Роман Гурик із Івано-Франківська загинув від пострілу в голову на Майдані 20 лютого 2014 року. Йому було 19, він вчився на факультеті філософії й любив цукерки.
Солодощі й зараз лежать біля його фото вдома. Їх старшому братові приносять сестрички Йордана й Христина.
У той день в центрі Києва разом із Романом втратили життя 48 людей.
Мама Романа — Ірина — сподівається, що винні в розстрілах колись все ж будуть покарані.
Вона досі не може повірити, що сина немає. Ось її розповідь.
«Яким він був? Таким, як і всі. Мені кажуть, що ви виховали героя. То неправда. Я його виховувала так, як кожна мама виховує свою дитину. Ніяких героїчних вчинків йому не прищеплювали. Виховували, як звичайного хлопця у звичайній родині.
Всі наші знайомі й друзі кажуть, що коли про нього починаєш говорити, відразу усміхаєшся. У нього було стільки друзів! Він мав лідерський характер, всюди, де був сміх, — там у центрі Роман. Отакий він і був. Всюди. І на Майдані був. Дозволу не питав. Перший раз я пробувала його зупинити, а він каже: «Мам, там хлопців побили, як я буду вдома сидіти?»
Коли я дзвонила і питала, як там, він запевняв, що все спокійно.
Він був на Майдані чотири рази. Перший раз поїхав після побиття.
Останній раз я так пам’ятаю. Це була субота, вечір. Дзвонить і каже: «Я поїду на віче в Київ, і в понеділок, максимум у вівторок зранку повернусь, щоб встигнути на пари».
Спакувала йому речі. Він забіг у кімнату, відкрив ноутбук, щось написав і пішов. Після похорону сказали, що останнє, що він виставив у «вКонтакті» було: «Зараз або ніколи. Всі на Майдан на смерть». Це він зайшов додому, написав і пішов. Ці слова стали пророчими.
АДВОКАТ «НЕБЕСНОЇ СОТНІ»: РАНІШЕ 2018 РОКУ ВИРОКІВ НЕ ЧЕКАЄМО
Ми постійно з ним здзвонювалися. Коли говорили востаннє, він заспокоював: «Та в нас усе нормально, не можу говорити, руки брудні. Бруківку ми довбемо».
Я просила його вертатись додому. Він сказав, що з однією умовою — переодягається, миється й першим же автобусом виїжджає на Київ.
Ну і все.
У середу ввечері додзвонитися до нього я вже не могла. Зранку почали піднімати всіх, кого знали. Шукали його цілий день. Обдзвонювали лікарні, говорили про особливі прикмети — татуювання, 19 років. Відповідь: «У нас такого немає». Ми — далі. В одній нам сказали, що татуювання є, але він старший, років 26 — 27.
Брат поїхав дивитися. Звідти нам подзвонив. Знайшов. Ми ще: «Може, це не він, може, не він?!» Брат каже: «Ну що ви хочете від мене почути?»
Розум розуміє, а серце вірити не хоче. Я до сьогоднішнього дня не вірю, що це він. Він туди поїхав дитиною, а звідти привезли старшого чоловіка. Дуже велика різниця була в обличчі. Ніхто не міг повірити, що йому 19 років. Занадто дорослим він став за цих кілька днів.
Петро ПОРОШЕНКО, Президент України: Просив би прем’єр-міністра і наш уряд підтримати ініціативу щодо встановлення державних іменних стипендій на честь Героїв Небесної Сотні найкращим студентам, молодим науковцям та учням. Стипендії повинні мати імена п’ятьох наймолодших за віком загиблих учасників Революції Гідності — Устима Голоднюка, Назара Войтовича, Юрія Поправки, Романа Гурика і Дмитра Максимова. Вважаю доречним встановлення таких стипендій в навчальних закладах, де вони мріяли навчатися
Постійно думаю, що було б, якби він залишився живий. Чітко знаю, що він був би у першому автобусі, який їхав з Майдану на Донбас. Тому що він інакше не міг.
Роман говорив: «У нас хлопці на Майдані. Вони запитають мене, чи ти був на Майдані? А що мені відповідати — мене мама не пустила?»
Як я прожила ці три роки? У мене є ще двоє дітей. Варіантів було не дуже багато. Я розуміла, що хочу — не хочу, треба вставати кожного ранку, відправляти їх у школу, в садочок. Є відповідальність. За них, за батьків.
Це дуже складно. З одного боку, я розумію, що це відбулося, це факт, є могила.
КРОВ МАЙДАНУ: КІНЦЯ РОЗСЛІДУВАННЮ НЕ ВИДНО
Тут розумієш — голова, а тут не сприймаєш — серце. У нас до сьогоднішнього дня стоять його речі.
Деколи я допускаю думку, що він за кордоном на навчанні й що має приїхати. І що в один прекрасний момент подзвонить.
Ми складаємо собі такі повітряні будиночки, в них і живемо. Колись мені сказали, що час лікує. Ця людина дуже помилялася. Час притуплює, але не лікує. Ти просто вчишся з цим жити. І якось з цим живеш.
Ввечері стоїш на балконі й дивишся на хмари. Дивишся, які малюнки складає вітер з хмар, шукаєш там щось — можливо, сердечко, якийсь знак. Вдома, коли одна, я слухаю.
Це може зрозуміти лише той, хто це пережив. Постійно чекаєш. Для когось просто дме вітер, а для мене він дме, бо я знаю, що мій малий коло мене.
Я розумію, що був відданий наказ, і я розумію, що робота — це робота. Але я розумію, що людиною залишатися треба до кінця. У кожного є вибір.
Треба було стріляти? Та ради Бога — стріляйте перед ним, по руках, по ногах. Але дайте хоча б один шанс на життя. А це розстрілювали, як непотріб.
Ця безкарність — це як клубок, який накопичується. Якщо за такі дії немає покарання, то всі розуміють: і за інше не буде. Буде ще більше розвиватися й притягувати зла.
Життя — річ швидкоплинна. Рано чи пізно ми всі будемо там, на небі. А там тобі вже не допоможе ніхто й ніщо. Ті, що винні, будуть покарані. Я в це вірю.
Усе залежить від того, що таке покарання. Сидіти в одному закритому приміщенні? Але сидіти, їсти, дихати й жити — це одне. А те, що моєї дитини вже немає, — це інакше.
Розумію, що ми не можемо опускатися до їхнього рівня. Ми не маємо права. Якщо ми опустимось, ми не будемо людьми.
У тих, хто стріляв, у них є батьки. Я не розумію, як їх виховували. Як він може мамі з татом дивитися в очі? Як він дивиться на дружину і дітей. Ну як?
Я розумію, що суд відбувається, що справа рухається, але я розумію, що їх відпускають».
(21.02.2017, bbc.com)
