Справа Романа Насірова, яка стала резонансною подією української політики минулого місяця, попри різні аспекти, мала такий цікавий нюанс, як подвійне чи навіть множинне громадянство. Цей чиновник високого рангу, будучи громадянином України, водночас мав громадянство Великобританії. І, певно, не тільки...
У розпал цієї справи Президент України подав до Верховної Ради законопроект, який передбачає заборону множинного громадянства. Подібні законопроекти є також від Народного фронту й Радикальної партії.
Здавалось би, справа проста. Україна, якщо хоче захищати свої національні інтереси, мала б не допускати множинного громадянства. Але чи насправді так все просто? Останнім часом маємо чимало «іноземних волонтерів» на відповідальних державних посадах, які в терміновому порядку отримали українське громадянство. Але чи відмовилися всі вони від громадянства своїх попередніх держав? Зрештою, й у часи минулі в нас теж було чимало подібних «волонтерів». Щоправда, переважно із Росії.
Однак проблема не лише у верхах. У західних прикордонних областях України є чимало людей, які, крім українського паспорта, мають ще паспорти країн Євросоюзу. Зрештою, не раз зустрічав рекламу на знаних інтернет-ресурсах, де за кілька сотень євро пропонувалося придбати паспорт тієї чи іншої країни ЄС. Це не ті «старі добрі» часи, коли панамський паспорт Павла Лазаренка став притчею во язицех.
Подобається це нам чи ні, але нинішній світ доволі глобалізований та динамічний. І в цьому світі подвійне чи множинне громадянство стає не так винятком, як поширеним явищем. На цю реалію Україні потрібно зважати. І якось давати цьому раду.
Інше питання — як?
МНОЖИННЕ ГРОМАДЯНСТВО ДЛЯ ЗАРОБІТЧАН?
Перебуваючи якось у Береговому — українському місті, де проживає чимало людей, котрі ідентифікують себе угорцями, я замовив таксі. Таксистом виявився русявий чоловік років тридцяти, котрий аж ніяк не був схожим на «типового» угорця. Спілкувався зі мною доброю українською мовою. І лежав біля нього німецько-український словник. Я запитав: «Збираєтесь на роботу в Німеччину?» «Хочу спробувати», — відказав таксист. Далі розповів, що будує хату. Звісно, потрібні гроші. Нещодавно був на роботі в Чехії. Але ж у Німеччині більше платять! Хоче поїхати туди. Ось і вчить мову, користуючись німецько-українським (саме — українським!) словником. «А як у вас з візою?» — наївно поцікавивсь я. «Та нащо мені вона? — почув у відповідь — Я маю угорський паспорт». Загалом типова ситуація для Закарпатської області. У тому самому Береговому є солідне приміщення угорського консульства, біля якого в будні дні завжди чимало людей. І отримати угорський паспорт не так уже й складно. Треба лише знати угорську мову або довести, що ти угорець за походженням. «Ви вважаєте себе угорцем?» — запитав я таксиста. «Як вам сказати... — почав він розмірковувати: — Маю українське ім’я — Василь. Прізвище — не знаю, чи угорське». Далі назвав своє прізвище, в якому відчувався вокаль слов’янщини. «Але, — вів далі, — нашу сім’ю вважали угорською, ходив я в угорську школу. Хоча, знаєте, народ у нас перемішаний — угорці з українцями».
Чи можна Василя вважати українським патріотом? Певно, патріотизму в нього не менше, аніж у пана Насірова. Він і мовою українською спілкується. Навіть мову німецьку вчить за допомогою німецько-українського словника. І хату в Україні будує — а не десь на чужині. І, по можливості, працює тут. А угорський паспорт?.. Якби в Береговому Василь міг нормально заробляти (до речі, це місто не лише туристичний клондайк, у його околицях навіть золоті копальні є — але не працюють) і якби українці мали безвізовий режим з країнами Євросоюзу, то чи потрібен був би моєму співбесіднику такий паспорт? Певно, ні. І таких Василів з угорськими, румунськими та іншими євросоюзівськими паспортами дуже багато. І це не стільки їхня вина, що вони таким чином євроінтегруються. Це наша спільна біда. Для багатьох жителів Західної України паспорт країни ЄС — можливість знайти відносно оплачувану роботу, заробити собі на життя.
ЧИ ВАРТО НАДАВАТИ МНОЖИННЕ ГРОМАДЯНСТВО ДЛЯ ДІАСПОРИ?
Є в мене один добрий знайомий з «крутим» подвійним громадянством — британським та американським. Народився в Англії. Жив у різних країнах. Надивився світу. Але вже понад двадцять років живе постійно в Україні. Бо батьки його — українці. І вважає, що більш вільної країни, аніж наша, немає. У нього є документ, який дає йому право на постійне проживання в Україні. Хоча з цим документом мав чимало мороки.
Якби в нього була можливість отримати ще українське громадянство, цей чоловік не відмовився б. Більше того — був би гордий, що в нього є український паспорт. Адже він не лише вважає себе українцем, а й багато робить для української культури.
Зараз, за оцінками, в діаспорі проживає близько 20 мільйонів українців. Звісно, це різні люди. Є серед них такі, які не хочуть знати й чути про Україну. Але ж є й проукраїнськи налаштовані діаспоряни. Деякі держави системно працюють зі своїми діаспорами, використовуючи їх у своїй політиці на міжнародній арені. Українська держава ніби й працює з діаспорою — але безсистемно. Визнання множинного громадянства в Україні, якщо розумно підійти до цього питання, могло б сприяти консолідації української діаспори і мобілізації її для підтримки України.
Загалом добре, що Президент порушив питання про множинність громадянства. Але чи варто його прямолінійно розв’язувати, забороняючи таке громадянство? Час прямолінійних (і ніби принципових) рішень минув. Особливо це стосується України. Якщо ми хочемо вистояти і зберегтися, нам необхідно вдаватися до нестандартних кроків.
Наприклад, чому Україні не піти на те, щоб дозволити множинне громадянство? Але за умови, що люди, які його мають, обмежені в деяких правах — не можуть працювати на державній службі, обиратися в представницькі державні органи тощо. Навіть їх можна обмежити у виборчих правах.
Запровадження такого множинного громадянства, незважаючи на деякі ризики, залишить в «українському полі» не лише людей, які змушені заробляти собі на хліб за кордоном, а й приростити це «поле» за рахунок діаспори.
Словом, таке громадянство могло би для нас із проблеми стати здобутком. Потрібно лише зважено підійти до цього питання.
