Починаючи бесіду на цю тему, розуміємо, наскільки українська культура і гетьманська ідея є обділеними, бо цноти і досягнення середньовічного красного письменства гетьманської доби здебільшого не розглядаються в курсі української культури. Живемо в самостійній державі, але нібито і досі тьмяніє примара царської цензури і сталінських заборон на будь-яку вишукану і величну гетьманську тематику. Що ми маємо? Студіюючій молоді мимохідь розповідається про існування давнього барокового стилю в архітектурі і згадуються середньовічні козацькі літописи, які відомі здебільшого «у виправленому» вигляді з московського друку. І апаратні дослідники української культури несправедливо обходять середньовічну культурну традицію.
Період кінця XVII — початку XVIII ст. є добою розквіту української культури, яка показала світові найкращі національні зразки, поєднавши їх iз європейською традицією. Відроджується бароковий стиль в архітектурі, діють письменницькі організації і творчі музичні спілки, національний театр ставить не тільки відомі європейські твори, але й вистави місцевих кумирів. Сьогодні говоритимемо про письменницькі організації в Гетьманській Україні, їхні традиції і найвідоміші твори. Вочевидь, українська література розвивається в загальному руслі національної культури і гетьманської політики, про що маємо також пригадати. Старовинний гетьманський Гадяч із напівзруйнованим замком коронного гетьмана Конецьпольського і пізнішим муром передає традицію гетьманського правління Батурину. За часів Мазепи Батурин складався з двох замків (свого роду, місто в місті), посполитого міста і палацу на околиці. Тільки у верхньому замку зосереджувалася гетьманська резиденція, урядовий палац (ймовірно, місце проведення Сеймів), дві церкви і ведливості. Найцікавіші з віршів монаха присвячено цеховій тематиці. Климентій оспівує ремісницьку працю. Кожному ремісницькому фахові поет присвячує окремого вірша. Так про колесників він пише:
І колесник ремісник творить тож чудеса,
Зробляє бо до возів і панських колеса,
А іменно яко-то: панам на ридвани,
В котрих і вельможні їздять гетьмани;
І до карець коліс треба і на лектики,
В котрих славетні теж їздять політики.
З віршів Климентія дізнаємося про дуже цікаві маловідомі подробиці не тільки з народного, але й з державного життя. Так сесії Батуринської Ради, яка засідає на Сеймі, відкриваються грою довбишів, які грають на бубнах, бо «зась довбиш в Раду вибубняє і в похід військовий тоєж сотворяє». Климетій також пише вірші на теми моральні. Як вихідець iз посполитого народу Климентій каже низка дво- і триповерхових панських будинків.
Бурхливому розвитку українського суспільства передує поява плеяди письменників, які висловлюють своє рішуче «ні!» проти війн, які, на їхню думку, занапастили Україну і військо Запорізьке. Розвитку цивілізації в Україні слугує виважена гетьманська політика. Самойлович зліквідовує багатогетьманство і проголошує себе гетьманом обох боків Дніпра.
Розповімо про народну культуру в письменстві, на основі якої гетьмани і відроджене шляхетство будували вишуканішу барокову культуру. Одним iз таких письменників є монах Климентій, твори якого були маловідомі за його життя. У його творчості зображено суспільство з погляду бідної і знедоленої людини, яка зазнала у житті багато неспрапро несправедливість панів важку працю прислуги мужичої (найманих дворян і дворових) на своїх господарів-козаків. У віршах поет пише про шляхетську честь «на високих гонорах породи шляхетної» панів, гетьманів, королів і царів. Висновок Климентія такий: життя людини не вічне і незалежно від походження приходить смерть. У його поезії шляхетська честь і лицарська гідність є мрією, далекою метою, яку треба заслужити:
Звичаї козацькі в тих річах бувають:
Же в полях кладуться і могили висипають…
Жеб і по смерті щирість їх не запомінана,
Даби хвалебно людьми чесними вспомінана,
А мужикам не треба в козацьку славу втручать…
Як людина духовного чину Климентій бачить сенс життя у чернецтві:
І кгди б не священники і церков би не було,
Не був би закон, але беззаконня б було.
Розвиток письменства в Україні безпосередньо був пов’язаний iз відродженням друкарень, у яких друкувалася не тільки церковна література, полемічна, але і світська. Особливо цікавими є численні видання, присвячені гетьманам Самойловичу і Мазепі, та геральдичні вірші новонобілітованим шляхтичам, представникам відомих козацьких родів. Такі книги друкувалися у Новгород-Сіверській, Чернігівській, Київській (у Лаврі) друкарнях. Маємо підстави говорити про існування друкарнi у столичному Батурині.
Книги друкуються латинською, польською мовами й українською мовою на основі кириличного і латинського правописів. «Деклярація, плян, кгрунт» — такі форми правопису є основою тогочасної світської української мови. Видання правописних комісій з укладання правопису української мови на основі латинки були знищені 1722 року за наказом царя Петра I. Кириличний правопис церковнослов’янської мови Максимовича зберігся у кількох друкованих примірниках. Отже бачимо, що українська мова мала дві правописнi традиції – більш поширену кириличну і латинську. Про це говорить протоієрей Андрій Страдомський, який за наказом духовного керівництва Київської Лаври в середині ХIХ ст. працював над перекладом з латинського правопису гетьманських універсалів, переписки і документів православних митрополитів і козацької старшини: «Листи ці були написанi одні латинською мовою, інші чистою польською мовою, подекуди змішаною з латинською, треті малорусько-польською мовою, якою тоді говорила аристократія в Україні». Розглядаючи далі вірші тогочасних поетів, які були писанi обома українськими правописами, публікуємо уривки з них у прийнятій кириличній традиції.
З кінця XVII ст. в Гетьманській Україні діють письменницькі організації і товариства. Найпліднішою була літерацька організація Київського колегіуму. Вершиною її поетичної діяльності є ювілейне видання на честь гетьмана Самойловича «Trybut jasnie wielmoznemy jego mosci panu Janowi Samuylowiczowi», яке вийшло з друку 1686 року у друкарнi Києво-Печерської лаври. Панегирик гетьманові склали «київські колегіати» на чолі з Павлом Баранецьким. Давньоримська і давньогрецька тематика, дуже близька за стилем викладення до «Енеїди» Івана Котляревського, прикрашалася малюнком. На звороті титульної сторінки у книзі зображено Паладу. Вона їде у свій храм на колiсниці, якою керує Пегас. У правиці Пегас тримає щит, а у лівій руці прапор, на якому зображено три хрести — герб гетьмана Самойловича. Імпозантно виглядають вірші літерацької організації Чернігівського колегіуму, що присвячено гетьманові Мазепі і вміщено 1705 року в книзі «Зєрцало от писанія Божествєнного». Звертаючись до великого гетьмана, літератори кажуть про себе так – вірші «від неопоетів колегіуму Чернігівського». Із зібрання віршів найцікавішими є «Krzyz» (Хрест) и «Koloss krzrzopodobny». Поети вітають гетьмана на Новому Геліконі, оспівуючи мазепин шлях до Парнасу:
Що то є Парнас? То є піраміда тривалості,
На якій ризикуючи великих діл зацності
Зацний з народження і з мудрості пане
Війська Запорозького розторопний гетьмане.
Літерати оспівують нову шляхетську епоху в житті України:
Рід шляхетний звідти пізнати, гди має мудрість в ціні,
І звідки перше є роду його залеценє.
Скарб мудрості у низьких душ в подлій є вадзі,
Бо і натура самих не буває в повазі.
Твій Геніюш шляхетний військоурядовий пане
О розмноженні наук, гди своє маєш старанє.
Барокові поети з невимушеною легкістю, внутрішнім теплом та імпозантною красою складають свої вірші. Як вихованці відродженого шляхетського стану вони насичують українську духовність красою життя, моральними обов’язками шляхетської честі. Новонародженим мазепиним літераторам не байдуже, якою є Україна, вони намагаються її покращити і вибороти її незалежність. Нерідко на перше місце висуваються вибагливі штучні метафори і порівняння, які були запозичені у Ренесансi з образів античної міфології. Таким є полтавський поет Іван Величківський. Про його стиль у літературі говорить навіть передмова до віршів: «Сії вірши не о Пресвятій Богородиці, тілько для штучки поетицької тут ся положили». Разом із тим Величківський був відомим перекладачем і літературознавцем. Одне з його тверджень процитуємо: «Жартовний єсть вірш, котрий, гди читається, як вірш іде, жарти тілько строїть, леч гди в нім кождеє слівко першої строки зi словами другої противно стояшми злучати будеш – зараз інший сенс правдивий укаже». Поет у своїх творах також торкається теми шляхетської честі. Ідея прадавності шляхетської традиції в Україні звучить у «Епітафіоні», присвяті «вельможному князеві Костянтину Івановичу Острозькому» і його синові маршалкові лицарського кола Василю Острозькому. Сутність думки поета в творі «О шляхетстві» полягає саме в доброчинних справах. Вірші Величківського також мають морально-виховний характер:
Не жити, щоби їсти.
Но їсти, щоби жити.
Не того ради жити, щоби пресищати
Утробу і многії брашна поглощати,
Но толико точію їсти, аби тіло
Возмогло життя собі соблюдати ціло.
Наведемо приклади кількох коротеньких віршів романтичної тематики. Подекуди вульгарна тема приховується гумором і настроєм самого поета, які передаються і читачеві:
«До жонатих» —
Часто прожнює нива;
і невіст названо
нивами, леч требують,
бо завше орано.
«Невіста» —
Чому ся невістою
жена іменує?
Бо не вість та, яко ся
о всім муж фрасує.
«Серце» —
Чом серце в лівом боку,
не рачей на правом?
Бо до лівих є склонне
природженим правом.
За жартівливим тоном поета приховано постать глибокого патріота, який молиться в церкві, щоб Україна, яка кілька десятиліть перебувала у московській неволі, стала незалежною державою. Звертаючись із молитвою, поет мріє:
Йому (Богові) же честь, слава.
Буде і держава.
Патріотичні мотиви Величківського перегукуються з творами Лазаря Барановича («В такій мешкаємо країні»), улюбленого поета гетьмана Мазепи.
При гетьмануванні Мазепи народжується і розвивається муза плеяди українських письменників аристократичного стилю. Вони пишуть панегирики, оповідання і вірші на честь відомих подій, шляхетських нобілітацій і шлюбів козацьких старшин. Одним iз найплідніших придворних літератів був Ян Орновський, чернігівський піїта. Він почав свій літературний шлях ще будучи «аудитором елоквєнції», як він підписався під одним зі своїх панегириків. Прізвище Орновських трапляється з-поміж найвищих батуринських урядовців. Орновський опублікував найбільше книг про гетьманських старшин, повного переліку яких досі не зроблено. Поет пише панегирики і вірші на честь гетьмана Мазепи, Захаржевських, Обідовських, Скоропадських, Голинських. Книгу «Bagaty wirydarz» поет видає 1705 року в типографії Києво-Печерської лаври. Її присвячено харківським полковникам Теодору і Григорію Захаржевським та ізюмському Костянтину Захаржевському, вельможним представникам давнього шляхетського роду гербу Долів. У творі Орновський вміщує геральдичні вірші та присвяти Захаржевським, описує герб Курч гетьмана Мазепи.
Серед багатьох віршів Пилипа Орлика збереглося лише кілька. Орлик служив при Мазепі генеральним писарем, поєднуючи цей військовий уряд із консисторським писарством у Київської митрополії. 1695 року Орлик видає у Вільно книгу, присвячену гетьманові Мазепі, «Alcides Rossiyski, triumfalnym laurem ukoronowany». У панегирику Орлик оспівує турецьку компанію гетьмана разом «iз двома руськими гекторами», як він називає полковників Палія і Мокієвського. Гетьмана Мазепу Орлик іменує «валєчним російським алкідом», який обвів кам’яним муром Києво-Печерську лавру, покрив золотом дах Печерської церкви, побудував церкви у Микольському і Братському монастирях. Поет Сімеон Яворський 1689 року видає у Києві збірку чудових віршів, присвячених гетьманові Мазепі, «Echo gіosu wolajacego na puszczy». У книзі вміщено сім гетьманових гербів праці Щирського.
1692 року поет і церковний діяч Лаврентій Крщонович опубліковує вірші на честь гетьмана Мазепи. Крщонович є автором геральдичних віршів і присвят відомим шляхтичам. Процитуємо маленький уривок iз Гербовного Клейноту на честь Обідовського: «Возрєвшє жє і на Твій Гербовний Трон камінь наш вєлце милостивий Панє Обідовский, хто нє рєчєт? Яко суть то вищерєчоний камінь: Пєрвий бо істінно орлових є камінь, над собою імєющ орла високо парящего. Оних високо парних орлов шляхетного дому шляхетних Обідовских, був чистою славою, круглий жє глубоким до всього нєлєстним, і до всіх найповолнєйшим смірєнному». Серед геральдичних віршів, написаних на честь гетьмана Мазепи, вельми цікаві вірші Максимовича:
Ясневельможний мосце пане Іване
Предостойний гетьмане, Богом дарованне.
Хрест, десниця, луна, є твоє знамєнє,
Ізвєстно прібєжище всім защищенє.
Пєрший воспріял єси імя кавалєрства,
В рід і рід слава всєго будеши рицерства.
Серед письменників доби Мазепи варто пригадати ще кілька славних імен – геральдичного поета Стефана Шворського, Галятовського, поета Олександра Бучинського, драматичного поета Армашенка, Хмарного, Олексія Туранського, представника могилянських літератів. Віршували разом з літераторами і відомі державні та духовні правителі.
Вірші писав і сам гетьман Мазепа. Аналіз єдиного відомого гетьманового вірша, який дійшов до нас iз московських списків i паперів допитів старшин «з пристрастями» (які не витримали тортур і процитували цей вірш), дозволяє стверджувати, що за стилем письма оригінал був написаний українською мовою латинським правописом. Великий гетьман за життя закликав старшину і досі закликає нас шанувати Україну.
