Немає нічого дивного в тому, що президент Росії Володимир Путін рішуче виступив на підтримку ФІФА проти «кричущої спроби» Сполучених Штатів «розширити свою юрисдикцію на інші держави. Інституціоналізована корупція — це справа Путіна. Керівний орган світового футболу став майже ідеальною ілюстрацією того, як працює така система, майже так само добре, як колись податлива Україна поваленої маріонетки Путіна колишнього президента Віктора Януковича.
Путін одержимий американською могутністю. Він відверто визнає, що скрізь бачить її довгу руку, яка підриває Росію та країни його колишньої імперії. Тому наступ міністерства юстиції США проти ФІФА вписується в російську геостратегічну теорію. (Крім того, звичайно, Путін стурбований щодо Кубка світу з футболу, який має відбутися в Росії 2018-го. І йому є чого турбуватися. Не буде великим перебільшенням сказати, що ця подія перегукується з Берлінською Олімпіадою 1936 року).
Також не дивно, що різні російські генерали і чиновники заговорили про ядерну зброю, навіть погрожуючи знищити невеликий військовий флот Данії; не було дивним і те, що вони чітко дали зрозуміти, що захищатимуть анексію Криму усією наявною зброєю в їх арсеналі. Сила є мовою, яку Путін розуміє краще, ніж будь-яку іншу. Він знає, як незручно почувається більшість Європи щодо такої лексики.
Насправді у цьому немає жодних сюрпризів. Путін накинувся на Захід, бачачи у протистоянні з ним основу формування свого режиму, радше ніж інтеграцію як шлях до прогресу Росії. Він вдався до того, що робив усе своє життя: підкупу людей, компрометуючи і погрожуючи їм.
Можливо, це були вуличні протести в Москві наприкінці 2011 року, можливо, це було сприйняття західного віроломства в Лівії на початку цього року. Можливо, це був якийсь натяк на мить слабкості Америки. Можливо, це, справді, було через народне повстання, що повалило дуже корумпованого Януковича в Україні. Можливо, це просто був його внутрішній прояв офіцера КГБ, який, піднімаючись на поверхню, тужив за втраченою імперією. Зрештою, причини є вторинними щодо реальності, яка полягає в тому, що Путін вирішив запалити російський націоналізм, культивуючи міф про оточення Заходом однієї з найбільших націй на Землі на сьогоднішній день. Засідання G7 вже відбуваються без нього. Президент Росії більше не зацікавлений у правилах цього клубу. Контрольований антагонізм до нього підходить йому краще.
Битва за Україну буде довгою. На даний момент не існує швидких рішень. Демонстрація рішучості НАТО і присутність на Балтиці, де три держави НАТО небезпідставно відчувають себе уразливими, мають важливе значення; все це повинно бути посилено. Дуже важливим є зміцнення і реформування НАТО, щоб протистояти новим загрозам Путіна. Не може бути й мови про послаблення санкцій проти Росії, доки Україна знову не контролюватиме своїх кордонів
Майже 15 місяців минуло з часу анексії Криму. Стало зрозуміло кілька речей, які в цілому викликають тривогу. По-перше, якою тихою, справді, була американська реакція на анексію Москвою частини території України і започаткування Росією гібридної війни на сході, яка принесла понад 6 тис. загиблих. Сполучені Штати не є навіть учасниками Мінської угоди, яка є дуже недосконалою, щоб розв’язати конфлікт на Донбасі, і яка більше схожа на засіб заморозити його.
Так, з боку Вашингтона було висловлено обурення. Так, держсекретар Джон Керрі минулого місяця побував у Сочі для переговорів з Путіним. Але суть у тому, що агресію Росії було зустрінуто таким рівнем американської відсутності, яка була немислимою навіть десять років тому. На переговорах у Мінську, як правило, український чиновник перебуває в кімнаті з росіянином та двома представниками сепаратистських областей Східної України. Один проти трьох не є формулою для прогресу, що заслуговує на довіру.
Місце Америки посіла німецький канцлер Ангела Меркель. Вона регулярно розмовляє з Путіним. Вона відверто засуджує його дії. Без Німеччини запровадження санкцій проти Росії було б важко ефективно координувати. Але фундаментальна проблема залишається. Післявоєнна Німеччина, по суті, є пацифістською державою. Згадка про силу є майже анафемою для переважної більшості німецького народу. Звичайно, Меркель відкидає озброєння України, щоб вирівняти ігрове поле (а також зміцнити шанси дипломатії), цього не повинно бути. А Путін саме використав силу, аби забезпечити те, що він прагнув: усічена і нефункціональна Україна, яку відволікають від її західних амбіцій. Це була основна перемога Москви і основна поразка Берліна й Вашингтона.
Битва за Україну буде довгою. На даний момент не існує швидких рішень. Демонстрація рішучості НАТО і присутність на Балтиці, де три держави НАТО небезпідставно відчувають себе уразливими, мають важливе значення; все це повинно бути посилено. Дуже важливим є зміцнення і реформування НАТО, щоб протистояти новим загрозам Путіна. Не може бути й мови про послаблення санкцій проти Росії, доки Україна знову не контролюватиме своїх кордонів. Через партії лівого і правого спрямування — Syriza в Греції, Національний фронт у Франції — Путін намагається де тільки може послабити Європейський Союз і Захід. І вагання не може бути відповіддю на це.
The International New York Times, 4 червня 2015 року
