Іншим, не менш (якщо не більш) важливим чинником відмови від «руськості» стало те, що не можна «представнику широких мас» швидко й зрозуміло викласти всю ту історію Русі й «руськості», яку я виклав шановному читачеві на попередніх сторінках, з усіма цими тлумаченнями, перекладами, використанням у тому столітті або в іншому, там або тут. Якщо вважати ці пояснення необхідними, щоб уторопати, чому ми — «нє русскіє» (хоча ми — цілком легітимні «руські» й «русини», а Русь — у нас під ногами), то зрозуміло, чому український рух, який потенційно мав бути демократичним і масовим, став саме українським, а не руським. Коли на «руськість» одночасно претендують і величезна імперія, і купка наддніпрянської опозиційної інтелігенції держави, у якій немає свободи слова, то результат буде відомий заздалегідь — плутанина й безвихідь. Тому представники цієї ж наддніпрянської інтелігенції здійснили справді доленосний крок: вони відмовилися від «брендової назви» й замість відновлення «правдивої Русі» почали створювати нову Україну. Звісно, що історія колись гідно, можливо, скептично, оцінить їхні зусилля, але є один украй упертий факт: після невдалих спроб 1917 — 1921 й 1941 років, через сто п’ятдесят років після цього (можливо, тоді й не дуже відчутного) вибору назви, новоутворена 1991 року держава зі столицею в княжому Києві почала все одно називатися «Україна». Навіть після нищівної поразки, завданої Українській Народній Республіці російськими більшовиками, останнім довелося змиритися з існуванням саме «Української», а не «Малоросійської» РСР. Упродовж усіх років радянської влади уявлення про Україну протрималося, ця традиція й віра не зникли попри всі страти, репресії, знущання й злидні.
Були, щоправда, спроби виявити прийшлість українців у Наддніпрянщині (теорія Погодіна, 1850-ті роки), але, по-перше, досі не виявлено слідів їхньої міграції з Карпат і Волині на місце великоросів, які начебто залишили Київ після монгольської навали, рушивши на північний схід; по-друге, визнання цієї теорії зробило б українців відверто чужерідними для надійного співжиття з великоросами в одній державі. Було простіше нагадувати про спільне руське коріння, яке визначало наявне «общежитіє».
Як не дивно, зміна назви наприкінці ХІХ століття була підтримана й підавстрійськими галичанами. Галицьких русинів у свій час явно не встигли «покозачити». Назва «Україна» не була для них рідною. Вони вже щонайменше п’ятсот років були «русинами», а в австрійських документах фігурували як «рутеніше», а не «руссіше». Явно не «росіяни». У титулатурі австрійських імператорів їхня земля звалася «Королівство Галіції та Лодомерії». Тобто пряма спадковість не від «Московської Русі», а від Галицько-Волинської держави (невже згадалися колишні зазіхання Данила Галицького на Австрію?) Очевидно, тут усе одно подіяла друга згадана нами причина «переназивання» — подібність назви з «русскімі», але додався ще конфесійний чинник. Русинів представляли лише дві соціальні верстви — селяни й греко-католицькі священики (поляки говорили: «хлопи і попи»). Із них освіченими й хоч якось впливовими були лише другі. Дискриміновані місцевою польською шляхетською елітою, священики прагнули якоїсь компенсації. Греко-католицький клір послуговується тими ж богослужебними книгами, що й православні — із церковнослов’янською мовою. Остання є одним із джерел формування сучасної російської мови, набагато інтенсивніше використаним, аніж у процесі формування й стандартизації сучасної української. Православна (і тому — церковнослов’янська) Росія видавалася частині галицьких священиків могутнім потенційним захисником, якщо припустити, що русини — це частина російського народу, яка через історичні обставини опинилася «за кордоном». Їх навіть не зупиняла заборона, якій була піддана уніатська церква в Російській імперії (можливо, їм здавалося, що згодом унія з Римом може бути замінена унією з Москвою...) Вони вважали, що вживана ними «мертва» церковнослов’янська мова — це майже літературна російська. Страхітливу суміш, яку вони вважали російською мовою, інші земляки справедливо називали «язичієм», а рух — «москвофільством», яке часом бувало ще й «рублєфільством» (Росія трохи фінансувала цю течію). Утім, наведу для наочності декілька фраз «мовою» тогочасної галицької еліти з випадково відкритої сторінки протоколів засідань Головної Руської Ради (1849):
«Возвано, аби ся сложили рахунки з выдатков на оурочистость 3/15 мая.
Рада оухвалила для председателей рад дати зробити крестики сребни.
Була мова о гунках для стрелцев руских, що не можна достати темночервонявого сукна, и для того оуряджено знаходящеся ту во Львове сукно сивавое на той час оужити, аж тамто сукно выробится».
Згодом, звісно, з’явилися й досконаліші зразки, проте цей фрагмент доволі промовистий у тому сенсі, що, мабуть, учасникам зборів було б простіше просто перейти на народну українську говірку. «Онародненням» літературної й публічної мови зайнялися представники молодшої генерації галицької інтелігенції 1880—1890-х років; ці представники вже були носіями цілком мирських соціалістичних ідей — народовцями. Вони перебували в тісних контактах із наддніпрянцями, які після заборон української мови (чи «малоросійского нарєчія») в Росії активно посунулися до Австро-Угорщини з її ліберальнішим законодавством і можливістю друкувати книжки українською. Народовці активно скористалися можливостями австрійського режиму й на початку ХХ століття здобули підтримку селянства, яке розуміло нормальну живу мову (для цієї мови не існувало російсько-австрійського кордону), котру їхні вчителі в процесі просвітництва перейменували з «руської» в «українську».
На межі століть «імпортований» з Києва до Львова вихованець професора-українофіла і «хлопомана» Володимира Антоновича історик Михайло Грушевський надав українському рухові академічної респектабельності. Через сто років після створення першопочатку сучасної української літературної мови — «Енеїди» Івана Котляревського — Грушевський випустив перший том фундаментальної «Історії України-Руси». Він був фахівцем саме з історії Давньої Русі, і присвячений її початкам перший том праці, що врешті зайняла тридцять п’ять років авторських зусиль, протягав надійну ниточку історичної спадковості від сивої давнини до сьогодення. Із Русі виростала Україна. Сумну для «свідомих українців» мандрівку стародавнього імені народу від Києва до Москви Грушевський назвав просто й відверто: «Украдене ім’я». Але історичні детективи в поточній політиці малоефективні: буває, що винних шукати надто пізно. Тому якщо не Росія — то вже Україна. І 1914 року тисячі галичан вступали до лав Легіону Українських січових стрільців, хоча ніколи не було січей у Галичині. Світова війна й недовге буття Західноукраїнської Народної Республіки остаточно поховали москвофільський рух у Галичині, а русини стали українцями. Вибір, за який заплачено людськими життями, робить неактуальними вправи у жанрі «а чи варто було?» Але загибель багатьох січових стрільців «за Україну» аж ніяк не знецінює півтисячолітнього «русинства» галичан. В України багато облич, і вона не може (і не повинна) відкидати своє спадкове...
Щодо сучасної Росії (також спадкоємиці Русі), то їй у дечому простіше, а в дечому — навпаки. Простіше тому, що протягом двохсот років її академічна наука й система історичної освіти не задавалися питанням, чому Росія так називається (а не «Русь»). У народу завжди була повна ясність і жодних сумнівів у тотожності цих понять. Ці дивакуваті питання поставила нинішня неприродна для Росії ситуація — її кордони не охоплюють усього терену Давньої Русі (у найширшому її розумінні). І тому пояснення, звідки взялися на Русі ті ж українці, логічно призведе до питання: а що в дійсності пов’язує Русь і Росію? За радянських часів рятувала теорія «давньоруської народності — спільної колиски росіян, українців і білорусів», але тепер вона у відвертому розвалі з різних наукових і позанаукових причин. Щоправда, досі російські підручники цю «народність» згадують, але жоден не здатен дати чітке визначення, що ж це таке було... Тому простіше зробити це питання «фігурою замовчування», адже інакше покриється пилом образ минулого, звичний для багатьох генерацій росіян. Поки не всамостійнилися українці, було дуже легко перекладати згадки про «русинів» у літописах як «русских», тепер, звісно, можна триматися того ж погляду, але... Усе-таки «русин» залишилося лише нашим словом.
ЧЕШИРСЬКІ ПОСМІШКИ ВІТЧИЗНЯНИХ НАУК
Минуле життя людей вивчається багатьма науками: історією, археологією, мовознавством, археологією, антропологією й генетикою, не кажучи вже про легіон «спеціальних історичних дисциплін». Кожна з цих галузей має свій предмет дослідження і джерела здобуття інформації. Хтось спирається у своїх висновках на письмові джерела, літописи й документи, хтось — на матеріальні рештки речей, останки людей, а разом у комплексі усе це має дати нам історичну правду: як воно було насправді, як і чим жили наші попередники.
На жаль, науці, а тим більше різним наукам, часом важко дати однозначні відповіді на начебто доволі прості запитання. Найчастіше ви почуєте у відповідь, що «некоректно сформулювали запитання». В одному науково-фантастичному романі герої потрапляють на планету, де стоїть величезний комп’ютер, який знає все на світі. Проте на всі їхні запитання він відповідав стереотипно: «Не зрозумів запитання».
Якщо ми звернемося до історії, то почуємо з приводу середньовічного коріння сучасних націй («Чи жили українці в Давній Русі?») приблизно таке (я просто уточню низку позицій):
* У сучасній світовій науці прийнято вважати, що нації в Європі виникають у модерну добу, тобто у XVIII — ХІХ століттях. Центрально-Східну Європу цей процес зачепив у першій половині ХІХ століття. До нього долучилися представники недержавних націй — угорці, чехи, поляки, хорвати, словаки, словенці, українці, литовці, латиші, естонці, білоруси. «Весна народів» 1848 р. стала показником їхнього виходу на світову історичну арену. Ті народи, які зберегли власну еліту (угорці й поляки), швидше мобілізувалися й мали більше ресурсів для реалізації національних прагнень. Селянські народи (у яких міська й шляхетська верстви колись асимілювалися німцями, угорцями, поляками, росіянами) повільніше усвідомлювали нові гасла й завдання. Творцями нової ідеології національного буття в них виступала місцева інтелігенція, яка спочатку досліджувала фольклор, потім засновувала товариства народної просвіти, стандартизувала «мужицьку мову», переходила до політичної діяльності й за сприятливих обставин фактично «конструювала», «створювала» націю. Цей процес був неможливим без демократизації суспільства й суцільної обов’язкової освіти, коли дотеперішнє «бидло» ставало свідомими громадянами. Результатом цих вправ було утворення національної держави, яка мала опікуватися внутрішньою культурною й мовною консолідацією.
* Звернення уваги сучасних учених на «національний конструктивізм» дало можливість їм назвати те, що інтелігенти ХІХ століття вважали «національним відродженням», не відродженням, а створенням нації. У цьому є рація, оскільки історія певної країни чи спільноти адаптувалася «носіями національної ідеї» до вимог часу, історія піддавалася певній вибірковій «препарації», створювалися (чи посилювалися) певні національні міфи й легенди, часом навіть фальсифікувалися стародавні літописи про прадавню велич і славу. Усе це втілювалося у політичну пропаганду. Проте абсолютна віра в конструктивізм є також крайністю: як спільнота, все-таки мали свою давню й тривалу історію і чехи, і поляки, і українці, й інші. Звісно, вони в переважній більшості не вважали себе нацією, оскільки просто не знали такого розумного міського слова. Селянство як частина традиційного, немодерного суспільства було резервуаром для збереження давньої архаїчної й переважно безписемної мови, носієм легенд і фольклору, не мало чітких уявлень про навколишній світ поза межами ближчої церковної парафії. Але ці уявлення ставили перед «націоналізаторами» й очевидні кордони й межі. Не можна вигадати якусь націю на цілком штучному ґрунті. Селянський розум є часом хитруватим і скептичним: йому не можна нав’язати нереальні речі. Тому, попри усі академічні застереження, чеські чи українські національні діячі не могли зробити життєздатним ідеологічний продукт, який би не спирався на правдивий ѓрунт традиційної культури й мови, відчуття спільноти, принаймні різниці «свої — інші». Конструктивізм неможливий без опори на ресурси реальної етнічної культури, яка в силу своєї традиційності містить речі й явища, які можна дійсно відродити, відтворити на новому якісному рівні, а завдяки цьому й щось сконструювати.
* Історія як наука спирається насамперед на писемні джерела й те світосприйняття, яке репрезентують у цих джерелах люди, котрі їх створили. Звісно, у Давній Русі ніхто не звав себе «українцем». Слово «Україна» дійсно було згадане в літописі під 1187 р., але не позначало всіх нинішніх теренів України й потім уживалося щодо різних регіонів України чи навіть Новгорода («німецька україна»), або інших розкиданих по околицях земель. Із точки зору виключної й суворої академічності давні Русь і русини не були українцями, бо такими себе не вважали. Утім, ще двадцять років тому всі ми були «советские люди», а до цього були «українці» або «малороси», тепер знову «українці». Зауважимо, що навіть малороси були у своїй більшості (в силу неосвіченості) лише «уманськими», «місцевими», «людьми пана Таковського». Усі ці вправи із самоназиванням засвідчують лише те, що назви — річ мінлива, на відміну від реальної спільноти людей, яка живе на певній (нехай і не надто чітко окресленій) території протягом століть. Якби спитати мешканців князівств Валахія й Молдавія двісті років тому, чи вони — румуни, то вони б навіть не знали такого слова. Але потім об’єдналися в єдину державу Румунія. Народи змінюють самоназви залежно від обставин: щоби зберегти своє унікальне обличчя, упевнитися у своєму надійному й давньому минулому і прагнути кращого майбутнього. Це — не кримінальна стаття. Це також історія. Ми можемо вважати цілком штучними претензії фундаторів Румунії на давньоримську спадщину, але це не позбавить законних підстав думку нинішніх румунів, що найвизначнішим діячем румунської історії є господар князівства Молдавія у XV столітті Стефан Великий. Він же — їхній предок, хоча не знав, що румун. «Слова, сеньйора, — маловарті», — сказано в «Собаці на сіні» Лопе де Вега. Головне — суть. Тому перебування на певній території спільноти людей, яка колись звалася «поляни», «волиняни», «деревляни», «сіверяни» й інші, потім — «Русь», а потім — «русини», «козаки», «черкаси», «кияни», «чернігівці», «українці», «малороси», зараз — лише «українці», є реальністю, а зміни назв — лише пристосування до історичних і особистих обставин.
* Звісно, не можна говорити про «українську націю» щодо Давньої Русі, оскільки національний колектив (усвідомлена й консолідована спільність), а тим більше національна держава (розгалужена бюрократична структура з виборними інститутами, стандартизованою мовою діловодства, державною ідеологією й системою обов’язкової освіти) не належать до часів середньовіччя. Вони — продукт модерного часу. Але більшість націй (я тут не говорю про імміграційні суспільства на кшталт США чи Латинської Америки) будуються на певному етнічному ѓрунті. Тому варто говорити про існування в історії певних етносів, етнічних груп, етнічних спільнот, які навіть без сталої ідентичності, єдиної назви й державності можна за певними критеріями окреслювати зовні, чи це ІХ століття, чи ХІХ. Перш ніж звернутися до українців із пропозицією створити націю місцевій інтелігенції, науковцям треба було окреслити її зовні, дослідити й визначити як певну культурно-мовну спільноту, народ (тоді не використовували поняття «етнос»). Саме тоді й виявилося, що «малороси» живуть далеко поза межами того, що вважалося «Малоросією»: не лише на Лівобережній Україні, а й у Карпатах і на Волині. І це ім’я виявилось затісним...
* Сучасні нації вважаються «уявними спільнотами», оскільки вони існують лише в уяві носіїв таких поглядів. Наприклад, сьогодні «уявляють» українську націю 56% громадян України, які вважають себе передусім громадянами України. Це їхня провідна ідентичність. Приблизно чверть населення вважає себе мешканцями регіону, міста чи села. Краще, але дуже подібно до ситуації столітньої давнини. Утім, це не позбавляє їх приналежності до набагато більшої спільноти людей, які є носіями української мови, культури або спільних традицій, вони лише схильні мислити себе у вужчому соціальному й політичному контексті. Власне, усі спільноти — уявні: суспільство, народ тощо, але це не позбавляє реальності тих речей, які щиро уявляють собі люди...
Якщо ми звернемося до мовознавства, то дізнаємося:
* Книжна мова Давньої Русі, від початку т.зв. старослов’янська, яка сформувалася на основі солунського діалекту староболгарської мови (мова Кирила й Мефодія), була мовою лише елітних прошарків населення — насамперед освічених ченців, які й залишили по собі більшість тих письмових джерел, якими оперує історична наука. Згодом вона зазнавала місцевих локальних впливів, змінювалася, але у своїй основі залишалася такою, яка не спирається на живі народні говірки. Ситуація не дивна, якщо подивитися на Західну Європу, в якій панувала латина, котра попри все не була народною мовою поза межами ареалу романських мов (але й там вона була «варварська» й утворила згодом нові мови).
* Сучасне мовознавство доводить, що спільна давньослов’янська мова за тисячу років від великого розселення слов’ян суттєво змінилася в різних куточках слов’янського світу. Та мова населення українських теренів, яку ми маємо на XVII століття, суттєво відрізняється від тої, що побутувала тисячу років до того. Це не могло відбутися внаслідок якоїсь швидкої «революції», адже селянські спільноти протягом століть були замкнені, і ніхто не навчав їх іншої мови у школі. Природні зміни мови відбуваються протягом тривалого часу, а це означає, що шлях від племінних говірок-діалектів до тієї народної й цілком зрозумілої нам української мови XVII століття пройшов низку суттєвих етапів і за часів Давньої Русі. Проте ці етапи не проходили через книжну мову того самого часу, вона залишалася над масивом живих розмовних діалектів.
* Якщо характерні зміни відбулися на значному ареалі (приблизно подібному до території, заселеної сучасними українцями), значить, племінні діалекти Південної Русі мали від початку деякі спільні риси. Урешті, це означає, що нижче од відомої історикам давньоруської мови жила собі давня українська (назвіть її хоч русинською, але якось же треба називати), із якою щось із часом відбувалося, хоча вона не потрапляє у письмові джерела. Свідком її існування є «помилки» давньоруських переписувачів, які вставляли в канонічні тексти суто українські огласовки, гекання й інші риси, властиві лише українській мові. Ці помилки, якщо їх порахувати, за статистичними закономірностями не можуть мати випадкового характеру. Є в тому, які саме помилки робилися, певна закономірність. Тому якщо брати за критерій наявності окремого народу мовні риси, а не самосвідомість, то за часів Давньої Русі на території сучасної України жили люди, які розмовляли давнім варіантом саме української мови. Звісно, поняття «окрема мова» є досить розпливчастим, поки не створено її стандарту й канонічного словника, правопису, графіки. Але є діалектні комплекси, відмінні від інших діалектних комплексів. А це означає, що колись ці відмінні комплекси стандартизують і назвуть: мова така-то. Хоч українська, хоч русинська, але окрема. Відмінна від інших.
Отже, до висновків. Щиро скажемо, що, незважаючи на всі суперечки різних наук, дискусії з приводу предметів і методів, взаєморозуміння чи ворожнечі, ми можемо стверджувати: предки тих людей, які сьогодні звуть себе «українцями», жили на території сучасної України віддавна. Наскільки віддавна? Може, пара тисяч років утішить? Вони належали протягом змін генерацій до різних державних утворень, розмовляли різними мовами, з їхніми мовами також відбувалися різні зміни, вони називали себе по-різному, але те, що протягом історичного й фіксованого часу жили тут фактично завжди, не підлягає сумнівам. Єдиною їхньою проблемою залишаються справи ще частково ХІХ, але, безперечно, і ХХІ століття: чого вони хочуть від себе та своєї країни на сьогодні та в прийдешньому. Їм не варто переживати за минуле, за вкоріненість на своїй землі. Хай уболівають за майбутнє.
