Так історично склалося, що християни, яких Учитель навчав любові до ближнього й прощенню гріхів цього ближнього «аж до семи десяти раз по семи», значну частину своєї 2000 літньої історії ворогували між собою. Взаємні анафеми, агресивні догматичні суперечки, презирство до думки та звичаїв іншого й навіть релігійні війни стали чи не нормою «християнського» життя, яким керували (і керують сьогодні) не Заповіти Христа, навіть не середньовічні догмати, а церковні звичаї-обряди, які аж ніяк не можуть бути повністю тотожними, скажімо, у християн Сходу і Заходу, і тому завжди дають привід для критики та звинувачень у віровідступництві.
Протягом останнього століття деякі церкви (не всі, на жаль) зуміли засвоїти цивілізовані манери поведінки і вже не трактують духовенство інших християнських конфесій ледь як нечисту силу. Але відчуття приналежності до християнської спільноти, розуміння того, що — у порівнянні з Заповідями Нового Завіту — між конфесіями стоять речі другорядні, вочевидь, немає. Кожна церква тільки себе вважає істинно християнською й через те між нашими католиками й греко-католиками, між православним і католиками, між греко-католиками й православними та іншими віросповіданнями немає як справжньої взаємоповаги, так і співпраці на благо народу Божого.
Правобережна Україна — від Дніпра до крайнього заходу — практично ніколи не була одновірною. Знаходячись між двома світами — Сходом і Заходом, українці завжди спілкувались із іновірцями — татарами, іудеями, західними людьми чи не всіх християнських конфесій. І коли наприкінці ХVI ст. частина українського населення прийняла Унію — перейшла у підпорядкування Римського престолу, зберігши свій східно-візантійський обряд, це не було чимось аж таким надприродним. Особливо враховуючи тогочасну суспільну, політичну і релігійну ситуацію у тому регіоні.
Російські, а потім радянські історики, описуючи перебіг подій у правобережній Україні кінця ХVI — початку XVII століть, зазвичай роблять неабиякі акценти на запеклій ворожнечі й взаємній ненависті, які тоді начебто вирували у стосунках між українцями різних конфесій — між католиками, православними, греко-католиками та протестантами. Протистояння, звичайно, було, і пізніше воно перейшло — не без зусиль як православної, так і католицької ієрархії — у непримириму ворожнечу, яка, на жаль, не вгамувалася й до сьогодні (причини цього відомі всім). Науково доведено, однак, що на заході України довший час мав місце зовсім інший феномен, а саме — нормальне співжиття, на рівні суспільства і родини, людей різних християнських конфесій.
Український історик, професор Наталя Яковенко, у своїй фундаментальній книзі «Паралельний світ» переконливо твердить, посилаючись на автентичні документи того часу, що люди, які жили на зламі ХVI і XVII століть, не дуже переймалися міжконфесійними різницями і що ці проблеми не завжди впливали на такі серйозні життєві справи, як шлюб, одруження дітей, поховання близької людини, меценатство та ін. Наталя Яковенко пише: «Джерела (документи) раз по раз фіксують приклади цілком мирного співжиття — як у родинному колі, так і в сфері публічної діяльності, ба — навіть у релігійних практиках різних конфесій».
Яскравим прикладом нормальних міжконфесійних стосунків є, зокрема, католицько-протестантські або католицько-православні мішані шлюби того часу, в яких дітей часто хрестили «по черзі» — одну дитину в католицькому храмі, наступну — в православному і т.д. Або — синів за віросповіданням батька, а дочок — матері. Так, у шлюбі православного князя Василія-Костянтина Острозького із католичкою Софією Тарновською всіх трьох синів і одну доньку було охрещено за православним обрядом, а другу доньку — за католицьким. Цікаво, що освячували мішані шлюби духівники різних християнських конфесій, про що збереглися свідчення того часу. Те саме стосується поховань — наприклад, князь Юрій Чорторийський, уніат, був похований, згідно з його заповітом, у збудованому ним католицькому костьолі в Клевані.
Достеменно відомо також, що доброчинність багатих людей тоді часто поширювалася за межі своєї конфесії. Скажімо, князь Стефан Збаразький, який спочатку перейшов із православ’я до кальвінізму (протестантизм), а у кінці життя — до католицької церкви, упродовж багатьох десятиліть (до самої смерті) надавав фінансову підтримку трьом православним храмам. А католичка княгиня Галшка Острозька у 1579 році заповіла шість тисяч литовських грошей на православну Острозьку академію й на монастир св. Спаса під Острогом. Вельми виразним є й заповіт кальвініста князя Януша Радзивила (1620), онука Василія-Костянтина Острозького, де зокрема написано: «Монастирі й церкви старої руської віри (православні), які знаходяться у послушенстві Патріарху (Вселенському) і розташовані у моїй маєтності, повинні завжди зберігати свій старовинний статус, за чим мають слідкувати мої нащадки».
Загалом тоді творилася дивна й приваблива мозаїка — православні й кальвіністи підтримували єзуїтські учбові колегіуми; особи, що прийняли унію, опікувалися католицькими церквами і одночасно православними братствами; багаті уніати видавали книги, присвячені диспутам між протестантами та католицькими ченцями й таке інше. Православний Адам Кисіль, протектор православної церкви, фундує у своєму маєтку на Волині католицький костьол, пояснюючи це так: «Усі ми, православні, визнаємо одну святу Вселенську Апостольську Церкву і блаженних мучеників грецьких і латинських. Славиться один Бог, одна віра, одне хрещення; і не віра є подвійною, а подвійним є богослужіння, яке практикують грецький і латинський обряди, принесені несприятливими часами».
Завершимо згадкою про православного князя Ярему Вишневецького, який перейшов до католицизму та який вважається фанатичним католиком, непримиримим до східної християнської віри. Між тим, у своєму заповіті князь наказує зберігати непорушним православний храм Вишневецького замку, «де спочивають у мирі мої рідні, й утримувати храм у всілякому порядку».
Чи справді уроки історії так нікого, нічому, ніколи не научать?
