Питання поширення коронавірусу турбує багатьох. І недарма: цей вірус показує дуже високу вірулентність та резистентність, значну летальність. На жаль, станом на сьогодні не існує медикаментів та вакцин адекватної протидії вірусу. Вже є певні уроки, але майбутнє щодо ефективної локалізації, нейтралізації і ліквідації пандемії поки чітко не проглядається...
За впливом на різні сфери життєдіяльності нації та держави триваюча пандемія є... війною. Тобто зараз в Україні одночасно палають дві війни: одна — на сході, друга — це вірус. Обидві є величезним тягарем України, бо спалюють національні ресурси — людські, фінансові, економічні та інші. В цих умовах нація потребує свідомого розуміння масштабів небезпеки і водночас має забезпечити власну живучість шляхом мобілізації ресурсів та адекватних дій. Тобто ми всі — кожен з нас і всі разом — маємо діяти.
Марк Леті, керівник стратегічних комунікацій штабу Верховного Головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі наголошує, що особиста поведінка кожного з нас може змінити ситуацію, адже пандемія поширюється шляхом експоненціального зростання.
«Уявимо, що у вас є COVID-19, — припускає він. І ви цього не знаєте, та заразите одну іншу людину, тож зараз вас буде двоє. Залишившись неосвіченими та необережними, ви зараз інфікуєте ще по одному, разом роблячи інфікованими вже чотири особи і так далі... аз 14 днів це означає, що заразиться 16 384 людини.
Але, припустимо, що деякі люди обережніші і вдвічі знижують темпи росту (тобто до 50%). Тоді цей показник зараження зменшиться не вдвічі, а... до 292 осіб! Понад 16 000 людей НЕ будуть інфіковані.
Якщо вчетверо (тобто до 25%) — кількість заражених впаде до 23.
Тобто щоразу, коли хтось із нас розриває або продовжує ланцюг передачі, наслідки змінюються за експоненціальним законом і багато людей або уникнуть зараження, або будуть інфіковані...
Усе ще не думаєте, що ми можемо змінити ситуацію?».
Ми всі повинні діяти саме зараз, не створюючи підґрунтя для реалізації найгірших сценаріїв — навпаки, будучи на крок попереду. В нас є величезна перевага — це уроки тих націй, які раніше України прийняли удар вірусу, доцільно їх уважно вивчати, щоб не допускати повторення помилок.
Маємо змінити власні звички, спираючись на розуміння суті загроз — дотримуватися соціальної відстані, посилили гігієнічні заходи, не торкатися обличчя, проводити вологе прибирання тощо. Головне — прислухатися до звернення лікарів та залишатися вдома, щоб не входити в смугу серйозних небезпек власному здоров’ю та здоров’ю рідних, близьких, друзів та оточуючих. Тобто нам усім слід навчитися не створювати додаткові проблеми для їх героїчного подолання власним не розумінням небезпеки чи бравадою.
Як і будь-яка війна, боротьба з коронавірусом потребує холодного розуму, професійної державної і персональної мудрості, адекватних заходів.
Безумовно, важливою є роль влади, адже саме вона відповідальна принаймні за п’ять напрямів боротьби з хворобою: перший — це єдині і обов’язкові для всіх організаційно-адміністративні обмеження для локалізації хвороби та недопущення її поширення; другий — це масові протиепідемічні заходи; третій — ідентифікація хворих (тест-системи) та адекватна медична відповідь на вірусну загрозу, і четвертий — забезпечення існування/виживання нації і держави. Всі зазначені напрями мають працювати в комплексі, за єдиним замислом і планом, розділеним по ситуаціях реагування. На комплексності реагування на небезпечну хворобу, насамперед терміновій ескалації тестування, а також ізолюванні хворих та відстеженні їхніх контактів, наголосив голова Всесвітньої організації охорони здоров’я Тедрос Адхан Гебрейєс — боротися з вогнем із зав’язаними очима неможливо, а заходи щодо дотримання соціальної відстані та миття рук самі по собі не загасять епідемію — зауважив він.
Украй важливим є дії влади в режимі часу, це коли цикл управління (оцінка обстановки — прийняття рішення — підготовка необхідних сил та засобів — адекватне реагування — контроль результатів — оцінка обстановки) займає менше часу, ніж час критичного нарощування кризи. Це означає випередження в рішеннях і діях, тобто бути на крок попереду небезпеки.
Що заважає державному випередженню в Україні? Насамперед забюрократизованість багатьох державних процесів. У нас традиційно папірець цінується більше, ніж конкретна людина — хай щоб там казали, а ця проблема залишається і навіть поглибилася. Звичайно, без законів та підзаконних актів, регламентуючих документів в державі не обійтися, але в усьому має бути міра. Цієї міри давно нема, бо величезна кількість українських чиновників займається виключно складанням великих і маленьких папірців — «наказів», «розпоряджень», «листів», «доповідей», «звітів», «зведень», «довідок», «актів» і багато іншого. Якщо більшість з цих «документів» просто викинути в смітник — стане краще, бо буде вивільнено дорогоцінний час на державне управління, яким мають займатися державні службовці, і це зовсім інше, ніж зосередження на написанні папірців.
Інша проблема — існуюча система державного управління досить часто виштовхує професійних і ініціативних. На жаль, є багато прикладів, коли проактивні й результативні «згорали» в цій системі та викидалися нею, водночас люди з психологією «одобрямс» і «чого забажаєте» живучі. Корінь проблеми в зловісній «політичній доцільності», яка часто існує у вимірі особистої відданості, яка в українських реаліях є антагонізмом професійності. «Політична доцільність» породила розриви у вертикалях державного управління та сформувала цілий клан інспекторів, контролерів, перевіряючих, членів різноманітних комісій, для яких усі, хто поза системою — лише галочки в чек-листах і заготовлені шаблони в актах, доповідях тощо Ці чиновники свідомо чи несвідомо руйнують державу і вселяють зневіру в людей.
Безумовно, молодість і амбіції — це гарно, але мудрість і професіоналізм — це важливо. Гармонійне поєднання досвіду мудрості та амбіцій молодості — ключ до успіху в будь-яких суспільно-політичних системах, кризові часи долаються не бюрократами та крючкотворцями, а професійними та ініціативними державниками. На жаль, чотири стадії «керівництва»: «заплутування, залякування, заохочення тих, хто не брав участі, покарання невинних» — це про псевдопрофесійність нашої системи і з цим щось треба робити, бо видимою є прецесія державної управлінської діяльності в бік крючкотворства, багаточасових нарад, популізму та авантюризму. Зазначене веде не лише до втрати дорогоцінного часу та затягування в доцільному реагуванні, а й наповнює саму систему безвідповідальністю, байдужістю і страхом.
Маємо усвідомити: світ швидко змінюється, і ці зміни потребують не менш швидкого і водночас професійного реагування — єдиного шляху виживання націй і держав.
Час робити правильні речі. Нам усім.
