Одна з найбільш трагічних і довгий час злочинно закритих сторінок історії українського народу — голод 1946—1947 років. Як і попередній голод 1921—1923 рр. і Голодомор 1932—1933 рр., третій «радянський» голод, як його назвали в народі, 1946—1947 років у саме серце уразив села Миколаївської, Одеської, Херсонської, Дніпропетровської, навіть Полтавської областей, південь Буковини, Молдавську РСР та інші території СРСР.
Намагаючись нічим не заплямувати «успіхи соціалістичного», а потім і «комуністичного будівництва», сталінське, а пізніше хрущовське, потім брежнєвське керівництво наклали заборону на цю тему. Про цю страшну біду не дозволялося не лише писати і говорити, а навіть згадувати в офіційних документах, у засобах масової інформації.
Але, незважаючи на опір властей, паростки історичної правди пробили існуючу заборону. Люди дізналися про трагедію мільйонів співвітчизників, що спіткала відразу після кровопролитної війни 1941—1945 рр. Післявоєнний голод став відомий завдяки працям українських і зарубіжних істориків: О.М. Веселової, В.І. Марочко, С.В. Кульчицького, В.Ф. Зими, Р.Я. Пирога, Джеймса Мейса, Н.Н. Шитюка, П.М. Тригуба та ін.
У поточному році виповнюється 70 років від початку післявоєнної трагедії — голоду 1946—1947 рр. Знекровлене війною сільське населення, природно, за такий короткий час не змогло відновити довоєнну кількість працездатного населення. На селі більшість складали люди похилого віку, жінки та діти. Основною робочою силою села були жінки, чисельність яких у сільгоспвиробництві становила 80 відсотків.
Максимальне використання наявного тракторного парку не могло забезпечити його науково обгрунтовану необхідну кількість. Не могли компенсувати брак тракторів коня і корови. Часто колгоспники, переважно жінки, впрягалися замість коней або корів у збрую для того, щоб зорати землю. На плечах або возах доставляли насіння в полі, уручну проводили сівбу. Забігаючи вперед, зауважу, що пізніше більше половини врожаю було зібрано уручну.
Зима 1945—1946 рр. була малосніжною, морозною, з відлигою, після якої наставали заморозки, а квітень, травень і червень були найбільш посушливими за 50 останніх років. Це призвело до ослаблення і загибелі посівів озимих і ярових культур. У окремих районах Миколаївської області така доля спіткала до 30—40 відсотків посівних площ. У результаті несприятливих погодних умов зернові культури, що вижили, дозріли на два-три тижні раніше, відповідно, прибирання почалося раніше.
Врожайність на більшості площ становила від 1,5 до 2,5 центнера з одного гектара. При цьому державні плани здачі зерна колгоспами і радгоспами залишилися без змін. Для Миколаївської області план здачі державі зерна було затверджено в кількості 261 тисяч 270 тонн.
На 10 вересня 1946 року план хлібоздачі був виконаний на 44%, на приймальні пункти здано 141 тисячу 245 тонн. Господарства здали державі все, що могли, залишивши собі мінімум зерна — на насіння, харчування і фураж. Контролери з центру, органів МВС, МДБ за будь-яку ціну «вибивали» виконання плану. Але, незважаючи на всі зусилля командної системи, план хлібозаготівель було виконано лише на 65,2%.
З виробників вичавлювали до останнього зернятка. За підсумками 1945 року в 462 колгоспах області із загальною кількістю населення 186 310 осіб було видано на один вироблений трудодень від 100 до 400 грамів хліба.
На початок січня 1946 року 86 310 осіб відчували гостру потребу в допомозі саме хлібом. Керівництво області звернулося до керівництва УРСР (М. С. Хрущову) з проханням про видачу продовольчої позики в розмірі 3225 тонн на період з 1 лютого до 1 липня 1946 року. Але Москва заборонила це зробити. На селі почався голод.
В той же час критичне становище склалося в тваринництві. Велике навантаження, яке лягло на тяглових тварин, позначилося на їхньому фізичному стані. Випадки вимирання коней зросли до 25 відсотків.
Голод дався взнаки наприкінці 1946-го. В першу чергу ці явища торкнулися міст. У них вже взимку 1946 року почали вмирати ті, хто не мав права на хлібні картки і не зміг забезпечити собі мінімальний запас продуктів.
МАЛЮНОК ВОЛОДИМИРА КУТКІНА, КИЇВ
У найстрашнішому становищі опинилися діти. Так, 1947 року по УРСР серед дітей віком чотирьох років померли в містах — 57 601 дитина, в селах — 81 515.
Голод змушував людей іти на порушення закону — крадіжку зерна і продуктів харчування. За неповними даними, 1946 року за крадіжку колгоспного хліба було засуджено по республіці близько 10 тисяч чоловік, сотні людей засуджено до розстрілу.
У грудні 1946 — січні 1947 рр. у селах Миколаївської області з’явилися десятки тисяч опухлих від голоду людей. У республіці внаслідок голоду зросла кількість хворих на дистрофію: станом на 20 червня 1947 року в УРСР хворих налічувалося один мільйон 154 тисячі людей, у тому числі більше 79 тисяч — у Миколаївській області. З хворих велику частину становили діти і непрацездатні особи. Решта смертей свідомо «ховалися» під діагнозами: гіпертонія, пневмонія, гостра сердечна недостатність тощо.
Лікарі поділяли аліментарну дистрофію на три стадії: 1-а, 2-а і 3-я, які супроводжувалися білковими і безбілковими набряками. На їхню думку, 3-я стадія як найважча вважалася невиліковною. Вона часто ускладнювалася пневмонією, туберкульозом, дизентерією та іншими інфекційними захворюваннями, тому частіше призводила до летального фіналу. Бували випадки, коли при захворюванні на дистрофію 1-ої або 2-ої стадії людина вмирала без медичної допомоги внаслідок фізичного виснаження і нервово-психічного розладу.
Загалом у 1946—1947 рр. унаслідок голоду перехворіло на дистрофію 1-ої стадії близько 20 мільйонів осіб, 2-ої — п’ять мільйонів. і 3-ої стадії — до двох мільйонів, більшість останніх не вижили.
Люди їли котів і собак, мишей і щурів. Варили «супи» з кори дерев і коріння рослин. Але найстрашнішими були зафіксовані численні факти людоїдства і трупоїдства. Так, у січні — червні 1947 року в УРСР офіційно (підкреслю, офіційно!) було зареєстровано 130 випадків людоїдства і 189 — трупоїдства.
Напевно, сьогодні дослідники не дізнаються всієї точної статистики цього страшного голоду, оскільки всі цифри, які потрапили до звітності, «фільтрувалися» органами МДБ та МВС.
У більшості випадків органи охорони здоров’я не фіксували точну кількість хворих на дистрофію і померлих з таким діагнозом.
Південні райони нашої області, які мали вихід до узбережжя лиманів і Чорного моря, менше постраждали від голоду, оскільки тут у людей була можливість харчуватися рибою і морепродуктами. Хоча влада всіляким чином контролювала спроби врятуватися, а часто і забирала у мешканців узбережжя здобуті морські продукти.
Чи можна було уникнути трагедії, що розігралася, — післявоєнного голоду? Безумовно, ТАК. Можна було б насамперед перерозподілити зерно, що зберігалося в далеких пунктах зберігання в Сибіру і на Уралі, та спрямувати хоча б мінімальну частину в ті райони, які постраждали найбільше. Загалом у 1946 році на цих переважно непристосованих складах зберігалося 17,5 мільйонів тонн зерна.
По-друге: зменшити допомогу зерном іншим державам, забезпечивши спочатку потребу свого населення. Незважаючи на тяжке становище охоплених голодом територій, керівництво СРСР через порти південного регіону Миколаїв, Одесу, Херсон, Очаків залізничним транспортом транспортувало зерно за кордон. 1946 року Болгарія отримала 30 тисяч тонн кукурудзи, 20 тисяч тонн пшениці, потім ще додаткові 40 тисяч тонн зерна. Польща отримала в 1946—1947 рр. 900 тисяч тонн зерна. Зерновий потік лився до Фінляндії, Норвегії, Чехословаччини. Загалом експорт зерна із СРСР у 1946 році становив один мільйон 646 тисяч тонн, у 1947 р. — один мільйон 800 тисяч тонн.
По-третє: якби керівництво республіки, Миколаївської області не було б фарисеями, а наполегливо вимагало від центральних органів влади кардинальної допомоги стражденним, а не піклувалося лише про своє благополуччя, можливо, вдалося б уникнути катастрофічних наслідків цього лиха.
На підтвердження вищесказаного наведу текст двох листів, направлених керівництвом області до Москви 17 квітня 1947 року, копії яких зберігаються в Державному архіві Миколаївської області.
Перший лист — Миколаївського обкому КП(б)У і обласної Ради депутатів трудящих начальникові Головрибпостач Міністерства рибної промисловості СРСР:
«Виконком облради депутатів трудящих і обком КП(б)У просить Вас відпустити для забезпечення керівного складу області до дня 1 Травня риботоварами підвищеної якості: ікри кетової — 500 кг, ікри паюсної — 30 кг, баликів — 100 кг, оселедців тихоокеанських — 1000 кг, консервів різних банок — 1000 банок.
Зазначені риботовари просимо Вашого дозволу отримати безпосередньо з баз промисловості м. Москви» (Ф.Р-992, оп. 2, д. 761, л. 25).
Другий лист — тих самих організацій області керівництву Головтабак Міністерства харчової промисловості СРСР:
«Через відсутність тютюнової фабрики в нашій області, наша область прикріплена до Одеської бази Головтабакпостач, яка займається постачанням тютюнових виробів украй незадовільно і нижчими сортами. Керівний склад нашої області не отримує тютюнових виробів підвищеної якості.
Виконком облради депутатів трудящих і обком КП(б)У просить Вашої вказівки виділити для вказаного контингенту на 500 тисяч рублів тютюнових виробів кращої якості безпосередньо з московських баз за рахунок фондів нашої області» (Ф.Р-992, оп. 2, д. 761, л. 30).
У цьому вся суть «переймання» проблемою голоду в нашій області її тодішніми горе-керівниками.
Зауважу, дуже багато в чому технологія післявоєнного голоду (якщо відкинути розруху, залишену війною, та кліматичні катаклізми) нагадує геноцид 1932—1933 рр. У результаті післявоєнного голоду в СРСР загинуло два мільйони осіб, у т.ч. близько мільйона жителів УРСР.
