Вони народилися і виросли у різних куточках світу, але тепер їх об’єднує українська мова.
Радіо Свобода поспілкувалося з шістьма іноземцями, які змогли вивчити мову найбільшої країни Європи, передають Патріоти України.
Джанлука Альберті, Бразилія
Я почав вивчати українську мову 7 років тому, коли мені було 18. Роблю це самостійно, але дуже вдячний українцям, які в соцмережах допомагають: пишуть слова підтримки чи просто пропонують спілкування. Це важливо, адже в такий спосіб я теж вивчаю нові слова й розвиваю свої навички.
Найлегше мені дались алфавіт та вимова. Найважчим, без сумнівів, стало відмінювання. Для мене це було дуже складно. У португальській мові є артиклі, в українській їх немає. Щодо слів, то дуже милим мені видається слово «калюжа». Є і смішні слова, наприклад, «курва». В Україні це лайка, а от у нас, у Бразилії, це слово має значення «крива».
Найбільше мені подобається те, що українська – це мова друзів. Ти можеш знати англійську, німецьку, французьку, вони тобі можуть дати хороші посади й можливість заробляти чимало грошей. Але українська мова дала мені можливість познайомитися з багатьма класними людьми, які стали моїми друзями. Наприклад, в Одесі живуть мої чудові знайомі. До речі, саме з цим містом у мене пов’язано багато хороших спогадів, а ще там відбувається щороку найкрутіший Мегамарш вишиванок (я усім рекомендую бодай раз відвідати цей захід).
Україна мене дуже цікавить. Загалом я був тут тричі: у 2013 році у Донецьку, у 2015-му в Києві, Харкові та Одесі і в 2016-му знову в Одесі. Мені б дуже хотілося завітати також до Західної України, особливо Луцьк, бо там відбувається фестиваль «Бандерштат», на який би я обов’язково хотів потрапити.
Я відвідав чотири різні міста, але відчуття, ніби побував у чотирьох різних країнах. І ось чому. У Донецьку я почував себе, немов у 1980-х, українськомовних людей я там не зустрів зовсім і це було для мене проблемою.
Про Київ у мене склалося враження, як про ідеальну Європу, саме такою бразильці її уявляють собі. У Харкові я немов потрапив у 1920-і роки, він мене зачарував своєю архітектурою. І хоча тут я, на жаль, зустрів не дуже багато україномовних людей, однак багато де бачив українські прапори, тому я вірю, що це, без сумніву, патріотичне місто.
В Одесі я відчув енергетику близьку до Молдови чи Греції, але дуже засмутився, що там немає метро і мало тих, хто говорить українською. Та й взагалі мене дуже дивує, чому в Україні так багато людей не хочуть нею спілкуватися, адже в усіх країнах розмовляють рідними мовами, а тут ні.
Українську мову я б порівняв із душею. Мені дуже добре, коли я розмовляю українською. Здається, це доля, що я почав вивчати її.
Дінара Касимбекова, Казахстан
Я була підлітком і мені дуже подобалась творчість «Океану Ельзи». Спочатку я не розуміла, про що співає Святослав Вакарчук, але мене дуже приваблювали слова, тож я почала потихеньку їх вивчати.
Уперше я відвідала Україну в 2004 році: приїхала як спостерігач на вибори. Саме тоді почула українську мову наживо і закохалася в неї. Згодом я поставила собі за мету переїхати жити до України і подумала, що якщо хочу це зробити, то повинна неодмінно вивчити державну мову цієї країни.
Мене багато хто запитує, чому саме я обрала Київ. Знаєте, я відвідала багато українських міст і навіть сіл, але він мені сподобався найбільше. З першого погляду я відчула, що це моє місто. І взагалі я люблю Україну. Тут багато свободи, на відміну від Казахстану.
Вчила українську я самотужки. Особливо складно не було. Трішки допомагали друзі. Також я займалася перекладами текстів, які стосувалися правової тематики. Звичайно, були помилки: наприклад, наголоси неправильно ставила, не розуміла нюансів використання деяких слів. Не знаю чому, але дуже довго намагалася вивчити слово «до побачення». Однак, коли я переїхала до Києва, то пішла на безкоштовні курси української мови і дуже швидко позбулася усіх цих проблем. Мені сподобалося, що є такі безкоштовні курси. Тобто українську вивчити можливо, просто треба ставити ціль, а не шукати відмазки.
Українська мова дуже ніжна, надихаюча, класна. Вона, неначе музика. А ще мені подобається, що навіть лайливі слова в українській мові, на відміну від російської, звучать ніжно. Наприклад, «скотиняка».
За моїми відчуттями, у порівнянні з 2004 роком зараз в Україні значно побільшало українськомовних людей. Але мені, як казахській українці, боляче, що все ж таки залишаються міста, де в спілкуванні переважає російська мова. Наприклад, Харків, де я часто буваю у робочих питаннях. Особисто я принципово спілкуюсь там українською і вимагаю, щоб обслуговували мене теж державною мовою. Зазвичай на мої прохання реагують нормально. Мені пощастило, бо я з великою любов’ю ставлюся до українців і у відповідь від них отримую теж любов і повагу.
Leo Mantis (Леонардо Ободоеке), Нігерія
В Україні я живу уже 6 років. Вивчати українську для мене було логічним рішенням, адже коли ти приїжджаєш до якоїсь країни і поважаєш її культуру, людей, то ти повинен розуміти і державну мову, спілкуватися нею.
Своє знайомство з українською я розпочав ще перебуваючи вдома, у Нігерії: вивчив український алфавіт, а також фрази, які повинні були допомогти мені вижити. Робив це абсолютно самостійно, шукаючи в інтернеті необхідні програми (а їх достатньо). Коли приїхав до України, міг спочатку лише сказати: «Мене звати Леонардо. Я не розмовляю українською. Ось мій паспорт».
Звісно, знадобилось чимало часу для адаптації, адже до Тернополя я приїхав з міста, яке у шість-сім разів більший від Києва. Але вже тижнів через два я зміг розмовляти з таксистами і навіть торгуватися в магазинах.
У вивченні мови мені допомогли, зокрема, мультики. Наприклад, «Чіп і Дейл», який я люблю з дитинства. Я знайшов його в українській озвучці і почав дивитись. Головні герої в ньому дуже швидко говорили, тож це було для мене хорошим тренуванням встигати зрозуміти, про що йшлося в діалогах.
Я музикант і вірю, що саме через музику можна пізнати культуру тієї чи іншої країни, тож вивчити українську мову мені допомогли і українські пісні. Я слухав «Океан Ельзи», Mad Heads XL, «С.К.А.Й.». Перекладав їхні тексти, щоб зрозуміти глибше суть. Це допомогло мені не лише краще спілкуватись українською, але й писати в подальшому цією мовою власні пісні.
Коли я слухав українські пісні, мені настільки сподобалася ця музика, що я захотів сам заспівати. Згодом у вигляді експерименту я спробував сам створювати пісні українською. Підштовхнула мене до цього і підтримка Святослава Вакарчука. Так, це нелегко, але українська мова дуже гарна, гармонійна, співоча.
Українці досі не звикли, що люди з мого краю можуть спілкуватися українською мовою, але реакція завжди була позитивна, навіть від людей, які самі не розмовляли нею. Мені говорили: «Ти молодець!», «Не здавайся», – заохочували вивчати мову ще. Є і ті, хто цікавився, чому я вирішив говорити українською, а не російською, на що я завжди відповідав, що це логічно, адже коли ти приїжджаєш до України, ти повинен говорити саме державною мовою.
Так, українська – складна мова. Якщо говорити про логіку, то мені здавалося, що чоловічим відповідником до слова «коза» має бути «козак», і я так колись і сказав. Звісно, усі навколо почали сміятися, а я не розумів, чому, що не так, але мені пояснили.
Для тих, хто хоче вивчити українську, в мене порада проста: не здаватися. Свого часу я прилетів до України з багатьма своїми друзями. Усі ми були налаштовані вчити українську і спілкуватися нею, але так сталося, що я єдиний, хто справді вивчив її. Необхідно постійно працювати, кожного дня бодай трішки вчити щось нове і постійно розвиватися.
Такаші Хірано, Японія
Я народився на заході Японії у маленькому місті Йонаго. Середовище було відносно закритим, тож іноземців я бачив у дитинстві дуже рідко. Мій батько працював у школі вчителем географії, у його робочій шафі було повно цікавих книжок про різні країни світу. Якось я виявив поміж них книжку про колишні республіки Радянського Союзу. Так я дізнався про Україну. Досі яскраво пам’ятаю, що було написано у тій книзі. Було відчуття, неначе я знайшов якийсь коштовний камінь, про який ніхто не знав у моєму дитячому середовищі.
Так я всерйоз зацікавився Україною і навіть намагався розповідати іншим, що є така гарна країна, далеко від нашого міста, що існує мова, яка називається «українська», але ніхто не дослухався до мого захоплення. Та я мріяв про Україну і через інтернет шукав будь-яку інформацію про неї. У Японії я знайшов єдиний вищий навчальний заклад, де була можливість вивчати українську мову, і, дякувати Богу, мені вдалося вступити до нього.
Тобто українську я вивчаю з часів студентства, а це десь половина мого життя. Спочатку я займався з викладачем у Токійському університеті іноземних мов, а згодом у Львові, де був учасником Літньої школи української мови при Львівському національному університеті імені Івана Франка. Мені дуже подобається фонетичний механізм української мови, зокрема чергування фонем. Це унікальне явище, яке створює красиве звучання.
Між моєю рідною японською мовою та українською нічого спільного немає. Вони цілковито різні: лексично, граматично, фонетично. Тож вивчати її було непросто. У цьому процесі мені дещо допомогло знання англійської мови. Також я намагався щоденно практикувати українську в різних ситуаціях. Навіть зараз часто прошу друзів виправляти мої помилки.
За моїми відчуттями, якщо ти хочеш спілкуватися українською з українцями, то практично обов’язково повинен знати якоюсь мірою і російську мову. Проте думаю, що така практика, ймовірно, притаманна багатьом країнам, де люди розмовляють кількома мовами.
До речі, цікаво, що під час подорожі Тайванем, я зупинявся у моїх друзів з Галісії та Польщі, які теж знають українську, і там, на Тайвані, ми спілкувалися між собою саме українською мовою.
Наразі я повернувся до Японії, адже у мене завершився контракт із попереднім місцем роботи. Однак я маю палке бажання ще раз попрацювати в Україні і сподіваюся, що незабаром знову знайду там роботу.
Б’янка Залевська, Польща
Я приїхала до України у 2010 році у рамках підготовки до «Євро-2012». На той момент я трішки знала російську мову і дуже гарно англійську, але директор турніру УЄФА в Україні Маркіян Лубківський тоді сказав мені: «Якщо ти хочеш працювати в Україні, у тебе є три місяці, щоб вивчити українську мову». І я почала це робити: наприклад, змушувала моїх українських друзів спілкуватися зі мною виключно українською. Три місяці я кожного дня вчилася. Звісно, що їх було замало, щоб вийти на якийсь суперкласний рівень у спілкуванні, але свою співбесіду я все ж таки пройшла саме українською.
Потім я потрапила в не менш українськомовний колектив – на телеканал «Еспрессо». Коли мене вперше посадили у прямий ефір, я дуже боялася, боялася, що буду смішною, але мене переконали це зробити, і я не шкодую. Особливо цікаво, коли я запрошую на ефіри українських політиків, які мені кажуть, що будуть спілкуватися російською, бо, мовляв, не знають української. І вже виходячи з ефіру багато з них мені говорить, що «Ви мене засоромили і змусили замислитися над тим, щоб я більше спілкувався українською мовою».
Найважчим для мене було зрозуміти різницю між буквами «г», «ґ» і «х», коли їх треба використовувати. Також є слова, які дуже схожі з польськими, але означають щось абсолютно інше. Мені довелося докласти чимало зусиль, щоб навчитися розмежовувати їх. Я знаю, що навіть зараз припускаюся помилок, але я завжди прошу усіх моїх друзів і знайомих тут, щоб вони мене виправляли.
Була кумедна ситуація під час Майдану. Я тоді робила сюжети для польського телебачення і жила кілька днів поспіль в Українському домі. Якось я увімкнула в коридорі фен, щоб висушити волосся, але щось почало відбуватися на Грушевського і я його залишила, а коли повернулася не змогла знайти і запитала у якогось чоловіка: «А ви бачили мій фен?» На що він мені відповів: «Дівчино, я не займаюся наркотиками». Коли я розповіла про це своїм україномовним друзям, ми всі разом дуже сміялися.
Українська мова для мене найкраща в світі. Вона неймовірно мелодійна і набагато красивіша від російської і навіть польської, яка є твердішою за звучанням. І мені дуже приємно від того, що зараз я знаю її, можу нею спілкуватися.
Насправді я дуже здивована, що чимало українців не хочуть спілкуватися українською мовою. Якщо я, полька, змогла вивчити українську мову, то корінному українцю це має бути легко.
Є багато країн, у яких немає рідних мов, а у вас, українців, є ваша мова і вона дуже гарна. То чому ви користуєтеся мовою агресора?
Ігор-Андрес Веретка-Казмірчук, Парагвай
Я громадянин Парагваю. Моя рідна мова – іспанська, хоча я маю українські корені: мої дідусь та бабуся спілкувались українською, але я не завжди розумів, що вони хотіли сказати. Коли я вирішив вчитися в Україні і приїхав на Волинь, то володів тільки іспанською, португальською та англійською мовами. Українською міг сказати, наприклад, «добрий ранок», «дякую», «до побачення».
Спочатку цю мову я вчив два місяці в Парагваї з учителем, а згодом в Україні мені допомогла це робити викладачка української мови і літератури в семінарії. Уже за шість місяців після переїзду я зміг вільно заговорити українською, а за рік я почав навіть думати нею. Тобто тепер не так, як раніше, що спочатку формулюєш речення іспанською, перекладаєш українською і лише потім озвучуєш, нині я можу одразу формулювати свої думки українською.
Українську мову я б охарактеризував як мелодійну. У цьому вона чимось схожа на іспанську, хоча насправді вони дуже різні. Тобто ніяких паралелей я собі не міг провести під час вивчення, просто ходив з українсько-іспанським словником і запам’ятовував слова. Що було важкого? Мабуть, зрозуміти нюанси використання деяких слів, наприклад, як «іти» і «їхати».
Я живу в Україні уже 7-й рік, і я не маю права вийти на вулицю і говорити з людьми, наприклад, іспанською. В Україні я повинен говорити українською мовою. І взагалі, чим більше я мешкаю тут, тим більше вважаю себе українцем.
Джерело: ukrainianpeople.us
