Ось уже майже 240 років над присамарськими степами, над змілілими річками і над здрібнілим, затурканим метушнею, отруєним промисловими стоками та димами людом височіє Новоселицький Троїцький собор. Храм збудовано у 1775 — 1778 роках на замовлення козацької старшини Самарської паланки за задумом і під орудою видатного українського будівничого Якима Погрібняка. Собор постав як пам’ятник добі козацтва, ліквідованого петербурзькою царицею Катериною ІІ тоді-таки, 1775 р. За її указом козацьку Новоселицю згодом було перейменовано у Новомосковськ. Скажіть тепер «Новоселиця» — хто згадає, що це колишній осередок козацької Самарської паланки?
...Минали роки, і у 1880-х роки стало зрозуміло, що підупалий храм потребує серйозної реконструкції. Керуючись вказівками Синоду, змосковщене духовенство, під приводом «ветхости» давніх церков поступово перебудовувало, а то й просто розбирало старі українські храми. Така доля чекала й Новоселицький собор, але завдяки наполегливості наукової та мистецької громадськості (у протестних акціях брав участь і молодий історик Дмитро Яворницький) 1887 р. Синод дозволив перебудувати храм. Проте здійснено це суто механічно, шахраюватим «подрядчикам» прийоми філігранної будівничої техніки Майстра XVIII ст. були невтямки!
Видатний мистецтвознавець Стефан Андрійович Таранушенко, який кілька разів обстежував і обмірював Троїцький собор у 1920-х та на початку 1930-х років, ще мав можливість розпитати дідів, що пам’ятали стару церкву до її перебудови. Вони одноголосно підкреслювали, що центральний верх в старій церкві був вищий, ніж у сучасній, що стара церква була «стіжком» і верхи стояли не так тісно один до одного. Все це підтверджує світлина старої церкви, зроблена ще до перебудови храму. Саме з цієї світлини зробив малюнок відомий художник Опанас Сластьон. Як зазначає С. Таранушенко, в усіх відомих нам дерев’яних церквах із таким, як у Новоселицькому соборі, хрещатим планом, центральний зруб стін завжди вищий від зрубів стін рукавів. Вищим він був і в церкві, збудований Погрібняком: це підтверджує фото й свідчення старожилів. У новому ж соборі центральний верх губиться між бічними, западає, не виділяється, не домінує в композиції групи верхів. «Ми маємо справу, — писав дослідник, —із суто ремісничою копією пам’ятки, краси і характерних архітектурних властивостей якої майстер не розумів і не відчував».
Але навіть у такому, незграбно перебудованому вигляді храм вражав своєю монументальністю, масштабністю конструкції, у формах цієї згрубілої копії вгадувалася досконалість початкового задуму геніального українського будівничого. Олесь Гончар у романі-посвяті великому Майстрові писав про спокійну ясність собору, таємниці пропорцій, ідеальне суголосся думки й матеріалу. «Тужливим чимось, навіть тривожним віяло від нього. Ким він вибудуваний? І яким чудом вцілів? І яку душу хтось у нього вклав?» — запитував письменник про нього, а разом із тим і про нас із вами.
...Уже за життя Майстра слава про споруджений ним храм у Новоселиці сягнула далеко за межі України. Дев’ятиверхі церкви на Кубані — собори в Краснодарі та в станиці Маницькій — монументальним задумом і формами перегукувалися із величним собором на берегах Самари. Планово-просторовими структурами, обрисами верхів, усім своїм образним ладом вони цілком належали до творчого доробку української церковної дерев’яної архітектури козацької доби. Тепер, розглядаючи старі світлини й малюнки та читаючи описи, дивуємося з їхньої величної краси та гармонійної досконалости. Нації, які не боронять себе й свого буття на землі, своїх теренів і свого духу, питомих ознак культури й мови, приречені втрачати свої храми.
Тим часом, храм у Новоселиці постав не раптом і не зненацька. Якимові Погрібнякові було далеко за шістдесят, тобто він мав за плечима довгі роки життя й досвіду храмового будівництва. Нещодавно в Центральному державному історичному архіві України в Києві авторові цих рядків після тривалих пошуків вдалося натрапити на цікавий документ, який дав можливість встановити дату народження Якима Погрібняка. У фонді Харківської полкової канцелярії в щойно згаданому архіві зберігається справа під назвою «Список населених пунктів Харківського полку», в якій подаються і подвірні записи з Нової Водолаги, датовані 1722 р. Саме в ньому було виявлено запис: «У дворі Гаврила Павлового сина Бульби є також зять Кондратій Опанасів син Погрібняк і в нього діти Ігнат та брат Яким 15 років». Імовірно тут згадано саме того Якима Погрібняка, майбутнього будівничого. Отже, Якимові Погрібняку в 1722 р. було 15 років, звідси не важко підрахувати дату його народження — 1707 рік. Звідти ж дізнаємося про те, що по батьковій лінії він був Якимом Кіндратовичем, а діда по матері звали Опанасом.
Із цього документа бачимо, що батько Якима, Кіндрат Опанасович Погрібняк, жив у приймах на садибі тестя Гаврила Павловича Бульби. Отже, Яким Погрібняк по-батькові був Кіндратовичем, а за дідом по матері походив з козацького роду Бульб. Цей запис відхиляє сумніви й щодо місця народження Якима Погрібняка. У Харківському полку в першій чверті ХVIII ст. існували слободи Стара Водолага, Нова Водолага та Мала Водолага. Тому й дотепер краєзнавці з самої Нової Водолаги говорять про місце народження майстра без достатньої впевненості, не випускаючи з поля зору й Стару Водолагу. Отже, тепер можна з певністю говорити про слободу Нову Водолагу як батьківщину Якима Погрібняка.
На жаль, ми не знаємо, де навчався Яким Погрібняк будівельної справи, яку загалом він мав освіту. Однак джерела свідчать, що міста й містечка Слобожанщини в першій половині ХVIII ст. жили жвавим господарським життям. Слобода Нова Водолага виникла близько 1675 р. як укріплений пункт на південних кордонах Московської держави. Її мешканці брали активну участь в обороні від татарських набігів. Слобода була в управлінні скарбових (казенних) маєтностей, а тамтешні мешканці були вільними людьми, успішно займалися торгівлею, про неї пишуть, як про «багату слободу». Восени 1774 р. Нову Водолагу відвідав академік Імператорської академії наук Йоганн Гільденштедт, який здійснював тривалу подорож країною. У щоденнику він записав свої враження про слободу, її людей і природу, описав земляне укріплення з кількома гарматами. У кріпості була велика церква і кілька громадських споруд. Приватні будівлі та дві церкви розташовувалися по обох берегах річки Водолаги й по балці річки Очеретної, з лівого берега Водолаги. У слободі Новій Водолазі налічувалося близько 700 хат. Гільденштедт відзначав господарську активність і заможність мешканців слободи: «Мешканці Нових Водолаг — люди заможні; вони ведуть торгівлю й займаються різними ремеслами та мистецтвами; в слободі є кілька крамниць, в яких продається все, потрібне для повсякденного життя, а також шовкові й бавовняні матерії й прянощі. З ремісників тут особливо багато чинбарів і гончарів... Зроблені з тутешньої глини тарілки й кахлі — тверді й блідо- жовті, черепиця не поступається голландській». Мандрівник завважив доладно збудовані хати й добрий побут місцевих мешканців: вони складалися зі світлиці й комори, мають кахляні печі, великі вікна й дерев’яну підлогу. Їх будували з товстих липових, дубових чи вільхових дерев. Нова Водолага була оточена фруктовими садами.
Привертає увагу й те місце в запису Гільденштедта, де він пише про те, що балка річки Водолаги та її допливів була вкрита густими лісами, в яких переважали дуби. Імовірно, саме з тих лісів і брали дерево для будівництва церков. Гільденштедт відзначив, що в Новій Водолазі бували чотири ярмарки на рік. Ярмаркування була характерною рисою господарського життя тогочасної Слобожанщини. У самому Харкові було в ті роки 4 ярмарки на рік, у Мерефі — 2, в Артемівці — 4, у Валках — 5.
За переписом 1732 р. у слободі Новій Водолазі засвідчено наявність двох шкіл, в яких навчали п’ятеро вчителів: це означає відносно високий рівень писемности. Але ще цікавішим є свідчення з опису міст Азовської губернії 1779 р., де про Нову Водолагу записано таке: «На утриманні тамтешніх мешканців запроваджене училище, в якому священицькі діти навчаються латинської мови до риторичного класу, також арифметики, російської граматики, правопису й катехизису за здібностями». Загалом, як зазначає С. Таранушенко, Слобожанщина з XVII ст. «стала фокусом, де зосередилися найбільш енергійні, найбільш життєздатні, найрухливіші елементи зо всіх частин України. Вони тут добре перемішались й утворили новий організм, і мистецька творчість його стала ніби синтезою попередньої історії українського мистецтва та різних його краєвих особливостей і відмін. Зокрема, виразно ця синтетичність помітна в слобожанській архітектурі, що досягла тут високого розвитку й виробила ряд яскравих своєрідних типів». Як бачимо, ця соціальна активність виразно пульсувала й на батьківщині Якима Погрібняка — у Новій Водолазі.
На середину ХVІІІ ст. в Новій Водолазі діяло три храми: найстаріша дерев’яна трипрестольна Воскресенська церква, Миколаївська дерев’яна церква (1757 р.). Близько 1750 р. було споруджено й третій, Преображенський храм. Можна припустити, що будівництво цих храмів відбувалося на очах, а можливо, й за безпосередньої участи Якима Погрібняка. Як відзначав відомий харківський дослідник церковних старожитностей Петро Фомін, за місцевими переказами, до побудови собору в Новоселиці Я. Погрібняк побудував кілька церков у Слобожанщині — триверхих і п’ятиверхих. Деякі з найдавніших наших храмів, як відзначає П. Фомін, близько стоять до Самарського як підготовчі зразки, а можливо, вони стали складовою досвіду цього майстра. Дослідник переконаний, що до будівництва Троїцького собору в Новоселиці було застосоване мистецтво, яке виробилося в практиці будов Слобожанщини ХVIІ і першої половини ХVIІІ століття.
Зрештою, й відомий переказ, опублікований свого часу Г. Надхіним та використаний Д. Яворницьким, про запрошення Якима Погрібняка до будівництва церкви в Новоселиці вказує на те, що замовників вразила довершеність форм спорудженої ним церкви в Мерефі. Коли постало питання, хто ж будуватиме храм, один з учасників наради сказав, що знає таку людину: «Був я недавно в Мерефі. Там тепер славна церква о п’яти верхах; в ясний день хрести на ній палають, як панікадила. Християнська душа не натішиться, дивлячись на неї». На запитання про те, хто будував церкву в Мерефі, цей парафіянин вказав на ім’я будівничого: «Чоловік із Водолаг, а прозивається він Яким Погребняк». Зібрання ухвалило: треба поїхати за цим майстром. Проте завбачливий парафіянин, що бачив споруди, зведені під керівництвом Якима Погрібняка, заздалегідь запросив його з собою до Новоселиці й представив його громаді. Спілкування замовників з будівничим, а особливо — виготовлена ним із ситняку модель дев’ятиверхого храму переконала їх у тому, що перед ними досвідчений майстер надзвичайного таланту.
Однак іще перед церквою в Мерефі під орудою Якима Погрібняка 1761 р. було споруджено одну з найкращих його будов — п’ятиверху церкву Введення в храм у слободі Артемівці на Харківщині, що відзначалася особливою вишуканістю архітектурних форм. Якнайретельніше цю пам’ятку вивчав Стефан Таранушенко. У листопаді 1926 р. він зробив її обміри й світлини, завдяки чому ми маємо уявлення про її вигляд, план, перерізи конструктивні особливості. У відомісті про стан церков Харківського повіту за 1827 р. зазначено, що Введенська церква «возобновлена в 1824 г. подделкою (тобто підведенням під церкву. — А.З.) каменного фундамента и покрытием железа с окрашением. Церковь деревянная весьма крепка. Построена в 1761 году; в ней престол один Введения Божьей Матери в Храм Господен. К продолжению служения опасности нет».
Звертаємо увагу на свідчення джерела про добротність і міцність споруди, зведеної Якимом Погрібняком: про Введенську церкву і через 66 років після будівництва зазначено, що вона «весьма крепка». Нею чудувалися дослідники ще через століття, аж поки більшовицький режим не знищив неповторну храмову споруду. Тим часом, не завжди будівничим вдавалося забезпечити тривалу стійкість церковних будівель. Так, наприклад, відомість про стан церкви Різдва Богородиці слободи Деркачі того-таки Харківського повіту за 1832 р. зазначає, що вона є майже ровесницею Введенської церкви (її споруджено 1768 р.), але вона «стара, в заломах по кутках розходиться». Тому замість неї 1825 р. було закладено кам’яну церкву.
Церква Введення була хрещатою, п’ятизрубною, п’ятиверхою. Її план, зруби стін та верхи споруджено за традиціями слобожанської школи церковного будівництва.
Зруби храму були у плані квадратовими, зі зрізаними кутами; сторона квадрата центрального зрубу помітно переважала сторони бічних зрубів. Бічні зруби прилягали своїми гранями до цих обтятих у плані квадратів центрального зруба. Різна ширина основи центрального та бічних восьмериків створювала логічну конструктивну базу для вивищення центрального верху, що надавало лініям будівлі вертикальної динаміки. Центральний верх конструктивно розгортався вгору трьома заломами, а бічні верхи — двома заломами. Відстань між осями верхів та співвідношення їхніх мас, зазначав С. Таранушенко, обміркована так тонко, що глядач може відчути, як потоки світла огортають кожний верх зокрема, але вони при цьому сприймаються як гармонійна цілісність. Подамо опис головних особливостей внутрішнього простору храму (інтер’єру), як їх бачив згаданий дослідник: «З бабинця глядач охоплює одним поглядом висоту центральної дільниці від підлоги до верха восьмерика, в центрі якого яскравою плямою вирисовується квадратове вікно з вибагливо витесаними по внутрішньому контуру лутками.
Об’єми північного і південного рукавів в нижній половині безпосередньо пов’язані з об’ємом центральної дільниці, створюючи тим самим єдиний об’єм на всю ширину будови».
В інтер’єрі Введенської церкви Я. Погрібняк організовує простір за моделлю його висотного розгортання, органічно властивою для українського народного церковного будівництва. Два ряди великих вікон пропускали потоки яскравого світла у простір храму, посилюючи враження гармонії й краси. На освітлених стінах середнього верху виразно вимальовувалися двоярусні вирізи, що об’єднували в одне ціле внутрішній простір. Центральний зруб в основі заломів мав різьблені дерев’яні стяжки, які посилювали внутрішню ритміку прямовисних, похилих і горизонтальних площин і ліній.
Досконалість будівельної техніки й точність конструктивного мислення Якима Погрібняка виявляється і в урахуванні ним особливостей сприйняття будови глядачем. Додаткової стрункости архітектурним формам у зовнішньому вигляді будови додавала гранчастість зрубів церкви та легкий нахил стін кожного верха до центральної осі. Нахил граней восьмерика всередину становив близько п’яти градусів, але зовні він був зовсім непомітний. Цей нахил забезпечував сприйняття храму як цілісности і, крім того, створював враження пориву вгору. Архітектурна правильність форм Введенської церкви, стрункість, високу мистецьку техніку задуму й виконання викликають радісне захоплення навіть у відтворенні у світлинах і рисунках. Величезні світлові прорізи та значне число вікон надавали споруді особливої вишуканості. Складна гра поверхонь, горизонтальних і вертикальних ліній, контрастний перегук білих верхів та кольорових одвірків дають підставу співвіднести цю споруду зі стильовою системою рококо.
Із західного боку окремо від церкви водночас із нею була поставлена триярусна дерев’яна дзвіниця, подібна до неї за архітектурними формами. У «Нотатках про пам’ятки мистецтва Слобожанщини» (листопад 1926 р.) С. Таранушенко записав, що наступники Якима Погрібняка розвинули форми Артемівської церкви у будівництві храму Івана Милостивого в слободі Рубцовій Ізюмського повіту (тепер затоплена у водах Червонооскільського водосховища) та в інших храмах Слобожанщини — Михайлівській церкві (1789 р.) в слободі Осиновій на Луганщині, Михайлівській церкві в с. Лимані (1798 р.), Миколаївській церкві (1799 р.) у Червоному Осколі (Царе-Борисові) Ізюмського району.
...Перенесімося подумки на околиці Харкова другої половини XVIII століття; села й слободи, міста й містечка прикрашені храмами: одна будова краща за іншу! Перегукуються дзвонами щонеділі й щосвята. Дзвони Введенської церкви в Артемівці, спорудженої Якимом Погрібняком, чути поряд і в Мерефі, вони поєднуються із дзвонами церкви Різдва Богородиці, спорудженої ним у цьому місті. А там далі гудуть дзвони неповторної Троїцької церкви у Черкаському Бішкині, а далі — в Лимані, Гороховатці. А тих церков — десятки! А разом — це ціла школа церковного зодчества — Лиманська, до якої за архітектурними ознаками належать й храмові будови Якима Погрібняка. Ви чуєте цей дзвін?
Уклонімося Великому Майстрові!
