Останнім часом ми фантастично розбагатіли — маємо президента, якого самі обрали, енергійний, налаштований на кардинальні реформи уряд; у найближчій перспективі нас очікують відкритість і кришталева чесність влади, демократичні методи управління на всіх рівнях, справедливість, загальний добробут і ще багато чого гарного й конче необхідного. Іноді навіть сумніваєшся, що знаходишся на цьому, а не на кращому світі.
Та є одна річ, про яку досі ніхто не подумав, хоча вона органічно притаманна дійсно талановитому та здоровому суспільству і є яскравою ознакою відкритості та толерантності правлячої еліти. Ознакою, яка ще раз засвідчила б стійкість, стриманість нашого нового керівництва, його здатність належно сприймати будь-які, іноді й не дуже компліментарні, прерогативи своєї публічності й популярності. Такі, наприклад, як доброзичливий сміх, жарт і навіть сатиру, що можуть і повинні стати одним із недремних очей українського демосу.
Йдеться про те, аби на наших телеекранах невдовзі з’явився й постійно працював «тіньовий», а точніше блазнівський «Кабінет міністрів» (а може, й «Верховна Рада») — щось подібне до тих московських (вірніше — лондонських) ляльок, які канули в Лету разом із російською демократією (для нас це ще один доказ «за»). Адже краще зі сміхом показати пальцем на недоліки, ніж затято мовчати з пісними ворожими обличчями. Такий «Кабінет міністрів» був би не тільки ще одним проявом демократії, але й блискучою нагодою для наших урядовців і політиків проявити європейськість, філософський спокій, а при нагоді — й дотепність. Далеко не всі політики витримують, як відомо, подібний тест на інтелектуальну витривалість. Зрозуміло, що з боку авторів-постановників потрібен не тільки неабиякий талант (що є гірше бездарного жарту?), але й належний такт, міра, здібність сміятися, не принижуючи своїх героїв, повага до їхнього приватного життя.
У багатьох західних країнах сатирично-політичні шоу є, як відомо, традиційними. Одні політики не звертають на них уваги, інші роблять вигляд, що не звертають, іще інші хоробро беруть участь у грі, періодично роблячи атаки на своїх «двійників». Таких прикладів є чимало. Наприклад, саме зараз в Італії планується створення мультфільму з життя Ватикану, де збираються не щадити навіть Папу (порядні люди, втім, не сміються над хворими). Принагідно згадаємо, що мудрі давні греки любили посміятися не лише над своїми мудрецями, героями та правителями, а й над безсмертними богами.
Дехто може сказати, що подібні проекти не властиві нашому шанобливому благочестивому народу, який усе сприймає належним, тобто дуже серйозним, чином. Це зовсім не так, про що свідчать давні вертепи, сороміцькі пісні, «Енеїда» Котляревського, вірші, в яких висміювалися колись чи не всі верстви суспільства. Навіть духовенство. Сьогодні це здається майже святотатством — такими серйозними нас зробили. На щастя залишилося чимало яскравих літературних зразків. Бо, скажімо, Церква, є з одного боку, Тілом Хрестовим, а з іншого — об’єднанням грішних людей (духовенства та мирян). І поштиві сумирні українці колись не минали нагоди посміятися над людськими слабкостями свого духовенства. Нижче наводимо кілька прикладів — сатиричних віршів ХVIII ст., «героями» яких є малоросійське духовенство. Видані ці вірші були не за радянської влади, а в ХIХ столітті, зокрема, були надруковані в часописі «Киевская старина».
«Не так рад батюшка серед тижня святу, как чтоб перепало что отцу Кондрату. Кадить, молитвы деет, мает взор набожный, а мыслит как бы вынесть карман не порожний. Одним глазом у вивтар умильно взирает, другим в блюдце, где деньги, быстро поглядает». А у зв’язку з секуляризацією монастирських земель у часи Катерини II невідомий автор написав довжелезний пасквіль на ченців Києво-Печерської лаври, з якого процитуємо кілька віршів: «О горестно и несносно время! Налагают на нас тяжелое бремя. Без напитков и материи можно б пробути, но как же нам осетрину свежу позабути? Лутче почитаю в гробе лежати, нежели тараню я буду вживати! Беда, что ни водки, ни сивухи не буде, а я без кушанья жити змогу, но без водки жити одного дня не могу. И увидите мене, братие, скоро во гроби …Уже не тое время, чтобы нам дорогие напитки пити, а должно, видно, самим из криниц воду носити; и ту вместо аглицкого пива и вина шемпанского употребляти, а дорогие напитки вовся треба нам забывати …Если б мы поменьше судебных дел имели, то, может быть, деревнями и вечно владели. Лутче нам было уступать свое, нежели к монастырю присвоевать чужое. Мы хотя во Христа и твердо веруем, но по словам его мало что делаем». У дореволюційній пресі можна знайти чимало текстів у подібному стилі. А згадати образи духовенства на картинах Рєпіна або Перова та інших передвижників? І все це при тому, що ні атеїстів, ні «зловредних сект» у той час у суспільстві не було. Якщо можна так трактувати духовенство, то владу — й поготів!
Остання виборча кампанія створила чимало не тільки драматичних, але й неперевершених сатиричних сюжетів, які, на жаль, не були використані вчасно (Було не до жартів — усі занадто переживали те, що відбувалося.). Героями були як ляльки-політики, так і ляльки-батюшки та єпископи. Адже деякі духовні поводирі замість того, щоб стишувати пристрасті, стали дійсним «опіумом для народу» (пробачте за комуністичну цитату).
Все те вже позаду, а тепер йдеться про майбутнє. Члени нашого уряду — молоді красиві енергійні й самобутні люди; чому їм не стати героями постійно телевертепу? Чи наша повага й увага до свого уряду обов’язково має бути насуплено- серйозною? А скільки унікального матеріалу пропадає! Гарний «перелицьований» вертеп можна б було зробити вже з першого публічного акту нового уряду, із того блискучого шоу у Верховній Раді — при всій його історичності, важливості й урочистості. А яким невичерпним джерелом сюжетів може стати, наприклад, службова уніформа нашого прем’єр-міністра! Не будемо похмурими сичами, панове! Великі справи мають робитися з усміхненими обличчями, інакше ці справи рано чи пізно перестають бути великими. То ж невже в Україні не стане талантів, достойних подібного часу? Герої вже є — бракує лише виконавців.
