Чимало написано про те, що сучасна демократія, в протилежність класичній «праматері» — демократії античній, втратила пряму дію у суспільствах, стала опосередкованою, бюрократичною, багатоступеневою. Вируючий, стійкий, але мирний і веселий Майдан повернув нас у часи чи то «золотої» афінської демократії, чи то демократії козацької (з імпровізованими тулумбасами, які так насолили бідним урядовим чиновникам). Щось подібне має обов’язково іноді траплятися в країні — для очищення повітря, для нагадування політикам (а також засобам масової інформації), що не одні вони складають суспільство країни і не тільки вони відповідають за його добробут і майбутнє. Адже й на доброму грунті можуть вкорінювати і навіть квітнути й плодоносити бур’яни.
Мирна «помаранчева революція» (це слово вельми скомпрометоване історією аби вживати його без прикметників; значно кращим, відповідним і мирним здається інший термін — «еволюція»), учасниками якої стали студенти, бізнесмени, робітники, інтелігенція, духовні особи, пенсіонери і навіть школярі, не могла б відбутися без ЗМІ. Без них люди в інших містах просто не змогли б уявити собі, що і заради чого відбувається в Києві, не мали б змоги оцінювати ситуацію і прилучатися до діючих сил історії. (Ще зовсім недавно, «до революції», ми мали ЗМІ, які приховали б навіть кровопролиття, якби таке, борони Боже, трапилося — був би наказ «зверху»!) Наша усталена багатоканальна система телебачення завжди була одновекторною, всі канали були подібні близнюкам, яких неможливо відрізнити один від одного; хіба що за назвою.
Виборча кампанія «роз’яснила» всім і кожному, що означає добра воля, свобода ТБ, а також відповідальність журналістів перед суспільством. Так, П’ятий канал, при всій його молодості (у прямому і професійному сенсі), став органічною частиною молодої «помаранчевої революції». Великою насолодою було спостерігати також за обвальним розкріпаченням багатьох каналів в останні тижні та за засудженням колективами найбільш одіозних особистостей серед своїх колег (цікаво, що оцінки журналістів тут повністю співпадали з давно сформованими судженнями глядача). Революція, між іншим, виявила дивні речі — політичні програми деяких каналів не контролювали не тільки журналісти, але й інвестори (а ще кажуть, що «хто платить, той і музику замовляє»). Ну і «свободу» ми собі було влаштували, панове! Невже все це знову повернеться на круги свої?
Як відомо, друковані ЗМІ не виказують на своїх читачів такого емоційного впливу, як ТБ, і не мають такої ж широкої аудиторії (телеглядачів рахують мільйонами, а читачів газет — десятками чи сотнями тисяч). До того ж газети завжди відстають від подій хоча б на одну добу. Тому від того, які канали дивляться люди, залежить багато чого. Зокрема виступи українських «східняків» на загальноукраїнських каналах засвідчили їхню повну необізнаність із тим, що дійсно відбувається в країні. Це й не дивно — вони «харчуються» виключно регіональними міфами, створеними місцевими ЗМІ, і вважають ці міфи всією повнотою правдивої інформації.
Вплив ЗМІ на громадську думку підтверджує і ставлення росіян до українських виборів, які більшість ЗМІ Росії подавали у добре і професійно «відредагованому» вигляді. Тому не дивно, що мої друзі в Москві, Санкт-Петербурзі і Калінінграді, інтелігентні, демократично й опозиційно налаштовані люди, сприйняли події в Україні аж ніяк не схвально: «крайний национализм», «попрание Конституции», «раскол страны», «ненависть к русским», «будет хуже, чем было», «страшный народный бунт» і т.д. (До речі, всі вони терміново телефонували, аби запропонувати притулок на випадок смертельної небезпеки. І заклинали «сидіти вдома, не виходити на вулиці».) Що зробиш — так майстерно формують громадську думку російські ЗМІ, таким інформаційним «повітрям» там дихають всі. Не кожна людина здатна виробити надійний імунітет навіть тоді, коли теоретично знає ціну своїм ЗМІ (недарма рейтинг ЗМІ досить високий у більшості країн, незалежно від рівня їхньої демократичності). Добре «поставлені» ЗМІ можуть так приховати або подати (навіть не брешучи) дійсний зміст будь- якої гарної справи, що від неї відвернуться всі порядні люди. Всі ті прийоми ми бачили на власні очі протягом останніх бурхливих тижнів. Ось простий приклад. На екран подається англійський текст — сторінка однієї з відомих британських газет, присвячена подіям в Україні. Журналіст перекладає цей текст для українського глядача, але так спритно змінює акценти, що замість «заздравиці» виходить убивче «за упокой».
І все ж, добрі люди, попри всі замовчування, перелицьовування і фальсифікації, правда таки доходила до людей України, навіть до тих, хто живе на Сході та Півдні. Важливим проявом цього стало те, що кандидату N. так і не вдалося «підняти» тамтешній народ: металурги, шахтарі не пішли заради нього на Київ, хоча й добре знають туди дорогу. Вочевидь, «наші козаки ще з розуму не впали, щоби вовка від біди» ховати. Те саме стосується студентів та викладачів численних вузів Донецька, Харкова, Луганська, Сімферополя — на вулиці вони не вийшли, розкольників не підтримали. Між тим чимало східних студентів своїм коштом приїхало до Києва і «поселилося» на Майдані.
Не знаю, як кого, а мене навіть в найрадісний моменти минулих тижнів не відпускала думка, великий сумнів: «Чи зможе нова влада — хто б не посів президентський «трон» країни — виконати всі ті політичні й економічні обіцянки, які вона щедро роздавала «своєму вірному народу» останнім часом? Чи не обернеться тріумф Майдану — через байдужість, неефективність чи просту зайнятість сьогоднішніх щедрих на слова політиків — фрустрацією, розчаруванням, гіркотою і повною байдужістю до справ суспільства? Чи не прийдеться громадянам України — студентам, службовцям, селянам, пенсіонерам — знову йти походом (а може, вже приступом?) до парламенту, Кабінету Міністрів та Адміністрації Президента, а також до студій деяких каналів ТБ? Але вже під іншими кольорами і не тільки з тулумбасами?
