29 жовтня 1955 року — одна з найтрагічніших дат в історії радянського військово-морського флоту. 65 років тому затонув лінкор «Новоросійськ». Загинули 829 осіб. Сталося це так. Флагман Чорноморського флоту й ескадри увечері 28 жовтня повернувся з походу для участі у святкуванні з нагоди 100-річчя оборони Севастополя і зайняв місце на бочці № 3 в районі Морського шпиталю (глибина 17 м води і близько 30 м в’язкого мулу). Швартування пройшло нештатно — старпом, капітан 2-го рангу Григорій Хуршудов, який заміщав командира корабля, який був у відпустці, проскочив потрібне місце на півкорпуса, що й зіграло фатальну роль у долі корабля. Після швартування частина екіпажу, зокрема й Хуршудов, відбула на берег. Старшим офіцером залишився помічник командира корабля Зосим Сербулов.
29 жовтня о першій годині 31 хвилині під корпусом корабля з правого борту в носі пролунав вибух, еквівалентний 1000-1200 кг тротилу. Він наскрізь пробив корпус лінкора, вирвав частину палуби полубака і пробив у підводній частині діру завбільшки 150 кв. м, саме в тому місці, де були носові кубрики. Тому одразу загинуло понад 100 осіб. Через 30 секунд пролунав другий вибух по лівому борту, внаслідок якого утворилася вм’ятина завбільшки 190 кв. м. Лінкор намагалися відбуксирувати на мілководдя, але командувач Чорноморського флоту віце-адмірал Віктор Пархоменко, який прибув на корабель, віддав хабний наказ призупинити буксирування. Коли його спробували відновити, носова частина вже сіла на грунт, і зрушити з місця лінкор було неможливо.
Пархоменко, сподіваючись врятувати корабель, не віддав наказ евакуювати незадіяних у рятувальних роботах моряків, яких на юті накопичилося до 1000 осіб. Можливо, він побоювався, що евакуація цих людей підірве рішучість тих, хто боровся за живучість корабля, і спровокує втечу всього екіпажу лінкора. Як потім пояснював адмірал Пархоменко, він «не вважав за можливе завчасно наказати особовому складу залишити корабель, бо до останніх хвилин сподівався, що корабель буде врятований, і не було думки, що він загине». Тим часом, подальше розслідування встановило, що врятувати корабель було неможливо. Але в той момент цього ще ніхто не знав. Однак елементарна турбота про збереження людських життів вимагала евакуювати з важко ушкодженого «Новоросійська», який міг потонути в будь-який момент, зайвих людей. Це врятувало б сотні життів. Коли наказ про евакуацію не зайнятих у порятунку корабля матросів було усе ж віддано, було вже запізно. Крен лінкора почав стрімко наростати. О четвертій годині 14 хвилин «Новоросійськ» ліг на лівий борт і через мить уткнувся щоглами в грунт. О 22 годині корпус повністю зник під водою.
Багато членів екіпажу були замкнені у відсіках корабля, що перекинувся, — з них вдалося врятувати лише 9 осіб (сімох через прорізаний у кормовій частині днища отвір і двох з-під палуби юта, що нещільно прилягала до грунту). Решта приречених припинили стукати у перевернуте днище лише 1 листопада. У травні 1956 року «Новоросійськ» підняли, розібрали й передали як металобрухт на «Запоріжсталь».
У висновку урядової комісії, яка розслідувала катастрофу, говорилося: «...Матроси, старшини й офіцери, а також офіцери, які керували безпосередньою боротьбою за порятунок корабля: в.о. командира БЧ-5 т. Матусевич, командир дивізіону живучості т. Городецький і начальник технічного управління флоту т. Іванов, який допомагав їм, вміло і самовіддано вели боротьбу з водою, що надходила на корабель, добре знали кожен свою справу, проявляли ініціативу, показали зразки мужності і справжнього героїзму. Але всі зусилля особового складу були знецінені і зведені нанівець злочинно-легковажним, некваліфікованим і нерішучим командуванням...» Віце-адмірал Пархоменко, чиї неправильні дії під час рятувальної операції призвели до настільки великої кількості жертв, був знятий з посади командувача Чорноморського флоту і розжалуваний у контр-адмірали. Але вже 1960 року його відновили у віце-адміральському званні, й у відставку він вийшов лише 1969 року.
А от тодішньому головнокомандувачу ВМФ Миколі Кузнєцову перепало по повній програмі, хоча в той момент він практично не керував флотом, перебуваючи у відпустці й лікуючись після інфаркту. До катастрофи з «Новоросійськом» він узагалі не мав ніякого відношення. Проте, Миколу Герасимовича розжалували з Адмірала флоту Радянського Союзу у віце-адмірали і відправили у відставку. Тут далася взнаки неприязнь до Кузнєцова тодішнього вождя Микити Хрущова та тодішнього міністра оборони Георгія Жукова. Їм, і особливо Хрущову, не подобалася критика Кузнєцовим наявних суднобудівних програм. Микола Герасимович намагався переконати керівництво в необхідності будівництва авіаносців, без яких радянському флоту у світовому океані робити було нічого, але не почули. Уже після його смерті народилася конспірологічна версія, що нібито «Новоросійськ» підірвали... радянські морські диверсанти! І зробили вони це за наказом вищого військово-політичного керівництва, щоб скомпрометувати адмірала Кузнєцова і відправити його у відставку. І в цю маячню дехто вірить досі!
Тим часом, на той час тяжкохворий Кузнєцов і сам просився у відставку, тож проблем з його звільненням і без «Новоросійська» не було. А от реабілітували Миколу Герасимовича лише посмертно, 1988 року відновивши у званні Адмірала флоту Радянського Союзу. Раніше цьому перешкоджав наступник Кузнєцова на посаді головкому ВМФ Сергій Горшков, який сам став Адміралом флоту Радянського Союзу. Тим часом, саме Горшков заміщав Кузнєцова в момент катастрофи «Новоросійська», тож Сергій Георгійович несе свою частку відповідальності за погану організацію рятувальної операції. Словом, в історії з «Новоросійськом» у черговий раз проявилася давня традиція радянських збройних сил: покарання невинних і нагородження непричетних.
Урядова комісія, що розслідувала катастрофу, допустила, що «Новоросійськ» став жертвою диверсії, але не вважала її пріоритетною. Однак серед моряків версія диверсії одразу набула популярності, а в роки перебудови почали з’являтися публікації, які звинувачували у загибелі лінкора італійських морських диверсантів із з’єднання князя Боргезе. Справа в тому, що раніше «Новоросійськ» носив ім’я «Юлій Цезар» і входив до складу італійського флоту. А після війни його передали СРСР у рахунок репарацій. Мовляв, так італійці хотіли помститися. Щоправда, незрозуміло, за що. І якої шкоди боєздатності радянського флоту могла завдати загибель лінкора, який уже в 30-ті роки вважався застарілим? Словом, версія з італійськими диверсантами не більше достовірна, ніж версія з радянськими диверсантами. Зате після «Новоросійська» командування радянського, а потім і російського флоту в будь-якій великій аварії прагнуло знайти підступи потенційних супротивників, щоб прикрити власне нехлюйство.
А найімовірнішою версією комісія визнала вибух німецької донної електромагнітної міни або, точніше, зв’язки з двох донних мін, оскільки вибухів було два. Німецькі підривники мали міни з високою кратністю (більше 10), тобто вони вибухали тоді, коли повз них пройшов уже десяток кораблів. Тому витралити їх було дуже важко. А лінкор, як ми пам’ятаємо, встав на стоянку в позаштатному місці, і міг активувати міну. Суворо кажучи, це була трагічна випадковість, у якій важко було когось звинувачувати.
