У Древній Візантії хресною ходою й урочистим молебнем відзначали військові тріумфи або просили допомоги в тяжкі часи. Україна сьогодні молиться про перемогу над агресором та святкує своє релігійно-національне відродження, яке дає нам шанс на омріяну єдність.
Хресна хода до відзначення 1030-ї річниці хрещення Київської Руси-України стала для мене першим настільки масштабний заходом, до якого я приєдналася. Мене вразила не лише кількість людей, а й їхній настрій і мотиви, з якими вони йшли вулицями Києва.
Багато з них у вишиванках, з синьо-жовтою символікою та усмішкою на обличчі. Не всі кияни, були делегації з усієї України. Люди несли плакати парафій і з Маріуполя, Волновахи, Бердянська, Одеси. Ніщо так не потішило мене, як напис: «Донбас за єдину помісну православну церкву України!».
Окрім церковних хоругв, люди переважно несли синьо-жовті прапори. Здавалося б, церковної атрибутики мало бути більше, проте, можливо, саме синьо-жовтий стяг є сьогодні найголовнішою хоругвою для нас.
У натовпі, який рухався до Володимирської гірки, все частіше лунали вигуки «Слава Україні!» та «Одна, єдина, соборна Україна!». Проте єдина тепер не тільки країна, такою має стати церква, тому всі ці люди, з усіх сіл і міст приїхали до столиці. Це були звичайнісінькі парафіяни своїх малих церковець, простолюд, серед якого я виросла, тому вкривалася мурахами, коли вони, втомлені сонцем, так натхненно рухались назустріч баням київських святинь. А вони сьогодні сяяли, як ніколи, виднілися з-за столичних хмарочосів, хоч у будень ти їх ніколи не помічаєш. Сонце відблискувало на позолоті Софії та Михайлівського собору, вказуючи людям шлях.
На щастя, я не бачила отців-спецслужбовців із раціями під рясою. Я бачила капеланів, які йшли першими, й решту священиків, які часом і не відходили від своїх парафіян, турбувались про них і випромінювали смирення.
Хтось вбачає відверту політизованість таких заходів, і я теж її бачу. Але це та політика, яка виховує відповідальність за відновлення історичної справедливості і за твій наступний вибір. «Хочеться щось змінити. Ті, хто при владі, нічого не роблять. Хоча ми самі винні, ми їх вибирали», — каже бабця років 70-ти. В цей момент я розумію, що ніякої прірви між поколіннями немає, є цінності та мета. Для мене, як і для тієї бабці, це єдність і добробут мого народу, щоб він молився в своїй церкві і працював на своїй землі. Мені не треба було чути промов президента або ще когось компетентного в релігійних справах. Я чула свій народ, і я знаю, за що він молився.
Увесь потік людей, які йшли хресною ходою, є не просто святкуванням хрещення Руси-України, це є свідченням наших намірів і бажань. Хоч Томосу ми ще не отримали, але делегація Константинопольського патріарха мала побачити, що ми шануємо свою історію, свою церкву та її традиції. Православний світ має знати, що ми тут, у самому центрі Європи, і ми підтверджуємо свою канонічність від заходу до сходу, з півночі на південь. Але як казав В’ячеслав Липинський: «Коли наша справа правдива й угодна Богові, ніхто нас не переможе!». Сьогодні ми творимо, але радше, виправляємо свою історію, забираємо те, що в нас вкрали. Тож хай радісно б’ють дзвони українських храмів. Володимир знову охрестив Україну для нових перемог.
