Чому ми так страждаємо? Зима закінчується. Дуже суворі заборони було зроблено в грудні, й це спричинилося до того, що ми стали безпомічні та слабкі. Грудень, січень, лютий, цілі три місяці ми страждали, а зараз нас охопить смертельний голод, якщо нам ніхто не допоможе. Хліб в нас забрали, все, що називається зерновими, також; різні види насіння, овочі, все було зібрано й забрано Державою. Всю картоплю, м’ясо, яйця і молочні продукти. Ми нічого не маємо! Господи, де нам знайти порятунок, хто врятує нас? Дорогий Отець, будь ласка, знайди допомогу для нещасного народу! О, браття і сестри, нехай Господь вкладе ці слова у ваші руки. Будь ласка, візьміться за руки, щоб врятуватися від голоду. О, допоможіть, допоможіть, будь ласка, будь ласка! Скоро я не буду існувати, скоро голодна смерть поглине мене, я помру скоро. О, Слово (Боже)! Скоро мене заберуть! О, Отець, допоможи нам! О, якби тільки я мав шкоринку хліба, я б завжди був удячним і прославляв би Господа навіки. У вічності ми візьмемося за руки і подякуємо Тобі.
Так писала німецька селянка з Північного Кавказу. Лише одна бідна душа, яка шукала порятунку в Великий голод 1932—1933. Відповідно до статистики, 10 мільйонів померли від голоду в Україні та на Кавказі. Голодомор в Україні було спричинено відбиранням хармів, і це мало етнічне маркування. Кубань, північний Кавказ, а також і етнічні українські території опинилися під ударом. І навіть майстер дволикості Волтер Дюранті назвав цифру в 5 мільйонів тих, хто загинули від голоду в Україні, два мільйони — на Кавказі й три мільйони — в Росії.
Великий голод в Україні, тобто Голодомор, на якийсь час зробився забутим геноцидом у анналах світової історії. Політичні події весни 1933 року мали прецедент. Весь світ був у глибокій депресії. Тільки-но Рузвельт вступив на посаду президента США і Америка, попри свою ізоляцію, прагнула дипломатичного визнання з боку СРСР. У березні Японія вийшла з Ліги націй, а Британія відчувала хмари війни, які збиралися над британським урядом. Невдовзі перед цим Адольф Гітлер став канцлером Німеччини.
Після смерті Леніна нова економічна політика (неп) покращила становище селян, адже було створено економічну систему мішаного типу, поєднання адміністративного контролю і великої промисловості із певною частиною малого бізнесу. Отже, колгоспники мали можливість продавати свою продукцію відкрито на рику. Але десь із 1926 року уряд розпочав вимагати дедалі більше врожаїв.
1928 року Сталін представив свій п’ятирічний план індустріалізації і колективізації. Він прагнув створити швидку механізацію Радянського Союзу, і тому велику увагу було приділено розвитку важкої промисловості. Навіть було запрошено іноземних консультантів, щоб досягти цієї мети. Також були потрібні ресурси на кордонах із Маньчжурією, оскільки Радянський Союз боявся нападу з боку Японії, яка прагнула приєднати до себе територію Сибіру.
Колективізація — це політика, впроваджена між 1928 і 1933 роками в СРСР, щоби поєднати індивідуальну і колективну працю і створити колгоспи. Радянські лідери були переконані, що заміна індивідуального виробництва колективним істотно покращить економіку, що це буде формувати більшу кількість експорту в царині сільськогосподарської продукції. В Радянській Україні ця політика мала драматичний результат щодо етнічного українського населення та його культури, адже 86% населення мешкали в селі. Успіх п’ятирічного плану залежав від експорту товарів переважно з хлібних регіонів СРСР. Незважаючи на голод у Радянському Союзі, Сталін усе одно не припиняв вивозити врожай на Захід, який потерпав від Великої Депресії, але на Заході селяни не страждали від голоду, натомість в Україні ця політика призвела до катастрофічних наслідків.
Пізніше, вже восени 1932 року, Радянський уряд видав декрет, відповідно до якого урожай почали забирати силоміць із кожного регіону. Селяни одразу були скептично налаштовані, адже знали, що держава буде забирати в них майже все, тобто нічого на продаж просто не залишатиметься. 13 січня 1933 року було проголошено, що політичних працівників буде відправлено з метою посилити організацію колгоспів. Тисячі міських працівників, покликаних політичними органами партії, було відправлено в села. Сталін, прагнучи будь-що виконати план із колективізації, не вірив у те, що його політика спричинила голод. Незважаючи на спроби кількох журналістів розказати правду про те, що відбувається, цьому не було надано уваги, і незабаром із історії було викреслено сторінки про Голодомор як страшну людську катастрофу-геноцид.
Восени 1932 року новина про голодомор в Україні досягла Лондона, було зазначено, що країна переживає кризу настільки серйозну, що аналогів їй іще не було. У вересні 1932 року Гарет Джонс написав до антрепренера айві Лі у «Wall Street» (Нью-Йорк): «Голод — це катастрофа, і мільйони страждатимуть від голоду. Наразі в Україні голодомор». Впродовж літа 1932 року двадцять соціалістів-журналістів із Великої Британії були відряджені на місяць до Радянського Союзу і України, і ці журналісти були шоковані тим, що побачили. Один із них, професор Джельс Менкен (Jules Menken), сказав Джонсу, що в Україні справжній голод. У жовтні професор написав аж три статті до The Economist. Він разом із редактором журналу паном Волтером Лейтоном (Sir Walter Layton) були «викликані на килим» до радянського посла, певно, Майского, оскільки вони в занадто чорних барвах змалювали ситуацію в Радянському Союзі.
Захоплений ідеями комуністичної утопії, журналіст Малколм Маггерідж (Malcolm Muggeridge) полишив Британію в липні 1932, маючи намір оселитися в СРСР разом із дружиною, але вже до вересня всі його ілюзії було зруйновано. Його перша стаття про крах режиму в СРСР була надрукована 13 січня 1933 року під назвою «Russia’s Plan, Virtual Breakdown of Agriculture, Officials Shot and Failure of Food Supply».
Пізніше, в березні в статті для Manchester Guardian Маггерідж написав про те, як він одного разу запитав чоловіка про наявні економічні кризи, на що одержав таку відповідь: «Ми нічого не маємо, зовсім нічого. Вони все забрали». Це все, що сказав чоловік і що Маггеріджу доводилося постійно чути від мешканців. І справді, все було забрано. Але селяни добре знали, що, незважаючи на голод, хліб і досі експортували в західноєвропейські країни, заробляючи на цьому, натомість самі регіони-житниці вмирали від голоду.
«Сказати, що в найважчих, найпосушливіших регіонах Росії голод — це нічого не сказати. У нас не лише голод, на Північному Кавказі, а й терор, військова окупація. На Північному Кавказі та в Україні врожаї вивозили з такою жорстокістю, що і досі ці регіони перебувають без кусня хліба. (Малколм Маггерідж, «Манчестер Гардіан», 27 березня 1933 року).
У березні 1933 року Гарет Джонс, журналіст і формальний помічник Ллойда Джорджа, вирушив до України — це була його третя подорож. Він хотів побачити ситуацію власними очима. І хоча Москва заборонила журналістові в’їжджати в Україну, Джонса порятувало те, що він вільно володів російською, і тому його в’їзд залишився непоміченим. Він написав про те, що побачив: «Я сам пройшов через села і дванадцять колгоспів. Скрізь був плач «Немає хліба, ми помираємо!» Мільйони людей було просто залякано режимом.
29 березня Джонс подав прес-реліз у Берліні, який було розміщено в широкій світовій пресі, зокрема, і в New York Evening Post:
«Сьогодні Росія в епіцентрі голоду, що, як можна переконатися, настільки жахливий, як і 1921 року, коли померли мільйони... В потязі (маршрутом на Україну) комуністи заперечували наявність голоду. Я обронив шматочок хліба, який мав при собі. Селянин, який їхав поряд, кинувся до нього і жадібно з’їв. У мене впала шкоринка від помаранча, і селянин також миттю підхопив її та з’їв... Багато селян дуже слабкі, щоб працювати. Нова система податків знищила сільське господарство.
Саме тому нинішня ситуація набагато гірша, ніж голод у 1921 році. Це просто катастрофа».
Кореспондент The United Press Moscow Євген Льонс назвав це першим достовірним прес-звітом у англомовному світі. Джонс був першим журналістом, який офіційно заявив про Голодомор в Україні, підписавшись власним іменем.
У серпні The Daily Telegraph отримала звіт Отто Шиллера, який був військовим аташе в Москві. Саме він розповів Джонсові про кількість смертей на Кавказі. Звіт, що він підготував у травні, був передбачений для Посольства Німеччини і не був призначений для загального розголосу. Поряд із спостереженнями Отто Шиллера статті Джонса та Маггеріаджа видавалися блідими. Ось кілька цитат із його звіту.
«Нинішня ситуація на Північному Кавказі може бути визначена так: «У деяких селах населення повністю вимерло; в інших більше половини населення померло від голоду. Нарешті, є села, де смертність від голоду не настільки жахлива, але голод, по суті, зачепив усі регіони.
В селах, що я відвідав, кількість смертей варіює від 20 до 30 в день. Люди виживають лише тому, що навчилися їсти такі не призначені для харчування продукти, як, скажімо, траву, коріння, варені кістки і мертву конину».
«Великі козацькі поселення на Кубані сьогодні повністю порожні... Повна апатія вселилася в серця людей...»
«Найгірше в цій ситуації те, що влада аж ніяк не визнає фактів голоду... Радянський уряд нічого не робить. Я чув про багато випадків, коли в людей роздувалися животи від голоду, але радянська влада не хоче про це знати. Влада каже, щоби селяни їли той хліб, який вони поховали. Уряд пояснює цю ситуацію лише тим, що в них неврожайний рік».
Шиллер зазначив: «Мільйон людей можна було б нагодувати хлібом, адже врожай становить 100000 тонн зерна з початку року до кінця липня — можна було б врятувати мільйони життів. Але уряд просто ігнорує цю ситуацію і відмовляється визнавати, що у країні панує страшний голод. Козацькі поселення Кубані повністю вимерли, голод спрямовано на винищення етнічного населення».
Так було до лютого 1934 року, коли газета Answers опублікувала дві жахливі у своїй правдивості й відвертості статті Вайтінга Вільямса (Whiting Williams), подані як спостереження людини, яка все бачила на власні очі, ці матеріали просто не могли не шокувати.
«Впродовж останніх 12 місяців у одній європейській країні померли мільйони людей від голоду. Вони й досі вмирають, наче мухи. Вмирання відбувається в одній із найбагатших соціалістичних країн у світі...
Але я не звітую в основному про те, що чув. Одного разу, ідучи битою стежкою, я побачив на власні очі жертв Голодомору. Чоловіки і жінки вмирали від голоду, кривившись у знемозі.
Близько 18000 дітей були відправлені у вагонах у вільні країни. Їхні батьки не мали кусня хліба, щоби дати своїм дітям. Залізничними коліями ці діти подорожували в чужі країни. Одного разу вагони з дітьми зійшли з рейок, та ніхто навіть не згадав про це. Через три дні про цю трагедію повністю забули. Ніхто з дітей унаслідок аварії не вижив.
Скільки свідків в усій Росії, скільки мільйонів свідків можуть потвердити факт голоду? Офіційно ж ніхто не помер від голоду в країні Рад. Лікарі не звітують про смерті, адже бояться покарань із боку уряду. Лише в причинах смерті вони пишуть «хворе серце». Це найчастіша формула.
У цих статтях я описав те, про що чув і що бачив на власні очі в Росії. Я подав ті пояснення, які подали мені. Чого я не можу пояснити — але я вірю, що цивілізований світ знайде цьому пояснення, — чому і досі нічого не було зроблено для того, щоби зменшити результати голоду; чому Радянський уряд тримає в таємниці все, що стосується їхньої чуми, чому вони відмовляються від готовності допомогти їм.
Це, врешті, може бути розв’язанням сільськогосподарської кризи в Росії; баланс між виробництвом і споживанням може бути порятований не шляхом збільшення виробництва, але порятунком людей, які мають жити і працювати, а не вмирати від голоду».
Ендрю Кейрнс (Andrew Cairns), канадський фахівець із сільського господарства, написав кілька найкращих статей про геноцид — Голодомор у СРСР після своїх візитів у 1930 і навесні та влітку 1932 рр. Але навіть якщо взяти до уваги його твердження та твердження Шиллера, все одно картина залишатиметься доволі неповною. Майже 50 років його телеграми пролежали без уваги. Але саме в них змальовано величезну трагедію, величезне страждання України, спричинене безжальною політикою Сталіна на розбудову важкої промисловості та загальну колективізацію.
Аллан Монхауз, один із інженерів, заарештованих у березні 1933 р., у своїх мемуарах згадує:
«Впродовж 1931 року точилася війна між куркулями та селянами. «Куркулі мають бути ліквідовані як клас» — це гасло лунало від кожного партійного лідера з подачі Сталіна... Фактично ті, хто працювали на землі, мали шукати собі іншу домівку, а на землі працювати стали ті, хто цього не вміли робити. Постраждали і діти, які були розлучені з батьками. Ешелонами дітей відправляли у вагонах на північ, через ліси. Радянський уряд співпрацював із «дикими дітьми» кривавої революції, яких тепер було натравлено на ліквідацію заможної ланки, куркулів. Але внаслідок радянської політики знову нові багатії опинилися на вулицях Москви. По суті, нічого не змінилося, багаті стали бідними, а бідні — багатими».
1930 року «Сталін нещодавно оголосив, що в Росії для збереження економічної рівноваги, 50% мали бути заморені голодом до смерті». Диктатор, щоби досягти своїх цілей і підкорити вільні народи, побудував «країну війни, мілітаристської окупації». Уолтер Дюранті написав, знаючи дуже добре про всю ситуацію сповна: «механізація та колективізація російського сільського господарства прийшла в норму і Кремль виграв битву».
