Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Апокрифічна притча

6 квітня, 2007 - 00:00

Трава схилялася Йому під ноги, камінчики котилися на узбіччя, а сіренька мала пташка сиділа на плечі й щось цвірінькала в ліве вухо. День розквітав; всюди, куди ступала Його нога, вечір перетворювався на ранок; там, де були чорні хмари і ніч, тепер гойдалося в блакитних хвилях вранішнє сонечко. Все живе навколо наче забуло про свої вроджені «інстинкти виживання» і лагідно тулилося одне до одного, очікуючи Його погляду, його схвалення.

Люди не могли бачити Його, але там, де він проходив серед них, обличчя старих і малих роз’яснювалися, в душах спалахувала, хоча й ненадовго, любов до всіх, навіть до ворогів і навіть до ближніх.

Він iшов, все бачив, все розумів і мимоволі порівнював. Ось на інших планетах — люди як люди, ба! Можна навіть сказати, що, у певному сенсі, люди там — як боги. Вони рідко коли звертаються до неба за підтримкою, бо здатні самі впоратися із власним життям. І не найгірше. А на Землі живуть безпорадні, але жорстокі одне до одного діти; а до того — діти сліпі, хоча вони цього аж ніяк не підозрюють і вважають себе чи не мудрецями, вінцем природи. В усі часи й в усіх народів Землі траплялися й зрячі люди, але їх завжди цураються, висміюють, виганяють у ніч, холод, самотність, а то й побивають камінням. Особливо болісно бачити дітей цих людей, — бачити і передбачати, як пізніше «розквітне» їхня жорстокість і скільки сліз буде пролито через неї. Сліз, які, окрім Бога, ніхто й не побачить!

І Він почав, вже не вперше, шукати якусь таку гарну рису, що була б притаманна абсолютно всім, без винятку, людям Землі. Рису, якої ніхто ніколи не хотів би і не міг би позбавитися. І яка об’єднувала б людей — усіх людей. Подумавши довший час, Він ще більше засмутився, бо не зміг придумати нічого такого універсального і незмінно доброго в людині. Бо у світі людей трапляється навіть таке, що жінка не любить власної дитини! Що вже говорити про можновладців, які вважають так званий народ за нерозумне стадо, створене єдино для того, аби вони багатіли! Коли ж хтось із них таки подасть «милостиню» із переповненої кишені, то вже наступного дня віддячить собі вдесятеро. А ради чого беруть гріх на душу? Чи має, чи мав хтось у цьому світі дійсне щастя від свого багатства? Те саме стосується влади, заради якої люди так поспішають навіки занапастити свою безсмертну душу! «Тяжко багатим увійти в Царство Боже — верблюдові легше пройти через вушко голки, ніж багатому в Боже царство війти»!

Птахи помітили, що Він сумує, і почали кружляти навколо і весело цвірінчати, ніжно торкаючись крильцями Його волосся, хітону, рук. Одна ластівка принесла в дзьобику довгу стеблину в’юнкого панича, вкриту блакитними квітами-грамофончиками та яскравим зеленим листячком, і повісила Йому на шию — як урочисту прикрасу. А Він вмить згадав, що вже бачив подібну мальовничу стеблину, однак не живу, але як наче дійсно живу. Вона була намальована на іконі у маленькому дерев’яному храмі десь високо в горах, серед високих сосен. Паничі та інші квіти прикрашали там голову сумної Пресвятої Богородиці.

Він посміхнувся — раптом здалося, що не все є таким уже безнадійним. Адже діти Землі — то ще зовсім малі діти (попри всю їхню античну і сучасну філософію) у порівнянні з істотами інших світів. А яку красу — небачену деінде — вони вже творять! Не може ж бути такого, щоб уся ця краса була тільки якимось примхливим випадком і невдовзі навіки щезне, щоб вона не впливала на душі людські й не рятувала би світ і його майбутнє! Інакше — навіщо вона?

Клара ГУДЗИК, «День»
Газета: 
Рубрика: