До 25-річчя в Україні накопичилося багато невирішених проблем, які вилилися у тяжкі наслідки для нашої держави. Серед них — анексовані й окуповані території, тисячі людських жертв, криза державної влади, відповідальність політиків, журналістів та суспільства за нинішню трагедію... Із цим вантажем нерозв’язаних проблем країна увійшла в 2016 рік, і дедалі більше хвилює запитання — чи здатна Україна взагалі оновитися за чинної політичної «еліти»? «День» запросив до редакції відомих експертів, щоб розпочати дискусію на тему «2016-й рік. Час тотальної ревізії проблем і викликів» і аналіз історичного шляху, починаючи з 1991 року, який призвів до війни. Серед наших гостей — народний депутат України V—VII скликань, голова координаційної ради всеукраїнського громадського руху «Сила права» Андрій СЕНЧЕНКО, суддя Міжнародного кримінального трибуналу з колишньої Югославії (2002—2005 рр.) Володимир ВАСИЛЕНКО, політолог Михайло БАСАРАБ.
СЕНЧЕНКО: «СЬОГОДНІ, НА 25-му РОЦІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ, МИ МОЖЕМО ГОВОРИТИ ПРО ГЛИБОКУ ПОЛІТИЧНУ КРИЗУ»
Іван КАПСАМУН: — Рік, що починається, є знаковим для України — у серпні ми відзначатимемо 25-річчя Незалежності. На жаль, сьогодні ми бачимо, що країна має втрачені території, тисячі жертв, великі проблеми з економікою. Яка ваша оцінка, наскільки все-таки наша держава стала незалежною?
Володимир ВАСИЛЕНКО: — Якщо говорити про агресію Росії проти України, то владою робиться не все, щоб наша країна опинилася на висоті й належним чином могла захистити свою незалежність. Обрана Президентом та урядом форма відсічі російській агресії не витримує критики. Проти України здійснюється збройна агресія Росії під виглядом гібридної війни, але воєнний стан так і не було введено, натомість запроваджено незрозумілий режим «АТО».
Треба чітко зрозуміти, що мета російської влади, російського істеблішменту — остаточне знищення України як нації, держави, як суб’єкта міжнародного права, як геополітичної реальності. І з цього треба виходити, вибудовуючи нашу стратегію, як у сфері внутрішньої, так і зовнішньої політики. На моє тверде переконання, збройна агресія Росії проти України ніколи не мала б місця, якби українська влада здійснювала україноцентричну гуманітарну політику з моменту відновлення незалежної державності України. Саме відсутність такої політики створила підгрунтя для сепаратизму, призвела до зради в лавах міліції, ЗСУ, СБУ, внесло ерозію в єдність суспільства.
Андрій СЕНЧЕНКО: — Те, що ми навчились купувати газ у Європи і не купуємо електроенергію в Росії, це добре. Але чи змогли ми реалізувати програму енергозбереження, стимулювати видобуток власного газу, збільшити виробництво електроенергії, знижуючи при цьому витрати? Ні. Отже, ми ніби незалежні, але насправді ступінь нашої стійкості значно зменшився. Країна може бути незалежною, коли вона є стійкою, тому важлива щоденна спрямованість влади на це питання. А її немає.
У політичному сенсі, при тому, що Росія контролює окуповані українські території, ми стали більш незалежними. Але в силу слабкості, непослідовності, корумпованості нашої влади країна потрапила під зовнішнє управління: МВФ, США, ЄС... Саме вони визначають траєкторію діяльності української влади, не маючи сенсорів, не відчуваючи температуру суспільства. А це якраз зменшує ступінь стійкості української держави. І точно не додали стійкості іноземні найманці, яких було запрошено на політичні посади, а не на роль консультантів чи радників. Це абсолютний абсурд.
Сьогодні, на 25-му році незалежності, ми можемо говорити про глибоку політичну кризу.
В.В.: — У нас насправді існує криза влади. Не можна говорити, що у нас криза держави, бо це технологія спрямована на підрив довіри українців до держави.
А.С.: — У нас проблема й у виборцях, які обирають владу. Адже насправді до виборів було досить ознак, щоб зрозуміти, що Президент і прем’єр та їхнє оточення йшли до влади не для того, щоб «жити по-новому», а щоб жити по-старому. Однак більшості українських громадян хотілося вірити в чудо, тому Порошенко став Президентом.
Сьогодні взагалі немає системних зусиль на юридичному фронті з точки зору захисту інтересів нашої крани та її громадян. Минулого тижня було опубліковано документ «Комплексна державна програма щодо підтримки, соціальної адаптації та реінтеграції громадян України, які переселилися з тимчасово окупованої території України та районів проведення Антитерористичної операції в інші регіони України, на період до 2017 року». У ній є доручення розробити методику оцінки збитків, які були завдані громадянам України воєнними діями для наступної компенсації збитків із державного бюджету України. Наша держава має допомогти людям, але це має називатися не компенсація, а цільові виплати. А компенсувати збитки має той, хто їх завдав — держава-агресор. Тому потрібна юридична програма документування збитків, проводження їх по судам, щоб зрештою вийти на консолідовані позови і змусити РФ заплатити.
ВАСИЛЕНКО: «ДОСІ В КРАЇНІ НЕМАЄ ОРГАНУ, ЯКИЙ БИ ЗАЙМАВСЯ ПІДГОТОВКОЮ КОНСОЛІДОВАНОЇ ПРЕТЕНЗІЇ ДО РОСІЇ ЯК АГРЕСОРА»
Валентин ТОРБА: — Скільки в цьому некомпетентності, а скільки особистої зацікавленості певних осіб?
В.В.: — Вивчаючи правові аспекти цієї проблеми і ставлення української влади до вирішення згаданих питань, я побачив колосальний рівень правової некомпетентності. Наприклад, проблема відшкодування збитків, спричинених російською агресією. Я давно пропоную ухвалити рамковий закон, в якому були б визначені критерії, на підставі яких мають вираховуватись ці збитки. Потрібен закон, на основі якого, можна було б порахувати весь обсяг шкоди.
Досі в країні немає органу, який би займався підготовкою консолідованої претензії України, як держави, що зазнала агресії, до Росії як держави-агресора. Йдеться про необхідність системного і грамотного юридичного оформлення всіх фактів, які свідчать про сам факт агресії з одного боку, а з другого — про обсяг тієї шкоди, яку було спричинено Україні збройною агресією і визначення параметрів претензії, яка має бути пред’явлена Україною до Росії. Цей документ мав би бути поширений в ООН, щоб міжнародне співтовариство ознайомилося з системно викладеними фактами, що підтверджують скоєння Росією акту агресії проти України.
Михайло БАСАРАБ: — Для того, щоб зрозуміти нинішнє становище і особливості політичного класу в Україні, треба зробити екскурс на початок 1990-х років, коли Україна стала незалежною. Із того часу держава пережила три переламних моменти.
Два десятиліття тому Україна виникла як постколоніальна держава, більша частина якої тривалий час перебувала під домінуванням Російської імперії. На жаль, до сьогодні РФ має неабиякий вплив на нашу внутрішню політику через своїх агентів. У 1990-х Україна, на відміну від деяких наших східноєвропейських сусідів, не пройшла повного перезавантаження. Це те, що в Європі отримало назву «люстрація». У нас мала відбутися не так люстрація у східноєвропейському форматі, як декомунізація. Представники радянської комуністичні еліти, які залежали від партійних босів у Москві, а особливо від КГБ, залишились на провідних позиціях у незалежній державі. У часи проголошення незалежності України, зокрема, не відбулося парламентських виборів, а тому в Раді залишилась комуністична більшість, яка отримала певний час для того, щоб прилаштуватись. Росія та їхні маріонетки в Україні виграли час, щоб трансформуватися в нових реаліях. Другим президентом на дві каденції стає представник радянської господарської номенклатури. Це тоді, як у східноєвропейських державах реформи повним ходом здійснювала нова еліта зі складу радянських дисидентів.
2004 року в нас був другий шанс. На превеликий жаль, так само не відбулося системного перезавантаження. Одразу після помаранчевої революції відбулася конституційна диверсія, наслідки якої ми пожинаємо ще й сьогодні. Нею спеціально розбалансували повноваження владних інституції. Знову однією з помилок стало те, що слідом за революцією не відбулося парламентських виборів, і знову проросійські олігархи й політичні суб’єкти мали час на те, щоби втриматися в системі координат та отримати шанс для реваншу, який зрештою відбувся 2010 року. 2004-го не відбулося кримінального переслідування порушників виборчого законодавства, навіть не починали наступу на корупцію, зберегли впливи і потенціал олігархів. Очевидно, що в цьому сенсі найбільша провина слабкого президента.
Зараз ми втретє відкрили вікно можливостей для кардинальних та системних змін, але знову є свідками того, що через слабкість Президента, його персональну невідповідність до обставин не відбувається ні утвердження української державності для протистояння агресору, ні масштабного наступу на корупцію. Крім того, не зупиняється процес перманентних конституційних змін, через що ніяк не зведемо балансу повноважень між гілками влади. За таких умов ми не можемо розпочати формування сталої традиції регламентованих відносин серед політичного класу. Це слугує додатковим сприятливим чинником для корупції, владних зловживань. Відсутні конструктивні механізми виходу з політичної кризи.
В. В.: — Системне перезавантаження влади і радикальні зміни в Україні можуть відбутися за якісно нового парламенту. Це може статися лише тоді, коли буде ухвалено якісний Виборчий кодекс і створено систему заходів для боротьби з фальсифікаціями на виборах. У Коаліційній угоді передбачено зобов’язання коаліції щодо створення нового виборчого закону. Були серйозні можливості це зробити, але ключові політичні гравці цього не хочуть, оскільки не бажають втратити контроль над Радою. Вони формують парламент під себе, так само як під себе намагаються написати Конституцію. Але треба розуміти, що наша проблема — не в якості Конституції, а в якості тієї владної еліти, яка не бажає її виконувати.
БАСАРАБ: «ДОКИ НЕ БУДЕ ЛІДЕРА, ЗДАТНОГО РОЗРУБАТИ ГОРДІЄВІ ВУЗЛИ, ДОТИ МИ ПЕРЕБУВАТИМЕМО В ОТОЧЕННІ ПРОБЛЕМ»
М. Б.: — У цьому разі варто говорити про якість політичних лідерів. Сьогодні у нас номінально парламентсько-президентська республіка, але Президент захотів взяти на себе першу роль. Це свідчить про те, що в Україні немає сталої конструкції балансу владних повноважень. Субординаційні відносини формуються відповідно не до повноважень, а до особистої наполегливості тих чи інших посадовців. Судова система зіпсована корупцією. Саме за таких умов місце і час сильного лідера. Коли ми намагаємося шукати шляхи до подолання серйозних інституційних проблем, засилля корупції, говоримо про захист від російської агресії, то передусім маємо апелювати до Президента України. Доки на цій посаді не буде сильного лідера, людини, здатної розрубати багато складних гордієвих вузлів, принципово і наполегливо обстоювати державний інтерес, доти ми перебуватимемо в оточенні проблем.
А. С.: — Я не вірю, що ми дочекаємось, коли виграємо в рулетку з обранням Президента. Неминуче українське суспільство прийде до того, що треба змінювати акценти в Конституції і реально приходити до парламентсько-президентської республіки. У Президента має бути ампутовано низку можливостей, якими він користується. Але, крім юридичної ампутації, все одно виникає низка проблем. Наприклад, Президент привласнив собі право наказом визначати склад національних регуляторів. Це абсолютно не відповідає його конституційним повноваженням, які чітко окреслені й не можуть бути розширені.
В. В.: — Можливо, на пізнішому етапі можна було зайнятись «ампутацією повноважень» Президента, але сьогодні це не на часі. Зараз треба ухвалити Закон про імпічмент президента — у нього мають бути солідні повноваження, але якщо він ними зловживає, то повинен чітко знати, чим це може для нього закінчитися.
М. Б.: — Складно уявити за нинішніх реалій, як парламент може стати агентом системних змін у державі. Згодом відкриється шлюз для обговорення нової Конституції. Певні підготовчі процеси вже йдуть у різних середовищах, у тому числі й із участі олігархів. Переконаний, що просуватимуть парламентсько-президентську форму державного правління або навіть парламентську. Абсолютно хибний шлях. Парламент — це ідеальне середовище досягнення консенсусу між представниками великого капіталу. Це своєрідне акціонерне товариство з колективною безвідповідальністю. Кожен олігарх є мажоритарним або міноритарним акціонером. Звичайно, Президент також може бути залежним від олігархів або й сам бути ним, як сьогодні. Але якщо Україні судилося пройти процес швидких радикальних змін, то, безумовно, їхнім агентом стане Президент з відповідною політичною волею. Запобіжником для президентського абсолютизму має бути відносно проста процедура для імпічменту і баланс повноважень, коли парламент матиме важелі впливу на сильного голову держави. Але я не вірю, що за нинішніх обставин парламент здатен на радикальні реформи.
СЕНЧЕНКО: «СТРИМАЄ ПОРОШЕНКА ВІД РЕАЛІЗАЦІЇ МІНСЬКИХ ДОМОВЛЕНОСТЕЙ ЛИШЕ РЕАКЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА»
Дмитро КРИВЦУН: — 26 січня починається останній тиждень нинішньої сесії, на якому остаточно планується розглянути конституційні зміни в частині децентралізації. Цими змінами може відбутися закріплення «особливого статусу» Донбасу, а фактично «гібридна капітуляція» перед зовнішнім ворогом. Які альтернативні сценарії для України ви бачите?
В. В.: — Питання про «особливий статус» нав’язане російською дипломатією і було порушено ще в березні 2014 року Сергієм Лавровим під час його зустрічі з Джоном Керрі в Лондоні. Первинно вимоги Росії полягали в тому, що Україна має відмовитись від Угоди про асоціацію з ЄС, від майбутнього членства в НАТО, погодитися на конституційні зміни, які запроваджують федеративний устрій, а також російську мову як другу державну. Все це згодом було модифіковано у формулу «особливого статусу» Донбасу, за допомогою якої передбачено запровадження елементу федералізму в державному устрої України. Поступки в цьому питанні неприпустимі, оскільки в стратегічному плані це питання життя і смерті держави.
А. С.: — Проблема Мінських домовленостей породжена не тільки Кучмою, а й Порошенком. Цього разу Кучма виступає ширмою на вигідних для себе умовах — можливо, непереслідування у «справі Гонгадзе — Подольського». Сутність Мінських домовленостей — у поверненні України до орбіти Кремля, а фактично — до «лап» Путіна. І стримає Порошенка від реалізації цих домовленостей лише реакція українського суспільства. Тому дуже важливо, щоб ЗМІ пояснювали, в чому сутність цих домовленостей і чим загрожує для України їх реалізація. Не можна погоджуватися ні з «децентралізацією», а насправді — узурпацією влади, ні з умовами, пов’язаними зі зміною порядку місцевого самоврядування на Донбасі, а насправді — конституційним закріпленням контролю Кремля над політичними процесами в Україні.
Чи є шлях виходу з «Мінського котла»? Це велика проблема, тому що в режимі закритих консультацій у Порошенка на це не вистачить пороху — його за лічені секунди поставлять на місце, якщо він намагатиметься щось зробити. Бо всередині країни у нього немає чітких успіхів, а тому й сильної підтримки з боку суспільства теж немає. Крім цього, думаю, нині є досить задокументованих фактів корупції в оточенні Президента й усієї верхівки української влади, які в будь-який момент можуть бути покладені на стіл та використані як аргумент у грубій формі.
Вихід із «Мінського котла» треба шукати. Не знаю, як стимулювати до цього Президента, але єдиний вихід — це на якомусь публічному міжнародному заході заявити іншу стратегію, сформулювавши не прохання чи побажання, а вимоги Президента України. Бо ми, як держава, за побажанням цивілізованого світу віддали ядерну зброю в обмін на гарантії безпеки. Тому ми маємо право вимагати.
І. К.: — Ми маємо право вимагати, але в реальності — американці й росіяни проводять прямі переговори щодо України без українців. Які небезпеки тут можуть чекати на нас?
В. В.: — Незважаючи на зовнішній тиск, не можна погоджуватися на запропоновані конституційні зміни. До цього мають відповідально поставитися наші парламентарі і не голосувати. За ці зміни вже проголосували в першому читанні — це достатній крок, який засвідчив, що Україна готова рухатися вперед. Тепер слід зупинитися й вимагати від російської сторони серйозних зустрічних кроків. А саме — припинення вогню, відведення збройних формувань РФ і найманців із території України, відновлення українського контролю над усієї лінією державного кордону.
А. С.: — У нас залишився лише тиждень, тому треба розставити всі акценти. Чітко закликати всіх, хто вважає себе патріотичними силами у парламенті, не голосувати. В кінцевому рахунку потрібно спробувати змусити суспільство відчути, що кожен депутат, який проголосує за ці конституційні зміни, має бути назавжди дискваліфікованим з українського політикуму.
М. Б.: — Ідеться не так про одне положення в Конституції, як про виконання Мінських домовленостей, що спрямовано на реалізацію планів Путіна з окупації всієї України. Анексія Криму була його особистою хворобливою забаганкою, але вторгнення на Донбас відбулося не для приєднання до Росії, а для реінтеграції тимчасово захоплених територій до України з «особливим статусом», щоб запустити в тіло держави руйнівний вірус, який би її постійно знекровлював.
Петро Порошенко мав бути найбільш зацікавленим у закінченні терміну виконання Мінських домовленостей — 1 січня 2016 року. Для української сторони відкрилися можливості, щоб запропонувати новий порядок денний, доповнити його новими вимогами чи умовами, переформатувати переговорний процес, виходячи з інтересів України. Захід прагне завершення дії санкцій та невизначеності на Донбасі, Кремлю також кортить знятий із себе санкційний тягар. Тож зацікавлені сторони процесу відкриті до пропозицій. Але мовчання Порошенка відповідає інтересам Кремля. Коли інші мовчать, ініціативу проявляє Путін. Ще півроку тому казали, що йому не подаватимуть руки. Однак Європі треба було небагато проблем, щоб зануритися у них і зависнути. Сьогодні за столом переговорів з вирішення глобальних проблем опинилися два суб’єкти — США та РФ. Україна, як несамостійна ланка в системі міжнародних координат, може стати предметом для їхніх компромісів.
Сьогодні ж неголосування за конституційні зміни і є альтернативним шляхом, який спонукатиме Порошенка шукати інші можливості виходу з такої ситуації. Як вихід — визнати ці території тимчасово окупованими, Росію — відповідальною за те, що там відбувається, при цьому заявити про претензії на їх повернення.
Думаю, варто дослухатися поради Барака Обами, яку він нещодавно дав на одному з американських телеканалів. У нього запитали про ключову рису людини, яка зумовлює її успіх. Обама сказав: «Я вірю в наполегливість». Мабуть, це та риса, якої традиційно бракує правлячому класу в Україні й нашому Президентові, якщо ми говоримо про питання розв’язання донбаського та кримського «вузлів», а головне — якщо ми говоримо про національні інтереси.
