Традиційно фільми на Docudays UA змагалися в конкурсах Docu/Світ, Docu/Коротко й Docu/ Україна. Цього року фестиваль також започаткував нагороду Rights Now! Кожну конкурсну програму оцінював окремий склад журі, до якого входили зарубіжні та українські експерт(к)и, документаліст(к)и, правозахисники й правозахисниці. Свого переможця обрали студентське й глядацьке журі. Окрему стрічку організатори фестивалю відзначили премією імені Андрія Матросова. Спеціальну нагороду вручив партнер Docudays UA Current Time TV, а найкращий проект програми Ukrainian Doc Preview дістав заохочення від індустрійної платформи Міжнародного кінофестивалю документального кіна Beldocs.
Якщо почати з національного кіна, байдуже, в конкурсах чи ні, то кидалася в очі втішна тенденція: тема Майдану, що живила українську документалістику в попередні роки, відійшла на задній план; наші режисери виявилися цілком здатні говорити про найрізноманітніші теми з не меншою пристрастю й талантом.
Так, студентське журі віддало свою нагороду «Заповіднику Асканія» Андрія ЛИТВИНЕНКА (Україна) з такою оцінкою: «Свіже нагадування про власну природу. Ритмічний та чуттєвий наратив фільму здатний захопити та зворушити аудиторію з будь-яким бекграундом, а головні персонажі підкорюють своєю щирістю та відданістю справі».
Фільм оповідає про чотирьох героїв, чиї життя так чи інакше пов’язані з одним із найбільших у світі заповідників — Асканією-Новою. Литвиненку вдалося знайти якісний баланс між виграшними самими по собі видами заповідника, кадрами тварин і розробкою цих дуже несхожих персонажів. Перше без другого було би лише набором красивих картинок, друге без першого — тележурналістикою. Кожний має якісь особисті характеристики (один хлопчина навіть начитує реп про своє повсякдення) й власні маленькі драми, і все це — у розкішних природних декораціях.
У позаконкурсній програмі найкращих світових картин Docu/Хіти було одразу два вітчизняних фільми: «Тато — мамин брат» Вадима ІЛЬКОВА (приз як найбільш інноваційній стрічці фестивалю документального кіна у Ніоні, Швейцарія) та відзначені дипломом на «Артдокфесті» в Ризі «Домашні ігри» Аліси КОВАЛЕНКО.
«Тато — мамин брат» — це повноцінна сімейна драма: київський художник, музикант, відкритий гей Анатолій БЕЛОВ стає мимоволі батьком для власної племінниці, чия мати має важкий психічний розлад.
Аліса Коваленко працювала над «Домашніми іграми» більше двох років. Головна героїня фільму — нападаюча одного з київських клубів, 20-річна Аліна, в чиєму житті було все що завгодно, крім хороших новин. Її батьки сиділи у в’язниці, мама померла, батько-алкоголік закинув сім’ю, і Аліна мимоволі стала матір’ю для молодших брата і сестри. Футбол стає для Аліни єдиним шансом на гідне життя. Але всі обставини в її житті перешкоджають продовженню спортивної кар’єри.
Ані Коваленко, ані Ільков не драматизують побачене. Вони уважно й тверезо стежать за мотивами та еволюцією героїв і героїнь. Завдяки цьому начебто випадкові буденні події вибудовуються в захоплюючі сюжети, а образи головних дійових осіб разюче змінюються протягом оповіді, а це — якість справжнього ігрового кіна.
У конкурсі Docu/Україна першість здобула «Історія зимового саду» (Семен МОЗГОВИЙ). Сюжет базується на долях павільйону квітникарства київського парку ВДНГ та його доглядачки — старої садівниці Валентини ВОРОНІНОЇ, яка підтримує цей простір. Після 45 років роботи її просять піти на пенсію, однак Вороніна не погоджується з цим, бо вважає, що рослини без неї загинуть. Цей фільм чудово знятий (оператор — Денис МЕЛЬНИК) і вже тому заслуговує на увагу; проте змістовно він занадто прямолінійний, інколи доходить до мелодрами.
Водночас, наприклад, надзвичайно цікавий по формі повнометражний дебют Романа БОРДУНА «Божественні» лишився взагалі без відзнак, що є несправедливим. У Романа вийшло чудове дослідження зв’язку людини з простором її проживання, а також — стереотипів, які українці поділяють про самих себе (зйомки проходили в Києві, Львові, Одесі), така собі антропологічна мозаїка без головних героїв чи навіть цілісного сюжету, але сповнена візуальної енергії, влучної іронії та неявних смислів.
Це традиційна проблема всіх фестивалів, не тільки Docudays UA: журі віддають перевагу фільмам легко прочитуваним, з чіткою мораллю, з очевидними відповідями. Так, головний приз конкурсу Docu/Світ отримали «Голоси моря» британської режисерки Кім ГОПКІНС, на думку журі, «за потужних, зворушливих і теплих персонажів, за любов, яка перемагає все, за чутливу камеру, яка створює гармонію героїв у середовищі». Це історія про дві родини рядових кубинців, про їхнє злиденне життя на «ощасливленому» комуністичною диктатурою острові та про головне питання: тікати в США чи ні? Це, звісно, якісна робота, але таких нехитрих по формі й змісту картин виходить щороку десятки. З другого боку, не менш пронизлива, але незрівнянно глибша стрічка «Шлях до гір» (режисерка — Міколь РУБІНІ, Франція — Італія — Україна) була проігнорована (не в нашій газеті — рецензію та інтерв’ю з Міколь читайте в цьому номері «Дня»).
Спеціальну відзнаку конкурсу Docu/Світ та приз глядацьких симпатій присуджено повнометражному дебюту Зосі РОДКЄВІЧ та Євґєнії ОСТАНІНОЇ «Біла мама» (Росія).
Головна героїня «Білої мами» — Аліна МАКАРОВА — звичайна жінка середніх років, мати п’яти власних і однієї прийомної дитини. В оселі панують любов і злагода, поки Аліна не вирішує всиновити ще одну дитину, цього разу — проблемного 9-річного хлопчика, від якого відмовилася попередня родина. Даня з перших же хвилин демонструє вкрай неврівноважений, істеричний характер: притулок розхитав його психіку до краю.
«Білу маму» можна було б назвати і романом виховання, і навіть, у певному сенсі, педагогічною поемою. Однак, як видається, найбільш вичерпне визначення — екзистенційна драма. Правда, якщо в класичному екзистенціалізмі мова в кінцевому результаті йде про свободу вибору смерті, то тут — про вибір життя для іншого й заради іншого. В адаптацію Дані не вірить ніхто. Вся сім’я дуже скоро починає його ненавидіти. Захищає озлоблену дитину лише Аліна. Їхні стосунки — ідеальна ілюстрація ще однієї екзистенціалістської тези, висловленої в п’єсі Жана-Поля САРТРА «За зачиненими дверима»: «Пекло — це інші», а також і відповідь: є така любов, яка долає будь-яке пекло.
Ще один помітний фільм на тему родини — «Перед тим, як батько повернеться» грузинської режисерки Марі ГУЛБІАНІ — отримав спеціальну премію від медіапартнера фестивалю Current Time TV — $3000.
Все почалося з того, що Марі Гулбіані приїхала в ущелину Панкісі, щоб навчити дітей засадам кінопрофесії.
Панкісі — один із найпроблемніших регіонів Грузії. Живуть тут переважно мусульмани — вихідці з Чечні. Безробіття і бідність — на кожному кроці. Як наслідок — для чоловічої частини місцевого населення радикальний іслам і терористична війна з «невірними» здаються найкращим виходом із глухого кута. У найвідданіших учениць Марі — дівчаток-підлітків Єви й Іман — батьки, власне, і поїхали до Сирії воювати на боці Ісламської Держави.
Марі Гулбіані практично не втручається в події, залишається на позиції спостерігачки. Фільмує дідів та бабусь, які з безпорадним страхом обговорюють новини телевізійні та місцеві: хто, коли і куди поїхав воювати, хто загинув, кого розшукують. Милується неймовірної краси гірськими краєвидами. Не випускає з поля зору дітей, які, часто під проводом Іман та Єви, влаштовують маленькі свята з перевдяганнями, танцями і зйомками. Причому, що прикметно, у всіх забавах хлопчики майже не беруть участі, дивляться зі сторони, побоюючись гніву ортодоксів-батьків.
І чим яскравіше, вільніше поводиться Іман, тим більше суму в очах Єви. Розв’язка закономірна і не дуже радісна: Єва з родиною їде до батька в Данію, де жінок із ніг до голови укутають у нікаби й позбавлять телефонів і телебачення. Кінематограф став порятунком тільки для однієї з героїнь. У фіналі просто на стіні школи Іман дивиться фільм, знятий із собою і з Євою в образі Чарлі Чапліна: кадри, які дають надію, що добровільне зречення від свободи — не єдина альтернатива навіть тоді, коли здається, що альтернатив немає.
Я згадав лише про деякі помітні фестивальні картини; насправді їх набагато більше. Тому підсумки цьогорічного Docudays UA цілком відрадні. Фестиваль підтвердив статус найавторитетнішого в країні форуму неігрового кіна, а українська документалістика остаточно перетворилася на повноцінну, багату іменами і здобутками національну школу, спроможну на рівних виступати у світовій кіноспільноті.
