Справа ця не проста: сів чиновник і враз, за одну свою робочу зміну, закреслив одні назви і написав інші, і не складна: «О сколько нам мгновений»... когнітивних... «готовит Просвещенья дух», а... спеціальна, і виконувати її повинен фахівець. Чому, запитаєте ви, спеціальна, і який він — цей фахівець з перейменувань? Той, хто володіє парадигмою, — одразу відповім я вам! А що ти-таке пи-парадигма, вже заїкаючись від того, що щелепи звело від нудьги, знову звернетеся ви до мене? Смутно усвідомлюючи, що не підходите на роль фахівця, ви готові захищати свої особисті інтереси, які є ваші міркування, ваші переконання і... словом, ідеальні ваші (екзистенціально засвоєні і непіддатливі змінам) гуманістичні цінності, що оголилися різко і раптом, немов при відливі на морському узбережжі десь у Бретані, — до кінця! У цьому і полягає парадокс розмови про справу і виконання самої справи. Що таке «парадигма», неважко і в словнику знайти, але насправді це не просто «підхід», а усвідомлена необхідність робити так і не інакше, знання «про це» і рішучість «зробити це». І коли «пересічний люд» дає свою згоду, нехай вона лише внутрішня, «на фахівця», а фахівець згоден робити свою Справу без страху «бути обпльованим натовпом» і забруднення своєї репутації в майбутньому, ми можемо розраховувати, що у результаті спробуємо досягти умовної досконалості у відповідь на виклик, що уготований нам як міській громаді історією. Історією, яка не закінчується, виявляється, як стверджував Френсіс Фукуяма, з розвалом Радянського Союзу. Вона продовжується — і так бурхливо, що хочеться її зупинити: хоча б для того, щоб розміркувати, а чого ми, власне, хочемо і куди ми, тобто — виражаючи сенс радянських гасел, що засіли в голові зі шкільної лави, — «все прогресивне людство», котимося.
ПЕРШИЙ ФАХІВЕЦЬ — ЦЕ АРХЕОЛОГ
А потім поміркуймо про те, що вона є, Україна — місце тимчасового проживання: поки новий симулякр, тобто симульована, немов у комп’ютерній грі, дійсність під назвою «русскій мір» не прийде на зміну старому, під назвою, слава богу, вже забутою, «Радянський Союз», і не «ушляхетнить» моє особисте «я» всілякими прибамбасами на кшталт «православної імперії», або Україна — це моя гордість, що живу на землі, насиченій історією цивілізаційних рухів, більше волелюбних і раціональних, ніж тиранічних і мракобісних, дуже давніх традицій, в яких легко проглядається, як це було в Трипільській культурі, імператив особистості, а значить, і свободи, а свобода — це ж не лише «небажання поневолення», це ж духовна ознака, це головна гуманістична цінність, що дозволяє продовжити самого себе через сім’ю, завдяки якій покоління за поколінням ти є суще — і так до вічності. І я живу на цій землі, не на території, підкреслюю, не «в регіоні», не в якійсь там країні з бездарною тавтологією в назві: «Причорноморська народна республіка», що саме по собі викликає здивування: якщо бездарна назва, то як «дарне» може бути життя в «народно-народній країні», мабуть, ледь краще, ніж у КНДР — «дуже народно-народній Кореї», приблизно таке, як воно є в «динири» і «линири», розшифровувати не буду. І коли зрозуміємо — якщо зрозуміємо — що молода наша держава і є початок всіх початків, звідки рухатися нам далі, наповненим відчуттям ідентичності, що ідентичність ця не «русская» і не радянська, не російська і не православна, а українська, чітко визначувана як суверенна серед інших суверенних ідентичностей, французької, наприклад, або швейцарської, яка нам нібито ближче: «У ніх четирє язика-а! вот ві-і-діте! а ви русскій прізнава-а-ть нє хотіте!», або американської, яка одразу, як на землю американську ступив, визначається, і яка міцна, як ніде у світі, тоді ми розміркуємо про наше місто, про те, що не міг такий стратегічно важливий геопростір, такий зручний і для мореплавців, і для мандрівників «по суху» півострів між двох річок і широкого лиману — цього прямого шляху до моря, а значить, й інших цивілізацій, страждати від безлюддя унаслідок бездарності аборигенської, поки не збудили його до урбанізму «потьомкіни» і «катерини», спрямовані до проток, а може, і до Індійського океану, що показала подальша історія самопоглинаючої Імперії... поки не відвоювали його у бусурманів проклятих «суворови», які, тільки-тільки «сожгя» дотла Очаків — Ачі-Кале в османській інтерпретації, що йде від староукраїнського «Горчаков», у польських картах про це відомості є, а Дашів, що вважалося першоназвою Очакова, у минулому місто-порт в гирлі Чичиклії, притоці Буга... від степової трави «горчак», що удосталь довкола зростала, єдина в окрузі отруйна рослина; напевно, інтенція виходила з наявності такого, шкідливого для ворога, єства, яке не гріх у назву укріпленого портового пункту вкласти, — це ті «суворови», які лише за допомогою козаків і змогли узяти місто, атакою з моря, двадцять тисяч ногайських дітей і жінок за одну ніч наказали вирізавати! — така вже у них цивілізаційна парадигма була... що місто наше настільки давнє, а наявні безперечні артефакти «кіммерійського міста» в Дикому Саду «аж пищать» про це, що нам легко і невимушено можна назвати головну магістраль міста Кіммерійським проспектом (зараз це проспект Леніна, але, згідно з законом, назву його буде змінено). Уявляєте, приїжджають до нас гості, їдуть від вокзалу або від автовокзалу до центру і читають: «Кіммерійський проспект», ух ти! — а де тут у вас кіммерійці живуть?». А ви їх просто до річки підводите, звідки краєвид шикарний відкривається, руками так розмашисто вказуєте і говорите: «Ось, тут вони і жили, 3200 років тому. А ось там у них порт був — туди кораблі з інших країв причалювали, а ось тут майстерні — кращу зброю там виготовляли, коли в Європі ще і просо не сіяли. А ось тут у них храми були, а ось глибокий рів оборонний, а ось стіна захисна потужна, а тут...». Отже, перший Фахівець — це Археолог. А що він дасть для перейменування наших вулиць, окрім Кіммерійського проспекту, завагаєтеся ви? Правильно, багато не дасть. Буде Скіфська вулиця, Сарматська, можливо, вулиця Золота Скіфів, Борисфенівський проїзд, вулиця Археолога Мозолевського. Нагадаю: це він, наш земляк, скіфську Пектораль, головну європейську артефактну цінність XX століття з кургану біля Орджонікідзе (о, ще один кандидат на перейменування!) Дніпропетровської області (на честь апостола Петра, я так розумію) на світ Божий витягнув. Але вже і це — немало! Головне, Археолог дасть нам обґрунтування, а ще — міф.
МІФОГЕОГРАФ ЗАКРІПИТЬ НОВИЙ МІФ
Потім на допомогу йому прийде міфогеограф. Він закріпить у назвах новий міф. Ми не повинні боятися цього слова. Якщо говорити безпосередньо, відверто і без наукоподібних надмірностей, то вся наша колективна свідомість (більшою мірою це стосується совкової, яка йде від поганої освіти і слабкої обізнаності, тому і такої, що спирається виключно на пропаганду, але й іншим співтовариствам людей, організованим гірше або краще, словом, інакше організованим структурно і цивілізаційно, також властиво те, про що за дужками) — міфологічна. Або — стисла, тобто мізерна, така, що не виходить за межі «хліба і видовищ». Вибирайте самі, до якого масиву себе зараховувати. Ми і сьогодні живемо в міфі. Й учора жили в міфі. Тільки вчора був «міф комунізму», від якого нам сьогоднішнім всім нудно, а західним — тим завжди було наплювати на лівацькі рухи, але вони були модні, як студентські революції 1969 року з вимогами вільного кохання і марихуани, а в Америці з комунізмом нещадно боровся Едгар Гувер; завдяки йому країна позбавилася від «примари», і зараз «про це знають усі». А якщо ми живемо в міфі, то чому нам, хто живе в «окремо взятому» місті, не побудувати (як урбаністичне ціле) свій красивий міф, тим паче що підставу для цього маємо?! Наше місто, наш рідний Миколаїв — давніший за Рим! Він... Навіть дух захоплює — змагатися може і з Троєю, і з містами Шумерського царства. Уявляєте!.. Та ми б вже, знаходячись у просторі по-справжньому вільному, а не в тому, що засиділи чиновники, для яких Нове мислення не залишає шансів для особистого меркантилізму, бо вони, нехай пробачать ті, хто щирий і не сумнівається в необхідності європейського «поступу громади», але як на мене, то таких мало — надто глибоке в степовому Причорномор’ї коріння «совково-русскоміровского» тиску на слабкі мізки, але тверду і непробивну підкірку, тому почекаємо, поки їх молодь не скине, а станеться це швидко; у просторі, засміченому пропагандистськими пустушками на зразок «зближення довкола слов’янських і православних цінностей на основі єдності мови і культури», могли стільки нареконструювати в міфі, що інтерпретувався громадою, і втілити це на місцевості, що давно прославилися б на весь світ зі своїм «кіммерійським міром», маючи від того «неабиякий зиск».
Тут не стільки важлива істина, скільки вічне і постійне наближення до ідеалу — добробуту громади. А вона повинна жити у віяннях часу. Й у неї має бути ідея. Бо, досягнувши ідеалу, ми позбавляємося ідеї, тобто єства того, до чого прагнули. Ідея — це невтомно шукана незавершеність і постійно бажана нерозгаданість. Ідея незрима, як незримий ефір, вона — не образ, а «собитіє» — спільне з навколишнім світом «битіє», «со-вєршеніє» — рух до вершини, зокрема — і свого розуму, і навіть, якщо є на те в тобі пасіонарна жилка, добробут; тим часом, це відбувається тоді, коли твоє нашорошене Ego схиляється до того, аби сприйняти суще, єдине, істинне, благе (ens, unum, verum, bonum) як прочинене суто для тебе особисто. А все тому, що Досконалий Роман Життя (The Perfect Novel of Life) пишеться не спогадами, а... навіюваннями.
ЩЕ ОДИН ФАХІВЕЦЬ — ФІЛОСОФ
Тобто потрібен іще один фахівець — філософ, який втілив би нам ці навіювання в конкретику назв. І для цього зовсім і не варто залучати Історика, який — зі своїм сприйнятим зі студентської лави прямолінійно-пропагандистським мисленням (а інше не щепилося — на периферії й поготів) — схильний «напартачити і наворотити». В більшості своїй, нехай не сприймає на свій рахунок професор з Чорноморського університету імені Петра Могили Юрій Котляр, якого це обходить, вони наскрізь пронизані маргінальними догмами; сучасні парадигми мислення їм не властиві. Як заявив нещодавно місцевий лауреат року, ми повинні знати наше спільне минуле, аби створити наше спільне майбутнє — приблизно так. Добре сказав, тільки не уточнив, в контексті якого міфу ми повинні рухатися в своїх намірах. Парадигму не вказав. Стосовно особистості я знаю, яка це парадигма, а інші, хто захоче, осягне сам. Тільки, як на мене, ця парадигма означає не стирання імперського міфу, а його вихваляння або хоча б підтримування. Щоправда, є один історик-культуролог, до якого звернутися вважатимемо за честь, — професор Шкварець. Він нам дасть стільки для нового міфу з культурної спадщини, що його вистачить, аби покращити загальноукраїнське тло на вуличних покажчиках. Шкода, що немає з нами Валерія Бойченка; будь він серед живих, наполіг би на вулицях з назвами, які нагадували б про унікальну театральну сім’ю Тобілевичів і про Марка Кропивницького, який українським вектором багатогранно проявив себе в театральній діяльності, і про Михайла Старицького, українського письменника, і про Марію Заньковецьку, геніальну українську актрису. Народний художник Андрій Антонюк, з унікальним авторським стилем, який перейнявся духовністю дуже далеких предків, — хіба не гідний, аби його ім’ям назвали вулицю, наприклад, Інженерну, на розі якої Будинок художника, де він жив і творив?.. А Інженерну відправити туди, де колись будували кораблі — до верфей, чи думають, як їх будувати ближче до Кораблебудівного університету. Потрібен нам і руйнівник міфів, старих, віджилих своє міфів. Коли ворог погрожує, що, якщо захоче, танками відпрасує Львів — а ворог цей є видозмінена Російська імперія в класичній її формі; путінський варіант вже третій, другий, більшовицький, ми тільки-но скинули — не до сентиментів щодо різнорангових воєначальників і царських сановників. Херсон, ви мене чуєте: головні вулиці у вас — Ушакова і Суворова?.. І Потьомкінській у Миколаєві треба повернути колишню назву: Плехановська. А що? Ліберальний соціал-демократ європейського типу, позбавлений влади більшовицьким лідером. Бо існує пам’ять-звичка, в ній задіяні інші чинники, що зберігають у пам’яті минувшину. Вона не ідентична когнітивній пам’яті суб’єкта, коли йдеться про запам’ятовування правил і кодів. Вона — варіант переконливого розігрування, перформансу цих правил і кодів. Що це означає? Це означає, що наші образи соціальних просторів саме завдяки своїй відносній стабільності створюють ілюзію незамінності і можливість «відкривати заново» минуле в нашому сьогоденні. Ми немов консервуємо те, що самі вважаємо, що саме так воно і було, знаходячи спогадам відтиски в довкіллі. Назви вулиць — одні з таких відтисків. Наші спогади (навіювання) розташовані усередині ментального (уявного) матеріального (вуличного) простору міської громади. І в цьому просторі буде місце і для «славних героїв АТО», таких, як «кіборг» майор Півень, похований у Великій Коренисі, і для Героїв Небесної Сотні. З цього простору піде в «небуття» (туди йому і дорога... бо не особливо-то воно і дороге) все, що пов’язане з радянським міфом і, що особливо важливо, — міфом імперським. Ну чому, скажіть, ми повинні перейменовувати вулицю Декабристів (ці молоді високоосвічені і відчайдушно сміливі хлопці хотіли покінчити з імперською монархічною спадщиною, так «улаштувавши Росію», аби поруч знайшлося місце окремо взятій Україні — чи ви не знали цього?) на якогось царського ставленика на прізвище Глазенап? Колись називалася — і Бог з ним, в тій, імперській Росії, в якій вічно спали і бачили «як би нам більше колонізувати Україну». Вони втретє вже окуповують нас. Уперше одразу ж після Богдана, вдруге 1918-го, про третій раз і говорити не треба — розмістилися зі своїми... «пушками», а не Пушкіним, бо в «русском мірє» сакральні «пушки», а не поети, які потрібні, аби локшину на вуха вішати і не більше. Тому буде у нас і нікуди не зникне вулиця Шевченка, як це комусь хочеться, аби повернути їй назву Таврійська — почекає, поки Крим «пушкіністи» не повернуть. Буде у нас, в нашому новому міфі, і вулиця Героїв Небесної Сотні, бо це сакральні жертви нашої революції, такими вони і залишаться назавжди, і в школах повторюватимуть їхні імена, і вулиці ми назвемо їхніми іменами.
ДИЗАЙНЕР ДОЗВОЛИТЬ НАМ СПРИЙНЯТИ НАШЕ МІСТО ЯК ЗНАКОВЕ ЦІЛЕ
А ще нам потрібен дизайнер, який розмістить, згідно з баченням гармонії, назви на карті, поєднає несумісне і дозволить нам сприйняти наше місто як знакове ціле, як полісемантичний простір, як цілісний і багатозначний світ, в якому ми живемо. І що в ньому прочитуватиметься — це як кожному на його розум ляже. Так колись і в кадрах з великими яблуками і кавунами фільму «Земля» геніального Довженка критики побачили вихваляння куркульства. Можливо, у когось виникнуть і тепер запитання до оформлення тексту міста, що прочитується в назвах вулиць, хтозна... Кожен має право мати свій контекст символізму, використовуючи такий авторський стиль, який був би своєрідно читаною інструкцією для розуміння єства конкретного урбопростору. Перейменування вулиць — це лише керівництво до дії тим, хто вже вибрав шлях розвитку міста. А мені, що ніколи не писав інструкцій, здається, що саме так їх і треба писати. А ще я сподіваюся, що ви зрозуміли головне: вибравши команду фахівців, самі ви маєте відсторонитися від завдання, яке вони взялися виконати. Не давати порад, не нав’язувати волю — у цих людей вже є головне: парадигма, і вони працюватимуть згідно з нею. Вони, вибрані вами, несуть відповідальність за колективну пам’ять-спогад, яка виникає у нас і через назви вулиць теж і яка, виходячи з вибраної парадигми, повинна підвести до навіяного струм пам’яті-звички. Так повинно бути, коли ми йдемо врівень з часом, а не ледве плентаємося «позаду», злегка підбурювані маргінальною індиферентністю. Вони переглянуть для перейменування увесь урбопростір, а не окремі вулиці або низку вулиць. І, як би не хотілося в гніві розірвати на частини всю цю «топонімічну комісію», у подальшому, коли пристрасті вгамуються, ви зрозумієте, що комунікативний сенс перейменування вони виконали і не мають бути піддані обструкції з боку суспільства, що довірило їм розв’язати таке важливе завдання. І моя думка: спробуйте не перестаратися з особовими назвами. Квіткова і Виноградна вулиці — не гірший із варіантів. Чебрецевий спуск — десь у Коренисі... замість Кірова. Є безліч, мій друже, відтінків у палітрі фарб.
Пам’ятайте: будь-які ідеї, навіть ті, які призвели колись до успіху — суспільного чи особистого, не вирубані на століття в камені. Більше абстракції і фантазії, але спочатку перевірте себе запитанням: «У якому форматі я перебуваю?» А потім, розміркувавши, чи не радянський він, тобто комуністично окреслений, і чи не імперський, тобто, актуалізуючи, «новоросієцентричний», задайтеся альтернативою: «Як я можу мислити поза цим форматом?»
Постарайтеся — якщо і вас виберуть — реалізувати таку ментальну модель, у якій компромісу буде місця мало. У цивілізаційному аспекті — не в політичному.
Довідка «Дня»
Відповідно до ухваленого Верховною Радою і підписаного Президентом Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» передбачається, що всі обласні, міські та райдержадміністрації, органи місцевого самоврядування протягом шести місяців від дня набрання чинності закону мають перейменувати «райони в містах, сквери, бульвари, вулиці, провулки, узвози, проїзди, проспекти, площі, майдани, набережні, мости, інші об’єкти топоніміки населених пунктів, а також інші географічні об’єкти, назви яких містять у собі символіку комуністичного тоталітарного режиму». Відповідно перейменуванню підлягають і два обласні центри — Кіровоград і Дніпропетровськ, стосовно якого в обох містах уже тривають гарячі дискусії. Загалом ідеться про тисячі назв вулиць і сотні — районів та міст.
