Добриня — співправитель Володимира

Ці та інші рядки героїчного епосу, що створювались переважно у Х—ХII століттях у південних землях Київської Русі, протягом майже тисячоліття передавалися із уст в уста і незвіданими шляхами дійшли до сьогодення. Незважаючи на напівказковість сюжетів, відображені в них події, безперечно, мають реальне підгрунтя, а герої билин — історичні особи різних часів давньоруської доби, зведені докупи народною уявою. Одні з них залишили свій слід лише в народній пам’яті, зокрема, найулюбленіший герой билин Ілля Муромець. Інформацію про інших можна почерпнути і з писемних джерел. З них ми дізнаємося, що серед руських богатирів, які полягли у битві на р. Калці (1223 р.), є Альоша (Олександр) Попович. В іншому билинному героєві Волхвові Всеслав’євичі неважко пізнати князя-характерника Всеслава Полоцького, а в змієві Тугарині — половецького хана Тугоркана. Знамениті бенкети князя Володимира Красне Сонечко згадуються і в літопису. А Добриня Нікітич виявився не ким іншим, як рідним дядьком (вуєм) князя Володимира Святославича.

Походження Володимира по матері оповите таємницею — якщо не для його сучасників, то для наступних поколінь. Він не лише Рюрикович, а й син рабині, «робичич», як заявила горда Рогніда.

Як оповідає під роком 970 «Повість врем’яних літ» (Іпатський список), відправляючись після смерті Ольги у військовий похід, «Святослав посадив Ярополка в Києві, а Олега в Деревах. В цей же час прийшли люди новгородськії просити собі князя: «Якщо не підете до нас, то самі знайдемо собі князя.» І рече до них Святослав: «Аби хто йшов до вас?» І відмовилися Ярополк та Олег. І говорить Добриня: «Просіть Володимира.» Володимир-бо був від Малуші — Ольжиної милостниці, сестри Добрині, а батько їм був Малко Любчанин, і був Добриня дядьком Володимира. І сказали новгородці Святославу: «Дай нам Володимира». І взяли новгородці собі Володимира. І пішов Володимир з Добринею, дядьком своїм, у Новгород, а Святослав до Переяславця».

Інформація, подана в цій літописній статті, унікальна, бо будь-які інші згадки про родовід Володимира по материнській лінії в історичних джерелах відсутні. Однак вона породжує більше запитань, ніж дає відповідей. Проникнути в прихований, недоговорений зміст лаконічних рядків, прочитати щось нове поміж ними намагалося чимало істориків. Одне зі спірних слів статті — «милостниця». Перекладають його по-різному: улюблениця або служниця, що роздає милостиню. В Лаврентіївському списку «Повісті» Малушу названо ключницею Ольги, тобто рабинею. Логічно припустити, що в такому ж стані перебував і Добриня, а Володимир був сином наложниці. Проте…

Згідно з літописом на початку свого князювання Володимир мав сотні наложниць. Однак після смерті князя за київський стіл боролися лише сини від його жон (літопис їх перераховує), і жоден — від наложниць. Син наложниці — не княжич. (Свідченням цього є невдала спроба Ярослава Осмомисла передати галицький стіл після своєї смерті сину від своєї коханки — Олегу). Безперечно, були численні наложниці і в Святослава. Але літопис обмежує кількість синів Святослава, а Ольжиних онуків, лише трьома: Ярополком, Олегом, Володимиром. Напрошується висновок, що Малуша також була жоною Святослава.

Ким же вона могла бути в такому разі за походженням? Можна припустити, що Святослав узяв собі в жони рабиню, що припала йому до вподоби. Але одна обставина суперечить цьому припущенню: Добриня прибув до Новгорода з малолітнім Володимиром як регент, тобто фактичний правитель другої за значенням руської землі. Здається більш ніж сумнівним, що родовиті новгородські бояри прийняли б верховенство над собою безрідного вискочки, який вибився у верхи лише завдяки своїй сестрі-наложниці, чи навіть одній із жон київського князя. Щоб зайняти таке становище, Добриня повинен бути, принаймі, боярським сином. Також викликає сумнів, що Малко Любчанин міг удостоїтися пера літописця, будучи рабом. Для цього він повинен бути добре відомою на той час постаттю в Русі, тому літописець не вважав за потрібне уточнювати, хто такий Малко Любчанин. Зазвичай же в літописах імена маловідомих осіб доповнювались уточненням, ким вони є: воєводою, воєм, отроком чи рабом. Досліджуючи це питання, російський історик ХIХ ст. Прозоровський прийшов до висновку, що Добриня й Малуша — діти князя Мала Древлянського, який 945 р. підняв повстання древлян проти Ігоря. Малко Любчанин — нове ім’я колишнього древлянського князя, якого Ольга утримувала в Любечі.

Опираючись на літописні дані і пізніші дослідження з цього питання, можна з певною долею ймовірності більш широко трактувати літописну статтю 970 року. За життя Ольги у Святослава не було підстав розділяти Руську землю між малолітніми синами. Вирушаючи у численні військові походи, він знав: кермо держави перебуває у надійних і відданих руках його матері. Тепер у Києві залишалося два угрупування, між якими тліла ворожнеча — варязьке, у якому провідну роль відігравав Свенельд, і слов’янське, очолюване Добринею. Свенельд — найвпливовіший ще з часів Ігоря варязький воєвода — міг за тривалої відсутності князя захопити владу у Києві, а отже, і на Русі. Прагнув реваншу над варягами й Добриня: саме Свенельд придушив повстання древлян 945 р. І тому у сина Мала були всі підстави вважати його особистим ворогом. Всі свої надії він пов’язував із Володимиром.

Перемога одного із цих угруповань несла загрозу становищу Святослава. За даної непростої ситуації київський князь приняв рішення, гідне не лише полководця, а й зрілого, досвідченого державного мужа. Для взаємної нейтралізації угруповань він пішов на певну децентралізацію влади за своєї відсутності. Слід зауважити, що в 970 р. Святославу було не більше 30 років, тому про самостійне князювання його синів не могло бути й мови. Реальна влада перебувала в руках регентів. Зважаючи на сильну варязьку партію, її представника князь призначив регентом при старшому синові Ярополку в Києві (згодом ним став Свенельд). Щоб уникнути військової конфронтації між Свенельдом та Добринею і запобігти сепаратизму останнього, до древлян він послав не законного спадкоємця Мала — Володимира (чи Добриню), а свого середнього сина Олега. Однак обов’язки регента при ньому виконував не варяг, а древлянські бояри. Згодом Олег (билинний Вольга Святославич) став активним провідником древлянських інтересів. Така увага Святослава саме до древлянської землі є ще одним свідченням провідної ролі древлян у слов’янській партії.

Новгород — другу за значенням і найвіддаленішу землю Русі — Святослав, згідно з літописом, не збирався виводити із прямого підпорядкування Києву. Лише погроза новгородців знайти собі іншого князя (не Рюриковича) змусила київського князя змінити намір. Вручення Святославом перед Дунайським походом вотчини самого Рюрика Добрині й Володимиру є проявом неабиякої честі й довіри до сина Мала. Однак головним, чого досягав Святослав, було обмеження варязького впливу на півночі Русі.

Про те, що відбувалося в цей час у Новгороді, можна лише робити припущення, бо літописець висвітлив тільки події в Русі (тоді у вузькому значенні цього слова Руссю називали власне Київську землю). За скупими літописними рядками проглядається прагнення Свенельда загострити стосунки із древлянами; він шукає приводу для порушення волі Святослава, загарбання Древлянської землі, влаштовує провокації. Врешті-решт терпець у древлян увірвався і 975 р. Олег убив сина Свенельда Лота, який полював у його мисливських угіддях. У війні, що спалахнула 977 р., древляни зазнали поразки, Олег загинув і «успадкував волость його Ярополк».

Добриня та Володимир не прийшли на допомогу древлянам, хоч не могли не розуміти, що після вбивства Лота війна — справа часу. Можливо, Добриня був зв’язаний даною Святославу клятвою визнати Ярополка і не хотів першим її порушувати, а перемога Свенельда була настільки блискавична, що він не встиг щось вдіяти. Або ж вичікував, поки Ярополк та Олег знесилять один одного, щоб потім спрямувати хід подій у потрібне йому русло. Хоч останнє припущення менш імовірне, оскільки Новгород виявився не готовим до боротьби зі Свенельдом, і Добрині та Володимиру довелося рятуватися втечею до Скандинавії. Якби і у Новгороді події розвивалися за сценарієм Свенельда, то із синів Святослава, в живих залишився б тільки Ярополк. І в разі його смерті могла б статися зміна правлячої династії Рюриковичів на династію Свенельдичів, — у малолітніх княжичів ще не було нащадків. Чи не на це розраховував Свенельд?

Тікаючи до Скандинавії, Добриня та Володимир, напевно, встигли прихопити новгородську скарбницю; та й за морем не марнували даремно час. Тому через три роки був захоплений зненацька вже такий досвідчений вовк, як Свенельд. Протягом короткого часу після висадки в Новгороді Добриня та Володимир вже святкували перемогу в Києві, що свідчить про ретельну підготовку до походу на «матір городів руських» і полководницький талант його організаторів. Немаловажну роль відіграла й відсутність підтримки у народі проварязької влади й популярність Добрині та Володимира, які згодом стали билинними героями.

Але є й тіньова сторона їхнього тріумфу: шлях до влади проліг через віроломне вбивство Ярополка. Такі драматичні події передували новій ері в історії Київської Русі, ключовою постаттю у становленні якої поряд з Володимиром був і Добриня.