21 березня газета «День» опублікувала статтю під назвою «Музей під вивіскою... «Ялтинської стратегії». Приводом для цієї публікації стало перше засідання наглядової ради проекту зі створення Меморіального центру пам’яті жертв Голокосту «Бабин Яр», який планується збудувати до 2021 року — 80-х роковин цієї трагедії.
Наше видання вітає реалізацію такого проекту в Україні, який є важливим із кількох обставин. По-перше, таким чином буде вшановано всіх жертв фашизму, які, передусім, були розстріляні в Бабиному Яру. А по-друге, такий меморіал відіграватиме й освітню роль із запобігання того, щоб подібні злочини не повторювались у майбутньому. А водночас ми висловили застереження, що такий непростий проект, який, за словами ініціаторів матиме світове значення, повинен бути етично бездоганними. І це стосується зокрема й донорів.
І ми звернули увагу на те, що у наглядовій раді згаданого вище меморіалу домінують члени правління Ялтинської європейської стратегії, дітища олігарха Віктора Пінчука, засновника Фонду Віктора Пінчука та EastOne Group. Чи може це бути приватною справою?
А до нього в багатьох українців є чимало запитань.
По-перше, як відомо, український філантроп, а саме так себе позиціонує Пінчук, збагатився за часів президентства свого тестя — Леоніда Кучми. Тому його бізнес-діяльність часто супроводжувалася скандалами.
По-друге, запрошуючи на свої форуми відставних західних політиків чи влаштовуючи концерти в Україні всесвітньо відомих митців, часто у ЗМІ вказували на те, що це частина не тільки культурної стратегії, а частина стратегії, яка спрямована на захист своїх бізнес інтересів, на відбілюванні свого тестя.
Звісно, немає нічого поганого в тому, що українські олігархи готові виділити кошти на будівництво меморіалу «Бабин Яр». Але ми повинні бути переконані, що в цьому немає ніякої спекулятивної мети.
По-третє, щодо стратегічності мислення Пінчука та слідування державним інтересам. Згадана вище «Ялтинська європейська стратегія» (відома під англійською абревіатурою YES, такий собі політичний клуб) прогнозувала вступ України до ЄС 2020 року, але, зрештою, «ялтинські стратеги» не тільки не наблизили нашу країну до цієї мети, а закінчилося все повним фіаско української зовнішньої політики, а сам YES — втратив місце «прописки» після окупації Криму. Вони вмудрилися вписатися в постреволюційний ландшафт. Як і не виникло запитань, як так сталося, що людина проти якої постав перший Майдан, після другого Майдану почала очолювати український переговорний процес у Мінську? До чого це тут — спитаєте ви. А це дві гілки одної і тої самої політичної сім’ї. Вони дуже щедрі бувають зі своїми закордонними друзями і які сприяють їхньому гарному іміджу. Тим не менше, українське суспільство повинно знати і українські журналісти — це їх робота — задавати ці питання.
Також чимало запитань викликає присутність у наглядовій раді Меморіального центру Голокост «Бабин Яр» кількох російських олігархів, які сплачують податки країні-агресорові.
Тож ми висловили думку, що в реалізації цього проекту необхідна широка участь Української держави.
Минулого тижня ми отримали від Марека Сівеця дуже дивного листа, з яким читачі можуть познайомитися нижче. Ми знаємо пана Сівеця багато років, коли він обіймав посади керівника Бюро національної безпеки Польщі, віце-президента Європарламенту і коли він був членом Наглядової ради Ялтинської європейської стратегії. Але цей лист був підписаний — генеральний директор меморіального центру «Бабин Яр». Перша сторінка, точніше преамбула адресованого головному редактору листа, не викликала запитань, це був знайомий Марек Сівець. Але далі, в самому тексті, який було надіслано англійською та українською мовами, ми не впізнали нашого багаторічного автора і блогера. Куди зникла чіткість і лаконічність аргументів, і звідки стільки емоцій з такою кількістю особистих випадів, що не відповідала його образу? Нам навіть здавалося, що його підмінили.
Уся ця ситуація ще раз доводить, наскільки важлива суспільна дискусія з цього питання. І тут можна виділити кілька моментів.
По-перше, необхідно звернути увагу на лист-застереження українських істориків з приводу планів зведення Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Науковці, як і газета «День», наголошували на тому, що Бабин Яр, де поховано багато українців, євреїв, ромів, людей інших національностей, які стали жертвами фашизму, — це частина історії України. «Музей історії Голокосту в Україні має бути вписаний до контексту історії Другої світової війни та Голокосту в Європі, що сприятиме комплексній інкорпорації цієї проблематики до нової історичної пам’яті українського народу», — наголошується в листі істориків (Геннадій Боряк, Максим Гон, Олег Козерод, Олександр Майборода, Віталій Нахманович... Всього 17 підписів).
Крім того, історики висловили застереження щодо штучного виокремлення Голокосту від куль із загальної історії Голокосту в Європі. «Якщо такий підхід буде ухвалено, це стане черговою спробою на рівні історичної пам’яті відродити єдиний радянський цивілізаційний простір і в такий спосіб використати болючу тему Голокосту для просування неоімперіалістичних ідей «русского мира». ...Ми вважаємо, що «музей Голокосту і музей Бабиного Яру мають бути окремими інституціями, що розкривають різні аспекти та різні контексти трагічної історії ХХ ст.», — йдеться в листі.
По-друге, враховуючи згадані вище застереження, ми вважаємо дуже важливим якомога ширше залучення Української держави до реалізації цього проекту. І при всій повазі до братів Кличків чи до Вакарчука, які є членами наглядової ради меморіалу, вони не можуть повністю представляти позиції української сторони. Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович має рацію, коли каже (в коментарі «Дню»), що цей «комплекс має будуватися з участю України, й це має бути державний проект», принаймні з участю держави — без сумніву.
За його словами, така обіцянка була озвучена Президентом у вересні минулого року.
І насамкінець. Справді, тема Голокосту — дуже важлива. І в цьому сенсі Бабин Яр — частина світової історії ХХ століття. Але чи потрібно при цьому, забувши про делікатність, громадянам інших країн диктувати нам, яким має бути меморіал на українській землі, й тим паче — що писати українським журналістам.
Тож ми закликаємо всіх зацікавлених продовжити дискусію з цього питання, тим більше, що ініціатори говорили про максимальне залучення громадськості для обговорення меморіалу Бабин Яр.
ПОШТА «Дня»
Шановна пані Івшина
Я дуже поважаю видання «День» і Вас особисто, зважаючи на це я хотів би висловити вам свої міркування щодо ситуації, яка склалася довкола Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр».
До цього листа я прикладаю мою статтю (англ/укр) у відповідь на публікацію Миколи Сірука від 21 березня 2017 року. Вона відображає мою особисту точку зору як людини, глибоко залученої в цей процес.
З найкращими побажаннями,
Марек Сівець,
Генеральний директор Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр»
Свята правда, також правда та єресь
Марек СІВЕЦЬ, генеральний директор Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр»
Уже понад півроку я координую діяльність Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Це тяжка місія, тому що це — меморіальна інституція, яка має на меті визнати і пам’ятати злочини, що їх було вчинено не лише проти євреїв; а головним чином вшанувати пам’ять хороброї української нації, котра, незважаючи на вплив Росії, бореться за те, щоб дослідити сумне й тяжке минуле і розібратися з ним.
Видатний польський філософ, титанічна постать, Юзеф Тишнер запропонував колись поділити правду на три типи:
♦ свята правда;
♦ також правда;
♦ єресь (неправда).
Ознайомившись зі статтею Миколи Сірука від 21 березня, маю сумніви щодо того, до якої категорії її віднести. Загалом автор погоджується з тим, що слід пам’ятати про злочини, скоєні проти людяності. Але згодом він переходить до апостолювання всім відомих речей: убивали не лише євреїв. І навіщо започатковувати щось нове, коли ще 20 років тому президент Леонід Кравчук закликав громадськість пам’ятати про цю трагедію, а його наступники провели церемонії із закладки першого каменя майбутніх монументів? За Юзефом Тишнером, усе це «свята правда». Пізніше ж пан Сірук стає прискіпливим: у проекті має бути більше України, найкраще було б, якби його фінансували лише українські установи...
«Також правда» (знову ж таки, за Ю. Тишнером). Наш бюджет походить із тих доходів, що їх наші засновники отримують в Україні й платять за це податки також в Україні. До наглядової ради входять такі відомі особистості, як Святослав Вакарчук, Володимир Кличко, Віктор Пінчук і Павло Фукс. Усі вони мають українські паспорти. Однак здається, що Миколі Сіруку цього замало. Я не хочу навіть згадувати про багато інших речей, що їх зробили ці люди для розбудови та підтримки нової України.
Я міг би завершити свій монолог прямо тут, якби не той факт, що цю статтю було оприлюднено в газеті «День» — виданні, яке я дуже поважаю і читаю вже протягом багатьох років. Отже, на закінчення — кілька зауважень до пана Сірука.
З усією повагою до ваших «правд» вам вдалося не помітити, що протягом 20 років нічого не було зроблено. У нас є шанс це змінити.
Звичайно ж, ми робитимемо це за допомогою української влади, українських істориків та українського суспільства.
Ця ініціатива — не конкурс краси, де ви є єдиним членом журі. Вона виходить далеко за такі межі. Ви не в змозі забрати право вшанування пам’яті у людей, які народилися в Україні і чиїх рідних та близьких тут поховано. Тринадцять родичів Германа Хана було вбито у Бабиному Ярі. Батькам Віктора Пінчука вдалося втекти, і це врятувало їм життя.
І якщо апелювати до здорового глузду, що спільного має з цим Ялтинська європейська стратегія? І що ви маєте на увазі, говорячи про «погану репутацію Пінчука»? Адже це він, а не ви, сприяє Україні в усьому світі, взяти до уваги хоча б його діяльність у царині мистецтва.
До Пінчук Арт Центру завжди стоїть черга з відвідувачів (так, тут, у Києві).
І на завершення, ще один особистий аспект із мого боку. Мене запросили виконати цю місію, розказати й показати правду. «Святу правду». І я це роблю, повірте мені.
Найнеприємнішим в усій цій справі є те, що, одержуючи надзвичайну підтримку цього проекту в усьому світі, ми весь час постаємо перед необхідністю розбиратися у дрібних чварах, коли мова заходить про його долю тут, в Україні. Той факт, що цей проект породжує так багато протиріч, є показником того, що ми зобов’язані пізнати правду і створити Меморіал.
Україна, Ваша і моя, буде кращою з Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр», аніж без нього.
«БАБИН ЯР — ЦЕ ЧАСТИНА ТРАГІЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ»
Юрій ЩЕРБАК, громадський діяч, публіцист, письменник, екс-посол України в Ізраїлі:
— У своїй статті «Музей під вивіскою... Ялтинської стратегії» Микола СІРУК порушив фундаментальні питання щодо створення Меморіального центру пам’яті жертв Голокосту «Бабин Яр», з якими не можна не погодитись.
Перше і головне: Бабин Яр — це частина трагічної історії України — так само, як історії світового єврейства — і Українська держава не може самоусунутись і передати цю справу в приватні руки сумнівних людей, які не мають морального права брати в цьому участь.
Великі й брудні гроші в руках певних осіб ще не дають права цим персонам вважатися великими знавцями мистецтва чи відігравати поважну роль у світовій політиці або в європейському футболі.
Українська держава, складовою частиною якої був, є і буде єврейський народ, повинна взяти активну участь у формуванні стратегії створення меморіального центру.
Участь у цій святій справі одіозних російських та проросійських олігархів — неприпустима. Існує ризик силового втручання різних громадських організацій, зокрема ветеранів АТО, що призведе до низки міжнародних скандалів і до непередбачуваних наслідків.
Хотів би бачити в складі наглядової ради таких особистостей з бездоганною моральною репутацією, як Катя Петровська — авторка сенсаційного німецькомовного роману про історію єврейської київської родини (К.Петровська — донька відомого літературознавця Мирона Петровського і знаної київської вчительки Світлани Петровської); або Леонід Фіндберг — директор Інституту юдаїки в Києві, польський публіцист Адам Міхнік чи відома американська письменниця Енн Епплбаум, — вони, без сумніву, прикрасили б склад наглядової ради.
Створення Центру пам’яті жертв Голокосту «Бабин Яр» є справою честі українського суспільства і держави, і не має бути відданим на відкуп сумнівним ділкам, які бажають завдяки грошам зробити собі рекламу на одній із найжахливіших трагедій людства.
Попіл жертв Бабиного Яру вимагає — відділити від святої справи торгашів і фарисеїв, тих, хто підтримує російську агресію супроти України, яка погрожує нашому народові новим геноцидом.
