Нещодавно відомий московський тележурналіст Володимир Познер викликав із боку деяких російських православних кіл неабиякий гнів, який може привести до судового процесу. Причиною стало надане тижневику «Колужский перекресток» інтерв’ю пана Познера. Аналізуючи причини сучасних російських негараздів, журналіст висловив, серед іншого, думку, що Росія найбільше потерпає від двох несприятливих, історично сформованих факторів: «Це не російські дурні чи традиційно погані російські шляхи, але значно більш серйозні речі», — сказав він. По-перше, йдеться про те, що російський народ протягом довгого часу був позбавлений свободи та можливості робити вільний вибір. Другим же фактором є роль Руської православної церкви (РПЦ) в історії Росії. «Православ’я, — вважає Познер, — було гальмом розвитку країни. Тільки порівняйте процвітання та розвиток демократії у православних Росії, Греції та Болгарії із протестантськими країнами Скандинавії, Великою Британією або Німеччиною і навіть iз католицькими Францією або Італією. Це сумно констатувати, але Росія відстає від неправославних країн Європи».
На ці слова негайно відгукнулися православно налаштовані публіцисти, а представник громадської організації «За моральне відродження батьківщини» Олександр Димитров звернувся до прокурора з вимогою розпочати судову справу. У тексті судового позову, зокрема, говориться: «Твердження відомого тележурналіста Володимира Познера підпадають під статтю 232 Кримінального кодексу РФ (Підбурювання до релігійної ворожнечі)… Познер поширив в ЗМІ неправдиву інформацію стосовно значення РПЦ в історії нашої країни. Він назвав її гальмом розвитку Росії. Між тим рівень економічної домінації православної Росії не був перевищений ні могутнім СССР, ні теперішньою демократичною Росією».
Не будемо зупинятися на думках пана Познера стосовно ролі православ’я — вони не нові. Можна згадати хоча б відомого російського філософа Петра Чаадаєва, який ще в ХIХ ст. писав: «Россия напилась из замутненного источника», маючи на увазі прийняття Києвом християнства від східної візантійської — «закостенілої» — православної церкви. Чимало західних вчених ХХ ст. намагалися встановити помітний кореляційний зв’язок між релігією, яку сповідує більшість в тій чи іншій країнi, і економічним розвитком цієї країни. Але це зовсім не просто, коли йдеться про таку велику багатофакторну, розгорнену в часі систему, як держава. Існують, однак, прості факти, які важко заперечувати. Так, наприклад, до цього дня до Європейського Союзу змогла ввійти тільки одна православна країна, яка за рівнем економічного розвитку там займає чи не останнє місце.
Про загальний вплив церков на історію країн одні дослідники думають так, інші — інакше. Однак далеко не всі шукають аналітичні докази на підтримку своїх переконань. Православна сторона часто спирається не на докази, а виключно на недоторканний авторитет церкви, на традицію, і в фактах потреби не відчуває (може це є однією з ознак східно-православної ментальності?). Візьмiмо хоча б демагогічне твердження згаданого вище пана Димитрова про «економічну домінацію православної Росії». Що, власне, він мав на увазі? Може те, що кріпосне право було відмінене в Росії тільки 1861 року або що на початку ХХ століття більша частина її мешканців була неписьменною і жила майже в таких самих умовах, як їхня скотина?
Залишимо, однак, росіянам їхні проблеми і натомість попробуємо уявити собі, як майбутні історики будуть оцінювати роль українського православ’я у становленні нашої держави. Іншими словами — яку відповідь вони зможуть дати на запитання: «Прискорювали чи гальмували українські православні церкви розбудову української незалежної Держави у її найскладніший період — у перші роки існування?»
Мова йде зокрема про те, наскільки церкву турбують сьогодні проблеми молодої держави? Який авторитет мають сьогодні її пастирі в суспільстві та в чиїх інтересах вони той авторитет використовують? Можемо ми вважати православне духовенство носієм дійсної духовності, а не тільки ритуальних треб? Стало наше духовенство повсякденним прикладом для пастви саме у той час, коли моральні устої суспільства небезпечно хитаються? Несе церква імперативну гілку миру в бурхливе політичне життя, чи тільки спритно користується боротьбою між партіями? І чи можна вважати нормальним те, що сьогодні не мудра церква мирить політиків, а політики безперервно намагаються примиряти православне духовенство? (Хто тільки за це не брався!)
На жаль, кожен може навести чимало прикладів того, що українські православні церкви зараз зайняті тільки одним — собою. Захистом своїх інтересів (переважно, майнових); внутрішньою боротьбою за церковні посади, храми, вплив; усуненням духовних конкурентів — інших церков і конфесій.
То ж чи напишуть наші прийдешні історики про те, що у становленні незалежної заможної України значну позитивну роль вiдiгравала також Українська православна церква? Або може навпаки — через 100—200 років якийсь Познер буде розводитися про «історичне православне гальмо» і порівнюватиме нас, українців — бідних, не дуже працьовитих і не завжди чесних — із заможною протестантською Скандинавією?
А може православ’я тут зовсім і не при чому, — з тої причини, що воно не має реального дотику до свідомості нашого суспільства, до його душі?
