Останнім часом наші церковні справи стали предметом підвищеної уваги з боку діячів та ЗМІ Російської православної церкви (РПЦ). Йдеться, насамперед, про нещодавню заяву Московського патріарха Алексія II на Різдвяних освітянських читаннях. Патріарх розцінив «как достойные сожаления» слова Президента України на святкуванні 2000-ліття Різдва Христового, якими Леонід Кучма закликав українські православні церкви покінчити з розколом та ворожнечею — фактором нестабільності в суспільстві — й утворити єдину помісну православну церкву. Присутні на урочистостях християни схвалили ці «гідні жалкування» слова бурхливими оплесками.
Патріарх Алексій II також повідомив, що під час різдвяної зустрічі у Віфлеємі він «нагадав Президенту України», що між РПЦ та УПЦ залишився тільки духовний зв’язок (що, на нашу думку, не зовсім точно. — К.Г. ). І ось, попри нагадування, Леонід Кучма насмілився зробити таку заяву! Патріарх Алексій II вважає, що «цій спробі розділення (тобто об’єднанню українських православних церков. — К.Г.) необхідно протистояти».
Тут, вдома, багато хто з нас часто й гостро критикує Леоніда Кучму. Це не значить, однак, що нам імпонує, коли православний Патріарх сусідньої держави «нагадує», «протистоїть» Президенту України або «висловлює жаль» із приводу його абсолютно логічних побажань. Хіба очікується, що український Президент має закликати всіх православних України перейти під омофор Московського патріарха?
Загалом, ситуація складається химерна. Що думати у подібних випадках тим мільйонам українських громадян, які належать до УПЦ Московського патріархату? Власний Президент ставить перед ними одну мету, а духовний архіпастир — Московський патріарх — іншу, діаметрально протилежну. Могло б дійти до суспільної параної, якби нас давно не призвичаїли жити за подвійними стандартами.
Доречно згадати ще однин цікавий московський документ. Інформаційна агенція «Русская православная линия» оприлюднила «Заяву Союзу Православних Братств» із «категоричним протестом проти будь-яких спроб української влади примусити УПЦ відокремитися від Московського патріархату й нав’язати їй «об’єднання» з неканонічними розкольницькими угрупуваннями. Адже єдність РПЦ — аксіома, а не предмет для дискусій». Братчики звертаються до духовенства і мирян (України чи Росії?) із патетичним закликом: «У годину нових випробувань стати на захист Святого православ’я і єдності Церкви».
Заява православних братств спровокована як виступом Президента, так і церковними подіями, висвітленими газетою «День». («День» вдячний агенції «Русская православная линия» за увагу.) Йдеться про попередні переговори УАПЦ з Константинопольською патріархією щодо можливості переходу цієї української церкви до юрисдикції Константинополя (тобто відновлення статусу 988—1686 років). У Заяві братчики дозволили собі чимало безпардонних слів у бік Вселенського патріарха, який «прийняв у своїй резиденції розкольників з УАПЦ». Їх обурює впевненість Варфоломія I у тому, що розкол в Україні зберігається насамперед зусиллями Московської патріархії. Пролунало також ритуальне звинувачення у відкритому «заграванні з Ватиканом», у схильності до уніатства (це про слабкі намагання Вселенського патріархату зберігати нормальні стосунки з іншими церквами. — К.Г. ). Загалом, дісталося патріарху Варфоломію I. Але від кого? Справа у тому, що «Заява Союзу Православних Братств», автори якої безстрашно виступили проти української влади та «першого по честі» у православному світі Патріарха, ніким не підписана. Це по суті анонімка, бо там не наведено ні назв братств, ні авторів, ні місця написання. Рукавичку кинуто з опущеним забралом.
На закінчення наведу ще один, здавалось би, мало пов’язаний з попередніми, факт. 30 січня в храмі Христа Спасителя патріарх Алексій II ще раз схвалив «продовження контртерористичної операції в Чечні». При цьому він не висловив жодного застереження чи співчуття з приводу того пекла на землі, яке сьогодні влаштовано в Чечні для дітей, жінок, старих людей — російських громадян.
