це — абсурд. Саме в цій нормі закладено той сміттєвий колапс, який ми сьогодні маємо в Україні. Орган місцевого самоврядування має відповідати тільки за перші ланки усього ланцюжка: за налагодження централізованої системи селективного збору сміття та організацію вивезення відходів з населеного пункту. Питання утилізації та захоронення відходів повинні стати виключно компетенцією обласної влади. На регіональному рівні слід розробляти Стратегії поводження з відходами на тривалий період (на Закарпатті, до речі, таку було якісно розроблено із залученням закарпатських та іноземних фахівців та економічно обґрунтовано й затверджено обласною радою ще 2012 року).
ФОТО REUTERS
На рівні області, згідно з такою стратегією, мають визначатись і кількість та конкретні місця розміщення сміттєпереробних заводів разом з полігонами ТПВ. Чому? Тому що ми наразі говоримо про те, що кожен такий об’єкт поводження з відходами мусить відповідати вимогам Директив ЄС, а отже, високому європейському стандартові охорони довкілля. Такі об’єкти не можна будувати в кожному селі чи місті, вони мають бути спільними для кількох районів одразу (для Закарпаття таких має бути не більше чотирьох-п’яти). І такі об’єкти потребують значних інвестицій, залучення яких під силу винятково обласним виконавчим органам влади. При цьому слід наголосити, що жоден інвестор не прийде в регіон вкладати кошти в переробку сміття, якщо регіон не має Стратегії. По-перше, інвестор повинен бачити, скільки та якого сміття накопичується в тому чи іншому регіоні, щоб розуміти, якої потужності може бути його сміттєпереробний завод, і коли можуть окупитися його інвестиції. По-друге, інвестор має бути впевненим, що його кошти захищені послідовною політикою обласної влади, яку прописано в Стратегії. А сьогодні в нас така ситуація: в області є Стратегія, є інвестори, але жодна громада не дає дозвіл на розміщення сміттєпереробного заводу на своїй території. Це — неправильно.
Вважаю, що обласна виконавча влада не використовує і той небагатий спектр важелів, якими володіє. Наприклад, за чотири роки на Закарпатті не було зроблено й кроку для виконання Стратегії поводження з відходами у Закарпатській області, яка є основним стратегічним документом у цій сфері, й де рік за роком прописано — ким і як повинно бути зроблено. В реальності ОДА не може навіть прийняти вольове рішення, де мають бути розміщені ті чотири сміттєпереробні заводи в області, які вкрай нам необхідні.
Державну екологічну інспекцію не ліквідовано, однак з 2014 року майже на 1,5 року вона була паралізована забороною уряду проводити будь-які перевірки. Звісно, це стало причиною для численних зловживань у сфері природокористування й дуже сильно нашкодило довкіллю. Однак у випадку з ПТВ, це не надто вплинуло на ситуацію. Річ у тім, що за стихійне сміттєзвалище сільський чи міський голова просто заплатить невеликий штраф. А що робити з легальними сміттєзвалищами, на кшталт того, що в Мукачевому, яке насувається на житлову забудову? Чи в Барвінку під Ужгородом, що регулярно димить? Чи в Грибовичах, яке стало катастрофою для Львова та навколишніх сіл? Тут потрібні чіткі й грамотні управлінські рішення, підкріплені законодавством, котре треба змінювати.
Якою має бути державна програма в цьому напрямі? Передусім потрібно змінити політику в цій сфері й негайно гармонізувати вітчизняне законодавство з відповідними директивами ЄС, а також щорічно виділяти значні кошти з Державного фонду регіонального розвитку на будівництво сучасних сміттєпереробних заводів по Україні та усіляко сприяти входженню іноземних інвестицій.
«НАДІЯ НА ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЮ»
Петро НАГОРНИЙ, голова Любешівської районної ради (Волинська область):
— На Волині саме наш Любешівський район можна вважати якщо не екологічно бездоганним, то найчистішим, бо значна частина території — це землі національного природного парку «Прип’ять — Стохід». У нас збереглися куточки такої унікальної природи, якої вже давно нема в Європі. Цьому сприяє й малий потік туристів і відпочивальників, бо вони, звісно, могли б суттєво поповнювати місцевий бюджет, а з другого боку, ми бачимо, що коїться з природою у регіоні знаменитих Шацьких озер, де немає каналізації та проблеми зі сміттям. Ми працюємо над тим, щоб до нас приїжджав турист і відпочивальник, але маємо насамперед потурбуватися про відповідну інфраструктуру. Якби ми мали бюджет, наприклад, Луцького району, де зареєстровано багато потужних виробничих підприємств, і вони платять податки в бюджет району, то багато проблем перед нами просто б не стояло.
Відомо, що невдовзі не має бути сміттєзвалищ, а повинні бути полігони зі складування та утилізації побутових відходів. Ми готуємо документацію, щоб узаконити такі полігони, але водночас маємо вирішувати й питання збору відходів по району та їхнього підвозу на полігон, плюс питання роздільного складування. Бачимо, що ідея є, а як вирішувати на місцях — не продумано.
Проблема захисту екології — це проблема державної ваги, вважаю, вона повинна за значимістю бути на другому місці після питання національної безпеки. Екологія — це також безпека держави і людей, які є її громадянами. А в останні років 15 екологія в Україні значно змінилася, і я так бачу, що ми мало що залишимо своїм нащадкам... Безконтрольне вирубування лісів, видобуток бурштину, пробивання свердловин для власних потреб і не тільки, копання приватних ставків, випалювання сухої трави, бо ліньки її викосити, а спалити — значно легше і нічого тобі за те не буде... Влада на місцях могла б на те впливати, але не має політичної волі на те, аби виконувалося екологічне законодавство. Останніми роками ми не маємо права на перевірки, нас сварять за штрафи, бо, мовляв, це б’є по кишені людям і штрафів має бути менше (?). А штрафів і не має бути багато, але вони мають бути не по 14 гривень, як маємо сьогодні, а по 14 тисяч. Досить покарати кількох осіб за подібне шкідництво, потім, звісно, поширити це через пресу, і до людей дуже швидко дійде.
Наразі маємо в районі одного екологічного інспектора, одного рибінспектора, і я не скажу, що це багато чи мало, але однозначно вони мало впливають на ситуацію. Можливо, коли з’являться у нас об’єднані територіальні громади і вони самі зможуть визначати, чого і кого потрібно громаді, ситуація зміниться. На це маємо надію.
«ДОТАЦІЙНІ РЕГІОНИ НЕ МАЮТЬ МЕХАНІЗМІВ...»
Ігор ПИЛИПЕНКО, доктор географічних наук, декан факультету біології, географії та екології Херсонського державного університету:
— До територій з відносно кращою екологічною ситуацією можна віднести гірські й передгірські регіони Карпатського економічного району, Полісся, крім районів, які постраждалі від катастрофи на ЧАЕС та видобутку корисних копалин. На півдні України — приморські регіони, крім великих та середніх міст.
Україна ратифікувала базові принципи Декларації Ріо-92. Хочу акцентувати увагу на принципі 5, який сформульовано наступним чином: «Всі держави та всі народи співпрацюють у виконанні найважливішого завдання викорінення бідності — необхідної умови сталого розвитку...» Безумовно, наш рівень життя кращий за більшість країн Африки та Азії, але ми повинні зрозуміти, що в переліку життєвих проблем екологічні проблеми для пересічного українця стоять не в пріоритетах. Не можуть бідні народи вирішувати екологічні проблеми, доки населення не задоволено якостями базових людських потреб.
Стосовно гостроти екологічних проблем, то слід відзначити, що вони прямо залежать від характеру виробничої діяльності. До речі, саме регіони, які мають безумовні екологічні проблеми (великі міста, промислові регіони тощо), мають найефективніший інструментарій вирішення цих проблем — кошти, які формуються за рахунок видатків на використання ресурсів. Екологічні збори, штрафні санкції. Дотаційні регіони не мають ні за умов децентралізації, ні за інших власних механізмів для вирішення екологічних проблем, у тому числі з полігонами твердих побутових відходів.
Проблема ТПВ лежить у такій площині:
Відсутність територіальних ресурсів для подальшого збільшення полігонів. З точки зору екологічних вимог щодо проектування таких полігонів, найпридатнішими для цього є плакорні (вододільні) простори, які є одночасно найкращими сільськогосподарськими угіддями. Окремий аспект цієї проблеми — адміністративно-територіальний устрій. Дуже часто полігони великих міст розташовані за межами адміністративної одиниці, що створює масив юридичних проблем.
Баланс відходів. Безумовно, ми виробляємо відходів більше за природну здатність переробляти. Нові якісні характеристики відходів (скло, полімерні матеріали тощо) або не переробляються природними механізмами, або переробка дуже повільна. Яким чином можна змінити ситуацію? Найефективнішими є економічні підходи. Гострота проблеми знижується, коли відходи стають сировиною або мають ринкову вартість, наприклад вторинний поліетилен. Збирання та переробка таких відходів стає прибутковим бізнесом і допомагає у вирішенні екологічних проблем. Саме тут місцеве самоврядування може сприяти розвитку такого бізнесу шляхом запровадження роздільного збирання побутових відходів тощо.
«НАСЕЛЕННЯ НЕ РОЗУМІЄ ВАЖЛИВОСТІ ЕКОЛОГІЧНОГО ПИТАННЯ»
Леся НАЙЧУК, координатор вінницького проекту «Екологічне місто», керівник грантового відділу та програм БФ «Подільська громада»:
— Екологічна ситуація у Вінниці, може, й не зразкова (зразкова вона у Швейцарії, Швеції, Данії), але для України не найгірша. Якщо говорити про Стадницький полігон, куди звозять сміття з усього міста, то можу сказати, що він в абсолютно нормальному стані. Ми навіть екскурсії для дітей і волонтерів туди влаштовуємо. Хоча полігону вже багато років, він добре впорядкований, використовуються передові технології: видобуток полігонного газу та перетворення його на електроенергію; сміття, що підлягає утилізації, постійно пересипається шарами землі, щоб запобігти його загорянню, функціонує сортувальна лінія для твердих побутових відходів.
Проблема не в політичній волі, фінансових вкладеннях чи бажанні органів місцевого самоврядування. На жаль, населення не розуміє важливості екологічного питання. Навіть після того, як у Вінниці запровадили роздільний збір сміття і створили всі умови для сортування — все одно надто мало вінничан почали дотримуватися правил сортування. Вінничани просто ігнорують впроваджену систему. Все скидають в один пакет — органічні відходи та «улюблені» пластикові пляшечки й баночки, які століттями лежатимуть на полігоні і переживуть ще й наших правнуків.
До речі, тарифу на вивезення сміття у Вінниці не підвищують, бо відсортовані відходи надають можливість комунальному підприємству, яке обслуговує полігон та місто, не підвищувати вартості своїх послуг. Також збут відходів надає можливість закуповувати нове обладнання й утримувати в належному стані техніку. Зі сміття можна зробити гроші, але за умови якщо його розділити і перетворити на вторинну сировину. А бонуси та вигоди від цього процесу отримують усі: і мешканці, і підприємства, а головне — наші нащадки.
Коли ж говорити про ліквідацію природоохоронних інспекцій, то вважаю, що цей процес пора зупинити. В українців не настільки високий рівень екологічної свідомості, щоб сподіватися, що люди не перестануть забруднювати навколишнє середовище через власні переконання. Система контролю повинна існувати. А державна програма захисту навколишнього середовища має бути всебічною і добре фінансуватися. Вона має включати впровадження всіх можливих технологій і засобів задля поліпшення екологічної ситуації. Надзвичайно важливою складовою програми має бути інформаційна кампанія, а також поряд з ефективною системою контролю має бути впроваджено систему мотивації для населення, оскільки основною ланкою в процесі збереження природного середовища й досягнення сталого розвитку є люди, мешканці того чи іншого міста, містечка, селища чи села. І доки у більшості не сформується звичка дбати про природу, політична воля виглядатиме — як один воїн у полі. Маємо зрозуміти, що природа — це не те, що ми отримали в спадщину від батьків та дідів, а те, що ми взяли в борг у своїх дітей.
«ПОЧИНАТИ ТРЕБА ІЗ СЕБЕ, З ГРОМАД»
Олег ПЕРЕГОН, голова природоохоронної організації «Зелений Фронт», Харків:
— На сьогодні зрозуміло, що така сама ситуація, як у Грибовичах, спостерігається у всіх містах України. Зокрема, й у Харкові. Наш Дергачівський полігон мав бути закритий десятиліття тому. Ще на початку 90-х років було видано розпорядження відводити або видобувати полігонний газ. Оскільки цей газ — суміш метану і сірководню — накопичується і створює небезпеку вибуху. Але директива не виконується, і під Харковом постійно горять звалища то в Ізюмському, то в Дергачівському районах.
Що означає — горить звалище? Даремно виділяється та енергія, яку ми могли використовувати. І в повітря надходить уся таблиця Менделєєва.
Хто винен в екологічній катастрофі у Грибовичах? Я говорю, що винен кожен, хто скидав туди сміття. І починати треба із себе, з громад, ми самі повинні окремо збирати сміття, окремо утилізувати, здавати макулатуру, пластик. У Харкові є чудовий приклад волонтера Ганни Геращенко, яка в окремо взятому селі Тернова за своєю ініціативою впровадила роздільний збір сміття. Ці відходи населення вони продають заготівельним організаціям як сировину й отримують прибуток! І так має зробити кожен район, кожен будинок. При цьому мафіозні організації ЖКГ, які перешкоджають роздільному збору сміття, мають бути повністю люстровані. Пострадянські сміттєві господарства, які заробляють на старих сміттєвих схемах, треба знищити і на їх місці побудувати нові підприємства з новою психологією, новою технікою.
У нас є і державна програма, і договір про асоціацію з ЄС, за яким повинні запрацювати закони, пов’язані з екологією. Але вони не працюють. І тут потрібна й особиста ініціатива, і допомога силових структур. Наприклад, у місті-побратимі Харкова, американському Цинциннаті, є окрема «сміттєва» поліція з десяти осіб, яка займається проблемами вивозу й утилізації відходів. Потрібно вводити нові інспекції, екологічну поліцію. І якщо по-новому вирішити проблему з утилізацією, то, окрім здоров’я громадян, ми отримаємо прибутки і нові робочі місця.
