Невдовзі після Всесвітнього потопу «була вся земля — одна мова та слова одні … І сказали люди: «То ж місто збудуємо собі, і башту, а вершина її аж до неба. І вчинимо для себе ймення, щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі» … А Господь промовив: «Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замислили чинити». Так Вічна книга (Біблія, Старий Завіт, книга «Буття») розповідає про початок будівництва міста Вавилону і Вавилонської башти та про доленосну важливість єдності мови в житті кожного суспільства. Вавилонська башта — то перший великий проект людства, який став не тільки предтечею та прообразом незчисленних майбутніх проектів, але й випробуванням на єдність.
До роботи люди взялися із надією і запалом. Пройшло однак небагато часу, і ситуація на велетенському будівничому майданчику дещо змінилася — із невідомих причин люди відвернулися від єдиної прамови і перейшли на мови своїх численних сусідів. Одні говорили вавилонською, другі — халдейською, треті — арамейською; знаходилися й такі, які визнавали виключно вавилонсько-халдейсько-арамейську, а всі інші мови вважали скоріше «собачою брехнею», ніж людською говіркою. І якщо раптом хтось кричав своєю мовою: «Пожежа! Рятуйтеся!», всі навкруги тільки знизували плечима і відмовлялися розуміти навіть тоді, коли вогонь вже підсмажував їхню шкіру.
Люди, втім, аж ніяк не пов’язували між собою такі різні речі, як мова і спільна праця, і продовжували сумлінно працювати: зводили кам’яні стіни башти, яка мала сягати неба; влаштовували добрі широкі сходи з поверху на поверх; підпирали стелі хоча й трохи присадкуватими, але надійними колонами; вистилали підлогу плитами, вкритими загадковими ієрогліфами, а також робили в товстих стінах красиві круглі вікна — аби дивитися на неосяжний світ Божий, на зоряне небо навколо. А може, навіть іноді — у гарну ясну погоду — побачити краєчком ока з вершечка башти Рай.
Якраз у той час, коли розпочалася колотнеча з мовами, на будівництві башти почали творитися дивні речі, хоча спочатку ніхто не помічав ні їх значення, ні навіть самої наявності. Розпочалося із будівничих-халдеїв, які, згідно з проектом, викладали з гігантських кам’яних брил стіни башти, ювелірно шліфуючи ті поверхні кожної брили, які стикувалися з іншими каменями. Одного дня ці люди із здивуванням усвідомили, що цілодобово працюють у повній темряві й що з кожним наступним поверхом башти навколо стає все темніше і темніше, хоча мало б бути навпаки. Як не дивно, але це не дуже їх турбувало, бо майстри навчилися досконало шліфувати та укладати камені навпомацки. Однак деякі невгамовні, неспокійні люди почали досліджувати, вимірювати, винюхувати (в темряві) і, зрештою, виявили, що будівничі «зводять» (якщо так можна сказати) башту в напрямку, діаметрально протилежному тому, який було заплановано. По простому це означає, що люди творили і облицьовували щось на зразок велетенського шахтного стволу.
Офіційне розслідування з’ясувало, що помилка має лінгвістичні причини — йшлося про одне слово в проекті, яке халдейською значило одне, вавілонською — інше, а вавілонсько-халдейською — ще щось інше. У будь-якому разі, виправляти помилку було запізно (з фінансових міркувань), і тому прийняли сміливе оригінальне стратегічне рішення — розвернути проект Вавілонської башти на 180 градусів, тобто спрямовувати башту з поверхні — в глибини землі, а не до неба (що, власне, було вже реалізовано de facto). В додатку було рекомендовано поміняти значеннями слова «Небо» і «Надра».
Щось подібне відбувалося також на інших ділянках будівництва. Так, одна бригада, відчуваючи хронічний брак матеріалів і через те не виконуючи план, раптом — о радість! — відшукала за південним рогом башти великий склад необхідної їй сировини. Справи налагодилися — пішла прогресивка, премії, обіцянки житлової площі на майбутніх — «найвищих» — поверхах. Аж тут вчинився великий скандал — виявилося, що то був зовсім не склад, а вже закінчені 120 поверхів південної стіни башти, яку «північні» розібрали майже повністю. Глиняні клинописні документи того часу однозначно свідчать, що й тут ішлося про мовні розбіжності (дещо темні пояснення вавілонською можна приблизно тлумачити як «Одна нога йде вперед, інша — назад»), хоча більш глибокі аналітики-халдеї вжили загадкове чужоземне слово «Кор-Упція».
Однією із найбільш відповідальних робіт при зведенні башти було спорудження сходів. Це й зрозуміло, бо інакше — «навіщо город городити?». Проекти сходів усіх типів і культур розробили кращі архітектори та дизайнери того часу, а виготовляли та встановлювали їх дуже досвідчені майстри зі джунглів, мови яких ніхто не знав. Робота була складаною і небезпечною, зважаючи на висоту та стрімкість стін, але майстри із джунглів добре з нею справлялися — вони були досвідченими спортсменами-верхолазами. (Хроністи того часу зі схваленням пишуть, що цим будівничім було легше і приємніше пересуватися в повітрі за допомогою канатів, ніж ходити по землі.) Коли більшу частину роботи було закінчено, з’явилася приймальна комісія. Її члени були приємно вражені красою балюстрад, мистецькими підставками для факелів на кожному прольоті, вітражними вікнами, оформленням (новий єгипетський стиль) сходових площадок та ін. У стародавніх актах історики знайшли тільки одне зауваження, а саме — повна відсутність сходинок. Важко тепер сказати, чи майстри-верхолази забули про них, чи взагалі вважали їх за непотрібні (при наявності канатів) або не розібралися в іншомовних для них кресленнях. Із фінансових (як завжди) міркувань вирішили «поки» обходитися без сходинок, а при нагальній потребі користуватися амуніцією верхолазів.
Саме тоді — після скасування сходинок — багато хто з древніх вавілонян остаточно втратив надію хоча би раз у житті піднятися на башту і подивитися на весь світ Божий або, принаймні, — на обрії глибинних глибин землі. Чимало людей залишало свою золоту вітчизну між річками Тигр та Євфрат і йшло шукати долі та заробітку — а також будувати — в інші країни. Дехто подався до західних берегів Егейського моря, до Афін — там, як казали бувалі мандрівники, саме розпочиналось Велике Будівництво. Незнання мови тих чужих країн людей не лякало — вони і вдома жили як іноземці.
