Останнім часом в українському суспільстві активно обговорюється тема притягнення російських керівників до Гаазького трибуналу через анексію Криму та агресію на сході України. Черговим поштовхом до цього став документальний фільм «Крым. Путь на Родину», в якому президент Росії Володимир Путін зізнався, що керував операцією із незаконного загарбання півострова. Щоб розставити акценти в цій темі, як і що має робити українська влада, щоб притягнути до відповідальності в Гаазькому суді російського президента та інших кремлівських високопосадовців за міжнародні злочини в Україні, «День» запросив до редакції відомого юриста-міжнародника, суддю Міжнародного кримінального трибуналу з колишньої Югославії (2002—2005 рр.) Володимира ВАСИЛЕНКА. До розмови журналістів «Дня» з відомим юристом-міжнародником приєднався Євген МАРЧУК (обіймав посади голови СБУ, прем’єр-міністра, секретаря РНБО та міністра оборони), котрий поставив дуже багато цікавих та актуальних запитань, чим суттєво посилив наше спілкування.
«ДЛЯ ЕФЕКТИВНОГО ЗАХИСТУ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНА ПОВИННА ЧІТКО ВИЗНАЧИТИ ПРАВОВУ ПОЗИЦІЮ ЩОДО ЗБРОЙНОЇ АГРЕСІЇ РФ»
Іван КАПСАМУН: — Уже понад рік триває російська збройна агресія проти України, результатом якої є захоплені території, вбивство людей і знищення інфраструктури. Як ви оцінюєте правову визначеність нашої країни в цьому конфлікті? Наскільки грамотно влада фіксує, збирає і документує злочини, щоб звернутися до міжнародних судових інстанцій?
Володимир ВАСИЛЕНКО: — Для ефективного захисту національних інтересів України влада повинна чітко визначити правову позицію Української держави щодо збройної агресії Російської Федерації й діяти відповідно. Що це означає? Необхідно на державному рівні, насамперед на рівні найвищих керівників, однозначно заявити, що Росія вчинила акт агресії проти України. У деяких своїх виступах Президент України та досить часто прем’єр-міністр називають Російську Федерацію державою-агресором Але досі відсутні належним чином оформлені й офіційно зроблені ними від імені України відповідні заяви, адресовані Російській Федерації як державі-агресору.
Більш виразною, хоч і запізнілою, була позиція Міністерства закордонних справ. Його ноти почали однозначно кваліфікувати дії Російської Федерації як акт агресії з квітня 2014 р., в той час як російська агресія проти України розпочалася 20 лютого 2014 р. Причому ноти МЗС чомусь не опубліковано.
Верховна Рада лише 27 січня 2015 року, тобто майже через рік після того, як почалася агресія, ухвалила заяву і відповідну постанову, якою визнала Росію державою-агресором. Звичайно, краще пізно ніж ніколи. Але офіційно держава Україна здійснює не індивідуальну самооборону від агресії Російської Федерації відповідно до статті 51 Статуту ООН, а Антитерористичну операцію на сході України проти якихось терористів. Небажання називати речі своїми іменами дуже шкодить національним інтересам України — послаблює позиції держави в сенсі переконання світового співтовариства і доведення того факту, що Україна стала об’єктом російської агресії. А з іншого боку, це сприяє позитивному сприйняттю російської пропаганди, яка весь час говорить, що в Україні точиться внутрішній громадянський конфлікт, до якого Росія зовсім не причетна.
Відсутність послідовної правової позиції у питанні протидії агресії не сприяє мобілізації потенціалу українського суспільства, використанню всіх ресурсів держави для відбиття агресії. Навіть у той час, коли Олександр Турчинов виконував обов’язки президента, було ясно, що проти України вчинено акт агресії. Натомість 14 квітня 2014 р. він видає указ про початок Антитерористичної операції на сході України із залученням підрозділів Збройних сил. Явно неадекватна реакція на дії Росії, які вже призвели до анексії Криму і були спрямовані на продовження агресії на сході України. 25 травня 2014 р. Президентом України було обрано П. Порошенка. Як всенародно обраний глава держави, він був зобов’язаний перевести збройний опір України з режиму антитерористичної операції в режим відсічі збройній агресії Російської Федерації відповідно до п.п. 1, 17, 20 статті 106 Конституції України та вимог статті 4 Закону України «Про оборону України». Але цього не було зроблено, як і не було визначено правовий та інституційний механізми ліквідації наслідків російської агресії.
«НЕОБХІДНО ДОКУМЕНТАЛЬНО ДОВЕСТИ, ЩО ДІЇ РОСІЇ СЛІД КВАЛІФІКУВАТИ ЯК АГРЕСІЮ ВІДПОВІДНО ДО РЕЗОЛЮЦІЇ ГЕНЕРАЛЬНОЇ АСАМБЛЕЇ ООН 1974 р.»
Правда, треба віддати належне керівництву держави за відновлення безпекового сектору України, який режим Януковича перетворив на руїну. Ще до обрання П. Порошенка Президентом України я передав йому через Валерія Чалого розроблений спільно з О. Малиновським документ із пропозицією створити механізм для відсічі й подолання наслідків збройної російської агресії. Суть пропозиції полягає в тому, що в системі виконавчої влади потрібно запровадити посаду урядового уповноваженого, який би системно займався наслідками російської агресії на території України. Українській практиці відомий інститут уповноважених, відповідальних за вирішення певних питань. Скажімо, свого часу інститут уповноваженого уряду України було створено для того, щоб комплексно вирішувати питання вступу України до Світової організації торгівлі. Так само потрібно діяти і сьогодні. Кінцевою і головною метою роботи урядового уповноваженого має бути розробка консолідованої претензії України до Росії як держави-агресора.
Яким чином? Насамперед необхідно зібрати факти, що свідчать про агресію Росії й, зокрема, показати, що і в Криму, і на сході України діяли і діють спецслужби РФ, розвідувально-диверсійні групи ГРУ Генштабу Збройних сил Росії та регулярні російські збройні формування, а терористи контролюються, озброюються і фінансуються Російською Федерацією, тобто виступають як іррегулярні підрозділи її Збройних сил. Отже, необхідно документально довести, що дії Росії слід кваліфікувати як агресію відповідно до резолюції ГА ООН 1974 р. «Про визначення агресії».
Натомість офіційні чинники і українські ЗМІ продовжують говорити про АТО, що здійснюється проти якихось терористичних угрупувань, у крайньому разі проти російських найманців. Такий підхід працює на російську пропаганду, яка намагається довести всьому світу, що в Україні внутрішній конфлікт, що тут діють якісь «ополченці», яких хоче знищити «київська хунта». Тобто абсолютно спотворена картина. От я, наприклад, днями був на радіо «Ера», куди подзвонила жінка і запитала: чому наші Збройні сили воюють із власним народом?
«У КРИМІНАЛЬНОМУ КОДЕКСІ УКРАЇНИ Є НОРМИ, ЯКІ МОЖНА ВИКОРИСТАТИ ДЛЯ ПРИТЯГНЕННЯ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНІВ...»
Євген МАРЧУК: — Аналогічно в українському суспільстві є викривленим або дуже спрощеним уявлення про те, що якщо подати позов до Гаазького трибуналу, то він негайно все покине і почне розслідувати злочини Януковича чи Путіна. У зв’язку з цим запитання: чи є якісь ускладнення з точки зору тотожності українського права і міжнародно-правових формул, які використовуються Міжнародним кримінальним судом? Чи зобов’язана Україна, подаючи позов, спочатку проводити відповідну процедуру через свою кримінально-судову систему? Чи підпадає збройна агресія під юрисдикцію МКС, чи погоджена її ідентифікація остаточно?
В.В.: — Звісно, це спрощене уявлення. У разі визнання Україною юрисдикції МКС відповідно до п. 3 статті 12 Римського статуту і наданню прокурору суду необхідних матеріалів і доказів, він здійснює власне розслідування й лише після цього робить висновок, чи є підстави для притягнення до судової відповідальності тих чи інших осіб. Слід також мати на увазі, що відповідно до положення Римського статуту і практики його застосування МКС розглядатиме справу щодо злочинів, скоєних лише посадовими особами вищого рівня. Щодо осіб середнього та нижчого рівня, то їх необхідно притягати до відповідальності на національному рівні. Винятки з цього правила можуть мати місце у разі, коли держава не бажає або неспроможна притягати винних до відповідальності. Повного збігу між українським законодавством і формулами, використовуваними МКС, поки що немає. Але, в принципі, в Кримінальному кодексі України є норми, які можна використати для притягнення до відповідальності за скоєння злочинів проти людяності та воєнні злочини.
Щодо юрисдикції МКС стосовно збройної агресії, то положення Римського статуту, які стосуються агресії, набудуть чинності лише після 1 січня 2017 року. І лише за умови, якщо 30 держав-сторін Римського статуту ратифікують поправки, зроблені 2010 року. І ще одна умова — якщо дві третини із 123 держав-учасниць установчої конференції висловляться «за».
Є.М.: — На вашу думку, українська сторона знає, як потрібно збирати докази, щоб витримати протидію захисту, особливо в апеляційній інстанції ?
В.В.: — Усі факти мають ретельно збиратися і належним чином оформлюватися — вони повинні переконливо свідчити, що саме Росія здійснює агресію проти України. Цих фактів хоч греблю гати, але їх потрібно грамотно оформити. Демонстрації паспортів з трибуни явно не досить, потрібна протокольна фіксація. От, наприклад, були повідомлення СБУ про захоплення десантників ЗС Росії або спецпідрозділів ГРУ. У таких випадках мають бути оформлені протоколи їхніх допитів. Потрібно також юридично фіксувати свідчення очевидців. Аналогічно мають бути запротокольовані всі випадки, які свідчать про використання російської військової техніки, зафіксовані її ідентифікаційні номери.
Якщо українська армія бере в полон російських кадрових військових чи російських найманців, то вони як військовополонені мають утримуватися в місцях інтернування відповідно до міжнародних конвенцій. Вони мають статус військовополоненого, і цей статус їх охороняє. Їх не можна піддавати тортурам, примушувати до робіт чи виставляти на глум натовпу. Якщо ж проти військовополоненого, який потрапив у полон і перебуває під юрисдикцією української влади, є докази про скоєння ним воєнних злочинів чи злочинів проти людяності, його потрібно судити. У Кримінальному кодексі України це не так детально розписано, як у Римському статуті, але є норми, які дозволяють судити за подібні злочини. Відповідні судові вироки також є елементом доказової бази та цивілізованою поведінкою нормальної держави, яка захищається.
«КОНСОЛІДОВАНА ПРЕТЕНЗІЯ Є НЕОБХІДНИМ КРОКОМ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ УКРАЇНА МОГЛА В МАЙБУТНЬОМУ ЕФЕКТИВНО ЗАХИЩАТИ СВОЇ ІНТЕРЕСИ»
Є.М.: — Але це має стосуватися й наших військових, і цивільних людей, тобто комбатантів і не комбатантів, які мають різні статуси?
В.В.: — Абсолютно правильно. Річ у тім, що коли ми говоримо про Женевські конвенції щодо захисту жертв війни 1949 року, то їх складають чотири конвенції: I — про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях; II — про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, потерпілих корабельну аварію, зі складу озброєних сил на морі; III — про поводження з військовополоненими; IV — про захист цивільного населення під час війни. Коли відбувається збройний конфлікт, то особовий склад Збройних сил поділяється на дві категорії: комбатанти (військові, які беруть безпосередню участь у збройному конфлікті зі зброєю в руках), некомбатанти (лікарі, медсестри, військові кореспонденти, представники військової юстиції...). Проти некомбатантів, особливо тих, хто опікується пораненими, як і проти цивільного населення, не можна застосовувати зброю. Але, на відміну від цивільного населення, представники цих двох категорій мають статус військовополонених, якщо вони потрапили до рук ворога.
У зв’язку з цим варто згадати про справу Надії Савченко. Українська сторона повинна була наполягати на тому, що Надія Савченко як військова має утримуватися як військовополонена. Якщо в Росії є докази її винуватості в злочинах, тоді карайте. Але ж доказів немає, і Савченко свавільно утримується у в’язниці, що є порушенням ІІІ Женевської конвенції 1949 року. Цей випадок є свідченням скоєння воєнного злочину російськими правоохоронцями.
Повертаючись до питання консолідованої претензії, необхідно також зазначити, які норми міжнародного права було порушено Росією при скоєнні акту агресії. Саме порушення таких норм тягне за собою міжнародно-правову відповідальність Росії.
А це означає, що держава-агресор повинна, по-перше, припинити збройну агресію; по-друге, повернути всі загарбані території, відшкодувати всю заподіяну шкоду й покарати винних у злочині проти миру, воєнних злочинів і злочинів проти людяності.
У ЗМІ повідомлялося, що Міністерство юстиції підрахувало суму збитків, які було завдано анексію Криму. Але має йтися також і про колосальні збитки на сході України, де російські Збройні сили та підконтрольні їм іррегулярні підрозділи найманців навмисне руйнують інфраструктуру та об’єкти життєзабезпечення. Між іншим, після нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз 1941 року було створено Надзвичайну державну комісію зі встановлення завданих німецькою агресією збитків, на їхній підставі розраховувалися репарації, які після завершення Другої світової війни Німеччина виплачувала СРСР.
Отже, ретельне документування всіх збитків, спричинених російською агресією Україні, вкрай необхідне. Я вважаю, що Верховна Рада України має ухвалити спеціальний закон про критерії та методику визначення завданих російською агресією збитків, яким мають керуватися ті, кому доручено їхній підрахунок. Скажімо, треба передбачити підрахунок не лише прямих збитків, а й тих втрат, які йдуть на державну допомогу сотням тисяч біженців.
Звісно, треба ідентифікувати осіб, які скоїли воєнні злочини та злочини проти людяності на території України, й вимагати їхнього покарання. Це теж один із елементів, які мають складати консолідовану претензію України як держави, що потерпіла і далі потерпає від агресії, до держави-агресора. До речі, у Верховній Раді України зареєстровано постанову і заяву «Про відсіч Збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків». У цих документах у загальних рисах фіксується перебіг російської агресії та пропонуються алгоритми дій, які українській владі необхідно вжити для правового захисту інтересів України. Сподіваюся, що невдовзі їх буде ухвалено.
Консолідована претензія має бути офіційно пред’явлена шляхом формальної ноти МЗС України з вимогою вирішити питання дипломатичним шляхом на двосторонньому рівні. Це — цивілізований хід, і оформлення такої правової претензії та пред’явлення її Росії є необхідним кроком для того, щоб Україна могла в майбутньому ефективно захищати свої інтереси.
«РОСІЯ ВІДМОВИТЬСЯ ЗАДОВОЛЬНИТИ ПРЕТЕНЗІЇ, АЛЕ ГІТЛЕР СВОГО ЧАСУ ТЕЖ СПОДІВАВСЯ, ЩО ВИГРАЄ ВІЙНУ, А ДЕ ЗГОДОМ ОПИНИВСЯ...»
Є.М.: Чи правильно буде, якщо, наприклад, ми подали претензію, а Росія каже: «А ми нічого не робитимемо, ми з вами не воюємо, у вас своє АТО»?
В.В.: Але факти є факти. Є дуже ефективний метод, що застосовують у міжнародній практиці. Кожна держава-член ООН, якщо вважає за потрібне поширити в рамках ООН якийсь документ, де визначено позицію держави з того чи іншого питання, може поширити цей документ як документ ООН. Відтак консолідовану претензію має бути поширено як документ ООН. Це право України, у якому їй не можна відмовити. Тоді всі держави-члени ООН одержують цю претензію, відповідно світові ЗМІ мають до неї доступ, із нею знайомиться світова громадськість. Звичайно, Росія відмовиться задовольнити претензії, але Гітлер свого часу теж сподівався, що виграє війну, а де згодом опинився він та його поплічники... Тобто ми не повинні жити сьогоднішнім днем, чи позавчорашнім днем. Треба дивитись у майбутнє з оптимізмом і будувати свою позицію таким чином, щоб показати, що Україна — це держава, що вона знає, в якій ситуації знаходиться, знає, що робити, і спроможна довести, що Путінська Росія — це держава-агресор.
Ганна ШЕРЕМЕТ: А цю консолідовану претензію коли треба подавати, сьогодні чи коли все закінчиться?
В.В.: Поки триває агресія, весь час треба надсилати Росії відповідні ноти і конкретні претензії. І збільшувати стос доказів, які грамотно задокументовано. Саме для цього потрібно управління урядового уповноваженого, який би координував діяльність усіх органів виконавчої влади: і СБУ, і МЮ, і МЗС, і МО та інших органів держави. Але потрібно, щоб були і детальні методики.
Є.М.: Чи варто було б зібрати тих, хто ці докази збирає, і сказати: «Майте на увазі, що захист буде агресивним, умілим, тому всі докази має бути добре задокументовано»?
В.В.: Це дуже масштабна і системна робота, і її треба робити постійно, а особливо — по гарячих слідах. А для цього має бути створено відповідну нормативну базу. Це все реально. І це відповідальність вищого керівництва держави, яке мусить серйозно до цього ставитися.
Є.М.: Мабуть, комусь знаючому треба зібрати експертних людей, які при владі чи не при владі, запросити іноземних спеціалістів і попросити допомогти.
В.В.: У нас в Україні вистачає нормальних розумних людей, українців.
Є.М.: Грузинів нам на все не вистачить.
В.В.: Так, у грузинів не вистачить людського потенціалу, щоб зробити роботу за українців. Українці мають самі виконати ту роботу, яку необхідно зробити для того, щоб підготувати таку консолідовану претензію. Іноземних фахівців можна запросити хіба для того, щоб не виникало сумнівів у об’єктивності та достовірності претензії.
Валентин ТОРБА: Чи не існує загрози, що, як це не звучить парадоксально, Росія нас випередить і подасть претензії проти нас?
В.В.: Це хороше питання. Вже давно було повідомлення, що Московський Червоний Хрест (МЧХ) почав збирати інформацію про злочини, які нібито скоїли Українські збройні сили на своїй власній території. Понад те, мовляв, МЧХ збирається звернутися до Міжнародного кримінального суду з тим, щоб притягти до відповідальності українців за скоєння злочинів. Це абсолютна піар-технологія і гра на випередження.
Є.М.: Досвідчена команда грає на випередження, а не доганяє.
В.В.: Річ у тім, що Міжнародний кримінальний трибунал не прийме від Московського Червоного хреста позову, бо його має подавати держава, тобто РФ. Щоб це робити, Росія має визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального трибуналу. А вона цього ніколи не зробить. Але такий крок зробить Україна. Адже 4 лютого цього року Верховна Рада ухвалила постанову про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду (МКС) щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій так званих ДНР і ЛНР, які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян.
Певен, що у випадку одержання якісних матеріалів і документів від України прокурор суду почне розслідування ситуації.
Є.М.: — Це разовий акт Верховної Ради про визнання юрисдикції МКС?
В.В.: — Саме так. Але поряд із зверненням до МКС Україні варто було б ширше задіяти механізм ООН. Відомо, що ГА ООН ще 27 березня минулого року ухвалила резолюцію про територіальну цілісність України, у якій вона не визнає факту окупації Криму. За цю резолюцію було 100 голосів, всього 10, включно з Росією, — проти. Наступним кроком, який треба було зробити, використовуючи можливості міжнародних механізмів, це звернутися і запропонувати, щоб ГА ООН ухвалила резолюцію-звернення до Міжнародного суду ООН із проханням визначити статус Криму після його загарбання Росією. Для ухвалення такого рішення необхідно зібрати дві третини голосів ГА — тобто 129 держав. Хоча консультативний висновок Міжнародного суду немає юридично зобов’язуючої сили, але я певен, що у своєму висновку цей суд чітко сказав би, що Росія здійснила акт агресії, що Крим було загарбано і анексовано незаконно. І це була б ще одна підвалина, яка посилювала б правову позицію України і створювала б об’єктивне враження у світі про те, що відбувається на сході України.
«УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО МАЄ ВИМАГАТИ ВІД ВЛАДИ ЯКОМОГА ШВИДШОЇ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ»
І.К.: Але як нам активніше задіяти механізм МКС, і чому досі Україна не ратифікувала Римський статут? Кажуть, що цю ратифікацію свого часу загальмував Л. Кучма.
В.В.: На жаль, у нас значну частину суспільства все ще інфіковано споживацькою бацилою, яка існувала у радянський період. Хтось за нас має щось зробити, а ми тільки можемо вимагати. Хтось — це держава, яка мусить забезпечити безплатною квартирою, відпочинком, освітою тощо. Так держава забезпечувала мінімальний рівень життя пересічному громадянину, але вимагала за це тотальної слухняності. Неслухняних безоплатно тримали у концентраційних таборах. Тепер ми живемо у демократичній державі, люди користуються демократичними свободами, але споживацькі настрої лишилися. Отже, давайте, перекинемо все на Міжнародний кримінальний суд, який вирішить за нас усі проблеми. З другого боку, такий підхід свідчить про те, що люди необізнані з тим, що являє собою МКС.
Відповідно до Римського статуту МКС це — допоміжний міжнародний механізм, який повинен забезпечувати верховенство міжнародного права у випадках, коли трапляються дуже серйозні міжнародні злочини і коли певна держава не бажає або немає можливості забезпечити виконання своїх функцій і забезпечити справедливе притягнення до відповідальності тих, хто винен у скоєнні міжнародних злочинів. Я маю на увазі злочини геноциду, агресії, воєнні злочини та злочини проти людяності. МКС розглядає справи, які порушено щодо вищих посадових осіб, що вчинили міжнародні злочини. А керівники середньої та нижчої ланок мають відповідати перед державою, яка повинна забезпечити переслідування цих осіб. У нашій ситуації — хто заважає порушити кримінальну справу проти Путіна, Шойгу та інших на підставі статті 110 Кримінального кодексу України, яка кваліфікує збройну агресію як злочин, що передбачає суворе покарання.
Сьогодні Путін і Шойгу є недосяжними навіть якщо ми проти них порушимо справи. Але тих польових командирів, військовослужбовців Збройних сил Росії, які вчинили злочини і потрапили в полон можна і треба притягати до відповідальності. СБУ час від часу повідомляє про захоплення російських диверсантів, яких міняють на українських військовополонених. Можна і треба міняти, але спочатку, якщо російський бранець винен у скоєнні злочину, проведіть суд, а потім уже міняйте.
Отже, спочатку Україна має використати національні засоби захисту своїх інтересів. Якщо українська влада демонструє неспроможність задіяти свої національні механізми, зокрема, застосувати санкції проти Росії як держави-агресора, то яке ставлення до нас у світі. Як у такій ситуації можна сподіватися на посилення санкцій ЄС, США та інших держав? Неспроможність влади виявити політичну волю і вжити ефективних засобів самозахисту не стимулює Захід на збільшення допомоги Україні та постачанні їй зброї.
Тепер щодо ратифікації Римського статуту. Україна від самого початку брала активну участь у розробці статуту, підписала його і мала намір ратифікувати. Сьогодні на Україні лежить міжнародне зобов’язання ратифікувати статут, яке зафіксоване у ст. 8 Угоди з ЄС про асоціацію, щоправда, із застереженням, що Україна ратифікує статут після внесення відповідних змін до Конституції України. Чим це зумовлено?
11 грудня 1999 р. Указом президента України Л. Кучми за № 313/99-рп було затверджено розпорядження про підписання Статуту. 20 січня 2000 р. Україна підписала Статут, але з різних причин його ратифікація загальмовувалася. 28 листопада 2000 р. розпочався касетний скандал, який привів до кардинальних змін у ставленні Л. Кучми до МКС. Його оточення навіяло йому думку, що в разі ратифікації статуту Україною, він буде першим клієнтом Суду. Вже 13 лютого 2001 р. Л. Кучма особисто робить подання до Конституційного Суду, в якому заперечує проти ратифікації Римського статуту, оскільки, мовляв, у десяти позиціях він суперечить Конституції України. Це були абсолютно надумані заперечення. Конституційний Суд відкинув 9 із 10 пунктів, але погодився з тим, що абзац 10 преамбули та стаття 1 Римського статуту не відповідає частині першій статті 124 Конституції України. У статті 124 Конституції України треба лише передбачити, що Україна визнає юрисдикцію МКС. Після цього відкривається шлях до ратифікації Статуту.
Спроби внесення змін до Конституції були 2002, 2003 і 2006 рр. До 2005 р. Кучма блокував ці спроби, користуючись контрольованою ним парламентською більшістю. Помаранчева команда через чвари між В. Ющенком і Ю. Тимошенко теж не спромоглася внести необхідні зміни до Конституції. Сьогодні внесення змін до статті 124 також блокується, хоча відповідний законопроект підготовлено народним депутатом В. Купрієм.
Г.Ш.: — А чому, як ви вважаєте?
В.В.: — Тому що не хочуть дратувати Путіна. Я вважаю, що українське суспільство має вимагати від влади якомога швидшої ратифікації Римського статуту. Вже зараз треба вносити поправку до статті 124, не очікуючи поки запрацює Конституційна комісія і буде створена нова Конституція. І в той же день можна ухвалювати закон про ратифікацію Римського статуту.
Ратифікацію Україною Римського статуту має супроводжувати ухвалення змін до низки законодавчих актів України.
По-перше, було б доцільним внести зміни до Закону України «Про забезпечення прав на справедливий суд» і передбачити створення у Верховному Суді України окремою судової палати ad hoc у справах про злочини геноциду, проти людяності, воєнні злочини та злочин агресії.
По-друге, доповнити Кримінальний кодекс України розділом про міжнародні злочини, передбачені статтями 5, 6, 7, 8 та 8bis Римського статуту.
По-третє, доповнити Кримінально-процесуальний кодекс України новим розділом IX-2 «Особливості кримінального провадження у справах про злочини геноциду, проти людяності, воєнні злочини, злочин агресії», в якому передбачити два підрозділи: особливості досудового розслідування та особливості судового провадження.
По-четверте, у Законі про прокуратуру нову частину 3 статті 8 викласти у такій редакції: «До структури Генеральної прокуратури входить департамент розслідування злочинів геноциду, проти людяності, воєнні злочини, злочин агресії».
«КРАЩЕ Б СПРЯМУВАЛИ ЗУСИЛЛЯ НА СТВОРЕННЯ ПОСАДИ УРЯДОВОГО УПОВНОВАЖЕНОГО, ВІДПОВІДАЛЬНОГО ЗА КООРДИНАЦІЮ ДІЯЛЬНОСТІ МІНІСТЕРСТВ ДЛЯ СИСТЕМНОГО ЗБИРАННЯ ДОКАЗІВ АГРЕСІЇ»
І.К.: — Як ви прокоментуєте заяву Яценюка про направлення фільму з висловлюваннями Путіна і Шойгу до Гаазького суду?
В.В.: — Це чистий піар. Путін заявив, що дав наказ задіяти спецпідрозділи ГРУ, щоб нейтралізувати 20 тисячне українське військо. Але ж українською прикордонною службою і Міністерством оборони було зафіксовано факти порушення українського державного кордону ще 20 лютого 2014 року.
Цьому є документальні підтвердження. До речі, в Росії викарбували медаль за «Звільнення Криму», на якій зазначена дата 20 лютого 2014 року. 1 березня 2014 року Путін звертається до Державної думи РФ з проханням надати йому дозвіл на використання ЗС РФ на території України. Відповідно Державна дума надає цей дозвіл. Хіба це не докази? І те, що зараз показано у фільмі, є лише додатком до існуючих доказів і не більше. Звичайно, фільм може бути використаний у суді, але в сукупності з іншими доказами. Робити з цього сенсацію несерйозно і недоцільно. Краще спрямували б зусилля на створення посади урядового уповноваженого, відповідального за координацію діяльності міністерств для системного збирання доказів агресії. До речі, Яценюку я теж говорив про необхідність такого органу.
Микола СІРУК: — І що він сказав?
В.В.: — Відповідь у відсутності такого органу.
Г.Ш.: — Два тижні тому до фільму про Крим, до цієї заяви Путіна в російських ЗМІ, на телеканалах і газетах змінилася риторика. Зокрема подаються інтерв’ю, в яких російські військовослужбовці, уже лікуючись у Росії після поранень на Донбасі, розповідають, з якого вони номера військової частини, як вони їхали в Україну вбивати хохлів. Жодного спростування з боку російського керівництва цьому немає. Чи повинна на це реагувати українська влада?
В.В.: — Це треба фіксувати і використовувати як докази. Публікувати у наших ЗМІ, щоб інформувати громадян України.
Г.Ш.: — Це зрозуміло, але коли український читач все це читає і бачить (у нас влада мовчить), то розуміє, що все дозволено Росії і ми нічого не можемо з цим зробити. Хіба не можна із названих вище прикладів заводити кримінальну справу?
В.В.: — У таких випадках МЗС мало б зафіксувати це нотою, яка повинна бути опублікована. Якщо згадані вами військовослужбовці називають своє прізвище, якщо вони вчинили злочини на території України, то миттєво проти них мають відкривати кримінальні справи. І все це має відбуватися публічно. Водночас українські ЗМІ повинні показувати, що в Росії ведуть расистську пропаганду і сіють ненависть до українців і всього українського. Це свідчення наміру знищити Україну. Гітлер свого часу пропагував ненависть до євреїв, потім почав їх знищувати. Тепер подібну схему Росія застосовує щодо України.
В.Т.: — У нас майже один мільйон біженців, серед них багато людей, які були свідками скоєння військових злочинів, порушень особистих прав.
Є.М.: — Це матеріал для створення доказової бази.
В.Т.: — Зараз є багато питань, хто знищив той чи інший населений пункт на Донбасі. То чи не можна відповідно записати покази свідків цих подій, зробити експертизу і загалом на рівні держави надрукувати форми документів, у яких кожен переселенець може написати: я, такий-то, був свідком таких-то злочинів, а держава гарантує, що мої дані не потраплять у сторонні руки?
В.В.: — Ви абсолютно праві. Це треба неодмінно робити. Але сьогодні лише Міністерство юстиції, користуючись статтею 33 Європейської конвенції про захист прав людини, подало позови проти Росії. Але це позови на міждержавному рівні, можливості яких обмежені. Громадяни України, які потерпіли, мають право звертатися до Страсбурзького суду з претензіями щодо порушення їхніх особистих майнових прав. У ЗМІ, на сайтах Мін’юсту та МЗС можна було б розмістити інформацію, як громадянам, які постраждали від російської агресії, захистити свої інтереси у Страсбурзькому суді.
І головне — потрібен спеціальний орган, який би координував усю роботу із захисту інтересів держави, прав громадян і бізнесу, які потерпіли від російської агресії. Інакше в суспільстві буде сіятися безнадія, якщо люди не знають, що їм робити і не відчувають підтримки з боку влади.
«ДЛЯ УСПІХУ В ГААЗЬКОМУ СУДІ ЯКІСТЬ ДОКАЗІВ ПОВИННА БУТИ НА НАЙВИЩОМУ РІВНІ»
Є.М.: — Що треба знати державі, відповідним нашим інституціям, аби подолати захист обвинувачених у МКС?
В.В.: — У міжнародних судових інстанціях є чітка процедура, де прописано, які можна використовувати докази: документальні матеріали, свідчення людей, живих свідків подій. Навіть можуть бути свідчення людей, які чули щось від когось, можуть бути навіть чутки, повідомлення громадських організацій, публікації у пресі. Все це системно досліджують і потім роблять остаточний висновок, підкріплений конкретними свідченнями конкретних людей, конкретними документами. Я мушу сказати, що в МКС існує серйозна і неспішна процедура розгляду. Адже існує певна культура процесу, юридична техніка і змагальність процесу. Часові рамки жорстко не обмежуються, оскільки не може бути поспішності за рахунок якості. Тому що йдеться про долю людей.
Для успіху в Гаазькому суді якість доказів повинна бути на найвищому рівні.
Прокурор МКС на основі матеріалів і документів, які він одержав і вивчив, звертається до Палати попереднього розслідування, щоб одержати згоду для проведення власного розслідування. У своєму власному розслідуванні він робить висновок про те, що, скажімо, варто пред’явити звинувачення таким-то особам. Знову збирається Палата попереднього розслідування і схвалює або не схвалює його висновок. Після колегіального схвалення рішення Палатою прокурор складає обвинувальний акт, який стосується конкретної особи. Якщо цієї особи немає в Гаазі, то він видає ордер на її арешт. Це дуже важливо, адже прокурор кваліфікує діяння цієї особи як злочинні і пред’являє їй конкретні звинувачення. Для затримання осіб, яким пред’явлено звинувачення, існує спеціальний механізм співпраці між державами-сторонами Римського статуту.
Є.М.: — Володимире Андрійовичу, як щодо апеляційної інстанції?
В.В.: — У МКС є апеляційна інстанція. Кожна зі звичайних палат суду складається із трьох суддів, які розглядають справу. Після винесення вироку звинувачений має право звернутися до апеляційної палати, яка складається з п’яти суддів. Згідно з Римським статутом, суд може визначити покарання в межах 30 років позбавлення волі. У разі скоєння особливо тяжких злочинів при обтяжуючих обставинах ув’язнення може бути пожиттєве. Щоб звинуватити в Гаазі Путіна, нам треба готувати солідну правову базу. Це необхідно, перш за все, для утвердження верховенства права і в Україні, і в усьому світі. І це необхідно для утвердження України як цивілізованої, правової держави, яка діє впевнено, відкрито і зрозуміло для українського суспільства і світової спільноти.
І.К.: — Поясність, будь ласка, ще такий момент. Україна зверталась до Європейського суду з прав людини у трьох позовах. Що це за позови, і чим вони відрізняються один від одного?
В.В.: — Наскільки я розумію, це три, в принципі, ідентичні позови. Просто з кожним позовом було нарощення доказів, у зв’язку з появою нових матеріалів. Якщо Страсбурзький суд ухвалить позитивне рішення, то повинна бути констатація, що Росія порушила свої зобов’язання за Європейською конвенцією з прав людини і передбачено засудження її дій. Але ж до претензії державної не можуть приєднуватися фізичні й юридичні особи. Вони мають подавати самостійно позови до Страсбурзького суду. В цьому є специфіка. Тому я й кажу, що треба людям допомогти з цими зверненнями.
М.С.: — Їх не можна об’єднати, як колись євреї об’єднали позови проти Німеччини?
В.В.: — Це інша справа. Норми, які визначають статус та повноваження Європейського суду з прав людини, не передбачають колективних позовів.
Є.М.: — Одним словом, центральній владі треба проявити політичну волю і створити інститут в особі урядового уповноваженого, який би займався як питаннями грамотного документування доказової бази, так і питаннями допомоги громадянам, які стали жертвами російської агресії, а також забезпечити якнайшвидшу ратифікацію Римського статуту.
