Перемога й здобуток журналістської праці, її бажаний результат — це відкриття досі не знаної, нової сторінки буття (сьогодення або нашої історії). Творці газети «День» можуть із гордістю стверджувати, що саме наше видання є першим, хто розповів людям правду про цю вражаючу історію: саме на сторінках «Дня» з’явилися перші публікації про Євгена Грицяка, його героїчне життя, про боротьбу його товаришів (нагадаймо, про це писав наш шанований російський автор Ігор Чубайс у статті «Хто зруйнував сталінізм?» навесні цього року). Під час дня «Дня» в Івано-Франківську, куди на наше запрошення приїхали і Євген Грицяк та його онук Тарас, із ними зустрічалася головний редактор «Дня» Лариса Івшина; на сайті газети розміщені матеріали його спогадів. І все ж таки необхідно знову й знову звертатися до цієї теми, адже правда про борців за вільну Україну, які готові були віддати й віддавали за неї життя, перебуваючи не в затишних кабінетах, а в тюрмах, таборах, на полі бою — ця правда, що перебувала майже шість десятиліть під найсуворішою забороною, ще й досі залишається невідомою багатьом нашим співгромадянам.
Трагедія уярмленого народу полягає не тільки в геноциді фізичному, що здійснюють над ним чужоземні колонізатори (репресії, терор голодом, етнічні чистки, винищувальні війни), а й у тому, що найвищі злети його духу — адже поки народ живий, він завжди прагне розірвати кайдани, — героїчне прагнення до свободи кращих людей нації залишаються, здавалося б, навічно «замурованими» гранітними брилами окупаційної непам’яті. Окупанти всіх часів — від римських, іспанських, тамерланівських і до творців «нового порядку» та «нового світу» в ХХ столітті — передусім прагнули паралізувати волю пригноблених народів до боротьби, добре усвідомлюючи, що велич нації визначається її, нації, конкретними вчинками (і в минулому, і, що не менш важливо, сьогодні). А для цього потрібно перш за все, манкуртизуючи суспільство, переконати людей: в цій країні героїв ніколи не було, немає зараз і, природно, не буде ніколи.
Тож, розуміючи цю стратегію, всі, кому дорога свобода й незалежність України, мусять діяти «на випередження» (часу вже згаяно багато, але не фатально) — доносити до людей правду про жертовну боротьбу наших співвітчизників за людську честь і гідність, за визволення рідної землі. Бо у масовій свідомості й досі побутує думка, що незалежність не була нами виборона ціною десятків, сотень тисяч жертв, а «впала з неба», «дісталася без зусиль», «була історичною випадковістю» тощо. Історія повстання гордих, непереможених людей, Норильського повстання 1953 року, ключову роль у якому відіграли українці — колишні вояки УПА — найкраще спростування цієї цинічної брехні.
Розповідаючи про цю вражаючу подію, ми користуватимемось унікальним людським документом — спогадами не просто одного з очевидців, а головного організатора повстання, його душі — Євгена Грицяка. Доля цього чоловіка воістину драматична. Він народився в 1926 році в селі Стецева поблизу Снятина (тепер Івано-Франківська область). Коли вибухнула Друга світова війна, Євген був учнем гімназії у Снятині, в період німецької окупації — студентом середньої торговельної школи. Саме в цей час Є. Грицяк вступив до лав молодіжної націоналістичної організації, котра готувала юнаків та дівчат до боротьби з гітлерівськими окупантами. Коли 1944 року в регіон Прикарпаття вступила Червона Армія, Євген, не відчуваючи за собою ніякої вини, не став тікати на Захід, залишився в рідних місцях, відразу ж був мобілізований, воював у складі 4-го Українського фронту, під час боїв був поранений та нагороджений. Проте у 1949 органи НКВС «викрили» минуле Грицяка (співпрацю з молодими націоналістами), 23-річний юнак був заарештований та невдовзі засуджений до страти, що її «як виняток» було замінено на 25 років ув’язнення. Євген Грицяк відбував свій строк у тюрмах і таборах разом із Юрієм Шухевичем, доктором Володимиром Горбовим, Михайлом Сорокою, Данилом Шумуком, іншими знаними політв’язнями. Кращою характеристикою Євгена Грицяка як людини можуть бути слова Данила Шумука: «Це був безкорисний, чесний, розумний і спостережливий чоловік. У побуті Євген Грицяк був дуже чесною людиною, йому можна було довірити найбільші скарби, і він, навіть вмираючи з голоду, не взяв би жодного гроша... Те, що для інших було неможливим, то для Євгена було можливим. Він міг піднятися з попелу й знову стати сповненою гідності людиною».
1952 рік. Євген Грицяк — «мешканець» піщаного табору МДБ СРСР у Казахстані (Караганда). Саме тоді у свідомості багатьох в’язнів народилася ідея всегулагівського політичного страйку, який, за задумом організаторів, міг би з часом охопити всі табори мережі ГУЛАГу. Грицяк згадує, що спочатку розцінив цей задум як утопічний — «через нашу непробивну ізоляцію». «До того ж, — додає пан Євген, — нам ще належало подолати такі свої суб’єктивні перепони, як всепроникний страх, що ним не без підстав були пройняті всі в’язні, пошесна інертність та нескінченні внутрішні чвари».
І все ж таки перепони були подолані — попри брутальне знущання над ув’язненими (крім постійних побоїв, на них періодично нацьковували службових собак і тих, хто був гірше собак, — кримінальників, головну опору табірного режиму. Як пише Євген Грицяк, «наглядачі завжди і всюди діяли проти нас спільно з блатними»), попри страх, втому, відчай ув’язнені були готові до виступу, до страйку, проте не знайшлося того, хто міг би взяти на себе остаточну відповідальність. «Це був урок для нас», — резюмує Є. Грицяк. За спробу організувати голодування з політичними вимогами групу табірних українців — колишніх бійців УПА, серед яких був і Грицяк, а також групу литовців відправили через 5-ту пересильну зону (де їм довелося витримати буквально смертельний двобій із бандою Миколи Воробйова, підтриманою всіляко наглядачами й озброєною ножами) за маршрутом Петропавловськ — Красноярськ — Мінусинська пересилка — Норильськ («Горлаг»). Це була «траса смерті».
Пан Євген згадує: «Наш етап не був звичайним, викликаним певними господарськими потребами — то був етап смертників! Нас везли на приборкання й винищення. Хто міг тоді сказати, яку зустріч буде влаштовано нам на місці?». В’язнів доправили до норильського Горлагу на початку березня 1953 року. Це був один із найлютіших гулагівських таборів, який поступався у «винищувальній силі» хіба що таборам колимським. Як відзначав Олександр Солженіцин, Горлаг — це було «метастазне відгалуження» соловецьких таборів.
Якраз тоді сконав Сталін. Проте звістка про смерть Всемогутнього аж ніяк не полегшила становища в’язнів — навпаки, табірна адміністрація тільки посилила тиск і напади на «політичних». Ненависть, огида й презирство до тюремників сягнули апогею; не вистачало, здавалося, лише іскри, лише миттєвого спалаху — і полум’я непокори серед тих, хто давно вже звик ризикувати своїм життям і не бажав рабського животіння, вмить розгорілося б. Основні події почалися 25 травня 1953 року.
Євген Грицяк розповідає: «Табори в Норильську недарма вважалися найсуворішими в СРСР. Там панували заполярні морози й люта сваволя табірної адміністрації. В’язні ледь не голими руками будували мідноплавильний завод, працювали у копальні та зводили місто. Ми побачили, що тут така сувора дисципліна, що робітники бояться своїх начальників-бригадирів, які також були в’язнями, і нам це не сподобалося. Ми почали чинити опір, не дотримуватися цих правил». Було прийнято рішення, і в цьому були єдині в’язні різних народів (ось де справжній, без фальші, інтернаціоналізм!): українці, яких було особливо багато, литовці, естонці, кавказці — нещадно розправлятися, таємно карати на смерть тих у таборі, хто є «стукачами», хто безкарно гвалтував жінок-«політичних», різав ножем, бив знесилених від хвороб і голоду чоловіків. Беззаконні розстріли, катування, брудні провокації тривали (бо адміністрація панічно боялася «проявити слабкість»). Терпіння людей підійшло до краю.
25 травня в’язні, як і кожного дня, вийшли на зміну. Несподівано у 5-й зоні пролунав автоматний постріл, стало ясно, що є нові безневинні жертви. Люди стихійно припинили роботу. За допомогою «азбуки Морзе» було добуто інформацію: одного чоловіка свавільно вбито, шістьох поранено. В’язні, оголосивши страйк, висунули свої вимоги: прибуття представницької комісії з Москви для перевірки страшних фактів знущання над беззахисними людьми та для розслідування вбивств; зняття грат і замків з табірних бараків, в’язничних номерів із тюремного одягу; зняття обмежень на листування з рідними; налагодження бодай мінімальної медичної допомоги; скорочення робочого дня до 8 годин; перегляд усіх особових справ в’язнів; негайне припинення тортур. Адміністрація принишкла. Спроби вдатися до сили (за допомогою зеків-кримінальників) виявили тільки безсилля тюремників: згуртованість ув’язнених вже брала гору!
Невільники фактично взяли владу у свої руки. Наглядачів було обеззброєно.
«Політичні» влаштували власну охорону, розділили табір на окремі курені. Євген Грицяк взяв на себе відповідальність за четверту зону. Воїни УПА організували «допомоговий комітет», налагодили стеження за порядком. Була забезпечена справді зразкова дисципліна. Ув’язнені борці писали листівки і, використовуючи саморобні «повітряні змії», запускали їх нагору, до «вільної» території, аби розповісти людям правду про повстання. Підготували виставу за п’єсою Шевченка «Назар Стодоля», і вона мала величезний успіх, причому не лише серед в’язнів-українців, а й серед литовців, росіян, естонців, вірмен... Невинно засуджені люди різних національностей зрозуміли найголовніше: в єдності — їхня сила; згуртувавшись, вони не силою зброї, а силою духу й волі здатні розірвати кайдани. Слід додати, що про особливу роль саме оунівців-українців у повстаннях гулагівських таборів 1953-1954 років (і Норильського, і Карагандинського, і Кенгіру, і Воркути) не раз писав у «Архіпелазі ГУЛАГзі» такий відомий «український націоналіст», як Олександр Солженіцин.
Комісія з Москви на чолі з високопосадовцем із «органів» Кузнєцовим прибула в Норильськ через 11 днів. Московські «чекісти» обіцяли повсталим виконати всі їхні вимоги; в’язні потроху почали повертатися до роботи. Влада ж, щойно відчувши деяке послаблення спротиву повсталих, негайно почала покарання. Особливо варварськими були масові розстріли у 5-й зоні, здійснювані вже терміново підтягнутими регулярними військами: лише за один день 1 липня 1953 року там було вбито 27 людей. Карателі послідовно оточували блок за блоком і розпочинали штурм. Як пригадує Євген Грицяк, під час атаки автоматників із МДБ в’язні співали Гімн України; пісня линула у заполярне небо, а вторували їй автоматні черги, розтоплюючи кров’ю вічну мерзлоту...
ВУ цілому повсталі тримались 61 день (!) — остаточні осередки спротиву було придушено лише 4 серпня 1953 року. Кількість жертв і досі важко встановити (ось завдання для істориків!), але ясно, що йдеться про сотні, тисячі людей. Вічною славою покрили себе члени страйкового комітету Євген Грицяк, Данило Шумук, Степан Семенюк, Роман Загоруйко. Повстання було потоплене в крові, але влада, особливо після серії наступних повстань (надто Кенгірського, про яке яскраво написав Солженіцин, та Воркутинського, коли в’язні, добувши зброю, пішли в гори, загрожуючи створити дієздатні партизанські загони) була просто змушена, зціпивши зуби, йти на дедалі більші поступки. Уже на початку серпня 1953-го в’язням Норильська дозволили-таки листуватися та бачитися з рідними. Потім почався процес перегляду справ. Це вже було проривом. Норильське повстання завдало першого, такого потрібного, потужного удару по, здавалося б, вічній системі ГУЛАГу.
Драматично склалася й особиста доля Євгена Грицяка. Захисники 4-ї зони на чолі з Грицяком потрапили в полон до штурмовиків, сам пан Євген був буквально на волосині від негайного розстрілу, проте, впритул бачачи перед очима смерть, поводився абсолютно спокійно. Далі в житті цієї людини були нові тюрми й табори: Норильська в’язниця, Володимирська, табір у Тайшеті, Іркутська тюрма, Мордовія... «Ми вам Норильськ до смерті не забудемо!» — не раз говорили пану Євгену кадебістські охоронці та наглядачі. На «волю» (якщо це можна так назвати) Є. Грицяк вийшов лише 1964 року.
Саме ця дивовижна людина перша розповіла людям правду про повстання в Норильську. Сталося це у 1977 році, коли пан Грицяк зустрівся з кореспондентом американської газети «Чикаго Триб’юн» і дав йому інтерв’ю. Згодом, у 1980 році, у видавництві «Смолоскип» з’явилася книга спогадів Євгена Грицяка (що, зрозуміло, викликало нову хвилю лютих цькувань автора з боку КДБ). Йому погрожували негайним довготерміновим арештом у разі відмови емігрувати з України, але незламний українець вистояв. Він поборов навіть страшну хворобу, котра завжди вважалася невиліковною (завдяки опануванню методів йога-терапії). Євген Грицяк став свідком того, як жорстока держава, що знищувала мало не кожну людину, наділену вільним духом, пішла у небуття...
Його пам’ять і зараз є дивовижною, вона зберігає багато сцен, розмов, вчинків, деталей, гідних пера видатного письменника. У спогадах Євген Грицяк, зокрема, повідав світу і про свого побратима-литовця, табірного лікаря Йозаса Козлаускаса, який, ризикуючи життям, рятував поранених в’язнів різних національностей. Ось його воістину вражаючий діалог із капітаном-карателем: «Капітан: — Ах ви, фашисти! Ви що, хотіли радянську владу перевернути? Козлаускас: — Ми боремося за ліквідацію всіх тюрем і таборів, а ви — за їхне збереження. То хто фашисти, подумайте самі, ми чи ви? Капітан: — Ви думаєте, що говорите? Ви знаєте, що означало б розпустити всі тюрми й табори? Це означало б кінець радянської влади!»
Повідав Євген Грицяк і про гулагівського «лікаря» Беспалову, яка цинічно заявляла: «Я в першу чергу чекіст, а вже потім лікар!». І про п’яних автоматників підполковника Артюшина, які, увірвавшись до табору, розстрілювали усіх підряд (тільки у 3-й зоні понад сотні людей загинуло, 170 — було поранено). І про нездоланність духу: «Та ніхто не занепав духом. Люди розповідали, як у них стріляли, як їх били і давили, не із сумом, не з жахом, і навіть не з гнівом — тільки з веселим гумором. В камерах поряд із хрустом поломаних кісток і стогоном поранених панував бадьорий настрій. Ніхто не плакав і не сумував».
Олександр Солженіцин свого часу писав: «Не тому приходится удивляться, что мятежей и восстаний не было в лагерях, а тому, что они все-таки были. Как все нежелательное в нашей истории, то есть три четверти истинно происходившего, и мятежи эти так аккуратно вырезаны, швом обшиты и зализаны, участники их уничтожены, давние свидетели перепутаны, донесения подавителей сожжены или скрыты за двадцатью стенками сейфов, что восстания эти уже сейчас обратились в миф, когда прошло от одних 15 лет, от других — только 10. Когда это не будет уже никого из живущих волновать, историки допущены будут к остаткам бумаг, археологи копнут где-то лопатой, что-то сожгут в лаборатории — и прояснятся даты, места, контуры этих восстаний и фамилии главарей». Проте Норильське повстання звитяжців, віриться, ніколи не перетвориться на міф. Ніколи не потонуть у Річці Пам’яті імена Євгена Грицяка та його сподвижників.
