Традиція прикрашати фасади будинків декоративними елементами
з металу бере свій початок із часів Київської Русі. І хоч техніка кування
й лиття в древні часи залишала бажати кращого, металеві огорожі досить
широко застосовувалися для захисту найвразливіших місць житла — вікон і
дверей.
Огорожі, в міру вдосконалення техніки обробки металу, поступово
набувають все складнішої й химернішої форми. І згодом, коли майстерність
кування й лиття металу досягла більшої досконалості, стають справжніми
творами мистецтва.
Про використання металевих прикрас у київській архітектурі
писав ще в своїх мемуарах сирійський мандрівник Павло Алеппський, котрий
відвідав Київ у середині XVII сторіччя.
У 40-х роках XIX сторіччя в місті почалося велике будівництво
будівель громадського значення, насамперед університету Святого Володимира
(тепер імені Тараса Шевченка). Із Петербурга до Києва приїхав академік
архітектури Беретті з помічником Спарро. Унаслідок їхньої великої й творчої
праці місто до середини XIX сторіччя збагатилося чималою кількістю великих
архітектурних споруд, значну роль у композиції яких відігравали елементи
з металу.
Пізніше традиції Беретті продовжив його син Олександр.
Особливим розділом київського архітектурно-художнього металу
є грати балконів. І тут не останню роль зіграла робота Беретті. У балконних
гратах власного будинку, що по вулиці Володимирській, 35, архітектор дав
тонко продуману композицію з ритмічно повторюваними елементами. Надалі
це вирішення орнаментики грат часто служило зразком для наслідування. Не
менш химерно робилися й чавунні кронштейни, що підтримували балкони.
Часом найвищого розквіту металевого декору був кінець XIX
— початок XX сторіч. У цей час місто забудовувалося особливо інтенсивно.
Будівництво прибуткових будинків, промислових будівель, ділових контор,
магазинів, готелів і особняків ставили перед архітекторами й художниками
завдання пошуку відповідних засобів художньої виразності. Металу відводилася
роль декору й композиційного акценту фасаду. Крім того, своєрідним поштовхом
до ширшого застосування художнього кування й чавунного лиття стало збільшення
виробництва металу та його здешевлення.
Відомі київські архітектори В. Городецький, П. Альошин,
А. Кобелєв, В. Шретер, В. Ніколаєв у своїх роботах не просто використовували
художній метал, а домагалися максимального виявлення його декоративних
якостей і перетворення на засіб художньо-образної виразності архітектурних
споруд.
У місті існували спеціалізовані майстерні з роботи із металом,
спроможні виконувати найскладніші роботи. Про те, як виконувалися ці роботи,
можна дізнатися з архівних документів.
За дорученням міського управління архітектором розроблявся
детальний ескіз. Після чого на торги або змагання на отримання замовлення
запрошувалися майстри. Перевага віддавалася фахівцеві, котрий вносив грошовий
внесок до 1% від загальної вартості робіт. Через 7 діб після підписання
угоди майстер-виконавець повинен був показати авторитетній комісії виконаний
у натуральну величину фрагмент. Якщо претензій не було, робота тривала.
Згідно з договором, виконана робота приймалася комісією й виконавцеві виплачувався
гонорар. Якщо якість роботи була низькою, замовлення передавалося іншому
майстру, а гроші, внесені першим виконавцем, йшли до скарбниці міста.
Такий підхід гарантував якість. Про що свідчить довговічність
художнього металу, що пережив останнє, таке непросте для архітектурної
спадщини сторіччя.
№223 20.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
