15 липня 1410 року об’єднана («коаліційна», як би сказали нині) армія короля Польського Владислава Ягайла і великого князя литовського Вітовта, у складі якої було немало українських і білоруських полків, ущент розбила військо Великого магістра Тевтонського ордену Ульріха фон Юнгінгена. Вирішальна битва відбулася на території нинішньої північно-східної Польщі, між селищами Грюнвальд і Таненберг.
Під стягами обох ворогуючих таборів зібралися представники багатьох країн і різних земель та віросповідань: в армії тевтонців, окрім спадкових лицарів, були німецькі дворяни зі всіх земель країни, найманці мало не з усіх країн Європи, аж до Швейцарії, Іспанії і Шотландії, а також покатоличені слов’яни, яких силоміць чи обіцянками залучили до служіння ордену; в армії польсько-литовських союзників билися, окрім поляків, білорусів, українців, воїнів зі Смоленська (який тоді, втім, ще не входив до складу Московської держави, а був підпорядкований Великому князівству Литовському), ще й чехи і навіть невеликий загін татар. Тому битву при Грюнвальді інколи ще називають «битвою народів». У Європі така битва була особливою подією. Але сучасний читач сповна правомірно запитає історика-оповідача: а яке значення Грюнвальдського бою, за що, власне, там билися і помирали люди і навіщо варто знати про відгримілі шість століть назад середньовічні баталії? Почнемо здаля.
Перш за все, корисно з’ясувати, що становив собою Тевтонський орден, який створив у XIII—XIV століттях («вогнем і мечем») самостійну, досить сильну і стійку державу на північних землях сучасної Польщі і західної, приморської частини нинішньої Литви. Гаслом цієї своєрідної організації, не стільки релігійної, скільки, перш за все, військової, політичної і державної, як офіційно проголошувалося, було відвойовування «неправедних», «нехристиянських», «нелегітимних» (а по суті — «тих, що погано лежали», з точки зору ордена) земель і держав. До таких зараховувалися (після того, як перші з’єднання ордену перебазувалися у Прибалтійське Помор’я ще у 30-ті роки XIII століття із Близького Сходу, де декілька десятиліть вели запеклі бойові сутички за володіння «Гробом Господнім» із мусульманами) не лише язичники, але й православні — «схизматики» і навіть католики (і королі), які не «проявили належної стійкості у вірі Христовій».
Звідси і список ворогів і ворожих територій. Ними оголошувалися не лише язичницька Пруссія (саме на її землях Тевтонський орден і утворив свою державу, заздалегідь покатоличивши або винищивши корінне населення), а й православне слов’янське населення Великого князівства Литовського (ось чому участь українських полків у Грюнвальдській битві мала абсолютно конкретний історичний сенс), так само як і «нехристиянська» частина балтійських і поморських племен, великих і малих, і навіть більш того — етнічні польські землі (Добжинська і Куявська), незважаючи на той факт, що польські королі XIV—XV століть (Владислав Локетек, Казимир Великий, Владислав Ягайло) були переконаними католиками. Тому досить очевидно, що визначальними для цілей ордену були зовсім не релігійні, а швидше військово-політичні експансіоністські міркування.
Зрозуміло, що протистояти цій чітко налагодженій організації (орден був спаяний залізною дисципліною, на вершині «піраміди влади» — і політичної, і військової, і економічної, — стояв Великий магістр, чиї розпорядження неухильно виконувалися усіма державними структурами) могла лише не менш організована, чітко налагоджена коаліція держав, зачеплених агресивною політикою тевтонців. Шлях до такого союзу був дуже непростим. Боротьба за владу у Польщі та Великому князівстві Литовському (і це незважаючи на майже безперервні війни, які обидві країни вели з орденом упродовж усієї другої половини XIV століття), люте суперництво між королем Владиславом Ягайлом і великим князем Литовським Вітовтом (були і взаємні зради, і навіть вбивства найближчих родичів) ускладнювали пошук шляхів до єдності. І все ж таки, коли у 1407 році Великим магістром ордену було обрано прибічника жорсткого антислов’янського курсу Ульріха фон Юнгінгена, стало ясно, що прямого зіткнення (не першого, але цього разу — вирішального) не уникнути. Новий магістр одразу пред’явив територіальні претензії до Ягайла і Вітовта (Жемайтія). Військові дії почалися у серпні 1409 року; скоординувавши свої зусилля, Ягайло і Вітовт перенесли охоплену війною територію безпосередньо у володіння самого Тевтонського ордену. Армії двох лідерів слов’янської коаліції з’єдналися 2 липня 1410 року; вирішальна битва відбулася через 13 днів.
Скажемо декілька слів про те, як узагалі відбувалися битви в епоху Середньовіччя. Попри те, що важка латна кавалерія лицарів у XIV—XV століттях уже зазнавала поразок у зіткненнях із селянською піхотою, усе ж, головною бойовою одиницею західноєвропейських армій залишався закутий у броню лицар. Незважаючи на високу організованість і дисципліну тевтонських хрестоносців, військове мистецтво армій польських і литовських союзників було більш зрілим. Активно використовуючи лицарську кінноту, вони багато чого перейняли і вдосконалили із військової майстерності східних і південних сусідів. Армія коаліції була здатна здійснювати у ході битви такі складні маневри, як флангові удари, обхід, уявний відступ із підведенням ворога під удар загонів у засідці.
Польські літописці і хроністи (зокрема Марцин Бєльський) повідомляють про сильну бурю, яка знялася напередодні Грюнвальдської битви. На місячному диску виразно проступило зображення пробитого мечем лицаря. Орденські історики пишуть, що на ранок битви у Великого магістра Ульріха фон Юнгінгена на очах виступили сльози передчуття неминучої смерті (нехай не «запідозрить» читач на цій підставі суворого Ульріха у сентиментальності й м’якотілості; девізом тевтонців у ході війни було «Спалюємо на своїй дорозі все!», один лише приклад із сотень — у березні 1410 року хрестоносці спалили місто Волковиськ зі всіма його жителями).
Поле Грюнвальдської битви із трьох боків було оточене лісами. Похилі пагорби заввишки до 200 метрів були розділені широкими долинами. Обидві сторони викопали і замаскували ями-пастки, розставили гармати, арбалетників і лучників. У ніч на 15 липня перед світанком польсько-литовська армія вийшла зі свого табору і рушила у напрямку Грюнвальда. При шикуванні навпроти хрестоносців литовсько-українсько-білоруські полки зайняли правий фланг, польські — лівий. Значні сили було розміщено у резерві в лісах. Польсько-литовське військо зайняло фронт такої ж довжини, як і орденське військо, проте мало більшу глибину шикування. Оскільки місцевість була пересіченою, війська стояли не в лінію, а зімкнутими колонами.
Коли ворогуючі армії вишикувалися, битва ще довго не починалася. Вороги займали пологі схили горбів. Їх розділяла долина. Той, хто перший ішов в атаку, повинен був спочатку спуститися вниз, а потім піднятися на протилежний схил. Хрестоносці були зацікавлені у тому, аби поляки і литовці першими пішли в атаку. Незважаючи на те, що Вітовт поривався до бою, Владислав зволікав. Нарешті воїни ринулися в атаку. Попереду рухалася легка маневрена кіннота, її втрати від ям-пасток виявилися незначними. Гармати хрестоносців встигли дати лише два залпи. Після цього тевтонських артилеристів, стрільців і піхотинців, які їх прикривали, було знищено атакуючими. Потім у бій вступила важка кавалерія. На правому литовському фланзі і лівому польському фактично відбувалися дві окремі битви. Польський хроніст Ян Длугош писав про битву так: «Коли ряди зійшлися, то піднявся такий шум і гуркіт від ламання списів і ударів об лати, немов обрушилася якась величезна споруда, і такий різкий брязкіт мечів, що його добре чули люди навіть на відстані кількох миль». Основну частину хрестоносців було оточено і знищено, меншу — взято в полон (слід зазначити, що союзники мали кількісну перевагу: загальна кількість тевтонців, за оцінкою польських істориків, становила 33 тисячі осіб, військо Вітовта налічувало 11 тисяч осіб, а польська армія — 18 тисяч кінноти, 3 тисячі піхотинців і 18 тисяч людей в обозі). До кінця дня 15 липня 1410 року армія ордену перестала існувати; Великого магістра Ульріха фон Юнгінгена було вбито в бою. Правда, деякі її традиції (враховуючи, на жаль, і мілітаристські) були успадковані майбутньою пруською державою; але це вже тема окремої розмови.
Що стосується нас, українців, то існують усі підстави гордитися тим, що наші предки (був при Грюнвальді, наприклад, і Київський полк!) активно брали участь у тій «битві народів».
