28 червня Православні церкви відзначають день пам’яті блаженного Єроніма Стрідонського. Це святий, який жив в часи, коли християнство ще не розділилося, і якого шанує як Католицька, так і всі Православні церкви. То ж, за сучасною термінологією, бл. Єронім є святим екуменічним, а його ім’я у православних святцях постійно нагадує про спільне коріння, історію, віру всіх християн.
Єронiм народився 345 року в італійському містечку Стрідон, у заможній родині. Початок його життя не передвіщав особливого благочестя. У 18 років він від’їхав до Риму, де ретельно вивчав риторику, філософію та мови, а також — вів звичайне веселе життя молодого гультяя, мав численних коханок. Біографи не вказують, під чиїм впливом Єронім раптом змінився — відмовився від насолод, веселощів, друзів і покинув Рим. У розквіті життя він відправився до сирійської пустелі, де прожив поспіль 5 років. Як пише старовинний хроніст, «Його життя в пустелі було сповнене суворої покути, сліз і стогону, які перемежалися з духовним екстазом. 5 років він жив у печері, сам заробляв собі на кусень хліба і ходив у рядюзі».
Пізніше Єронiм описує у своїх листах пустельне життя, те, як важко йому було розпрощатися з родичами і друзями, з вишуканою звичною їжею. Перед однією спокусою, однак, він не встояв, — не маючи сил розпрощатися зі своєю бібліотекою, Єронім забрав її iз собою до пустелі. «І я, негідний, постився тільки для того, щоб мати змогу читати Цицерона». Потім він багато днів і ночей каявся і печалувався, але знову і знову піддавався спокусі й читав своїх улюблених вишуканих римських авторів. Після чого стиль біблійних пророків починав йому здаватися «брутальним і неприємним». Зрештою, Єроніму приснилося, що на Страшному Суді Христос спитав його: «Хто ти такий?», на що Єронiм сказав: «Християнин» і почув у відповідь: «Брешеш, ти послідовник не Христа, а Цицерона». Після цієї ночі Єронім певний час не цитував у листах та записах своїх улюблених класиків, але потім знову збивався на рядки з Вергілія, Горація чи Овідія. Історіки твердять, що ця ворожість до поганської літератури трималася у церкві до ХI століття — зі страху перед поверненням олімпійських богів. (Життя і спокуси св. Єронiма в пустелі пізніше стали темою численних картин західних живописців).
Загартувавши свій дух, Єронім покинув пустиню і відвідав нову столицю імперії Константинополь, а потім покинутий імператорами Рим, де став другом папи Дамасія. Саме Дамасій порадив йому взятися за роботу, яка стала справою життя Єронiма і уславила його ім’я. Йдеться про латинський переклад Біблії. Останні 34 роки життя Єронім прожив у малолюдному Віфлеємі, де помер 420 року.
Саме там, у Віфлеємі, Єронім 20 років працював над перекладом Біблії на латину. Це був перший повний латинський переклад в історії церкви (переклад трохи незакінчений — Єронім довів його до «Дій апостолів»). До нього Західна церква користувалася грецьким перекладом Старого Завіту («Септуагінта»), який дещо відрізнявся від гебрейського оригіналу, та грецькими текстами Нового Завіту. Єронім зробив переклад з єврейських та грецьких манускриптів, широко користуючись допомогою вчених рабинів і приймаючи гебрейський текст у тій формі, яку самі іудеї вважали правильною. Але робив це таємно, боячись незадоволення як іудеїв, так і християн. Не чужий він був також текстуальній верифікації та науковій критиці. Пізніше, захищаючись від критиків свого перекладу, Єронім казав: «Той, хто заперечуватиме щось у цьому перекладі, хай спитає у іудеїв». Версія Єронiма, сприйнята спочатку вороже, зрештою була прийнята всіма. Її схвалив, зокрема, такий авторитет, сучасник Єронiма, як філософ Августин.
Біблія Єронiма називається Вульгата (від латинського «vulgatae» — народна, «для всіх»). У восьмому столітті текст перекладу був, за наказом Карла Великого, перевірений і визнаний правильним. Тридентський собор Західної церкви (1546) вніс деякі поправки і канонізував Вульгату; у тому ж столітті вона була прийнята як офіційний текст Біблії Католицької церкви. Й сьогодні переклад Єронiма залишається офіційною католицькою версією Святого Письма.
Єронiм жив у часи, коли почався остаточний занепад Римської імперії, а Велике Місто плюндрували гунни. Аскету і келійному вченому-перекладачу з Віфлеєма це було далеко не байдуже. Так, він пише: «Я здригаюсь, коли чую про катастрофи нашої доби… Римський світ валиться, западає в руїну, а ми гордо задираємо голови, замість схилити їх. А наші гріхи, сором сказати, живуть і буяють. Славне місто, столицю Римської імперії поглинула страхітлива пожежа, і немає такого краю на землі, де римляни не були б вигнанцями. Церкви, що вважалися священними, тепер лежать у руїнах, а наші думки й досі націлені на жадобу зиску. Ми живемо так, наче маємо завтра померти, але будуємо так, як наче збираємося жити в цьому світі вічно. Між тим Христос помирає перед нашими дверима голий і голодний у подобі своїх бідняків».
З приводу ставлення сучасників до занепаду Римської імперії філософ Бертран Рассел писав: «Дивно, що попри всі глибокі передчуття, які викликав у Єронiма занепад стародавнього світу, дрібні церковні справи здаються йому все ж більш важливими, ніж перемога над гуннами, вандалами й готами. Ні разу його думки не звертаються хоч якоюсь мірою до причини занепаду Риму, до сучасної йому практики врядування державою, наприклад, до фатальних недоліків фіскальної системи чи ненадійності війська, набраного з варварів, чужинців. Те саме можна сказати про його сучасників, інших видатних християнських вчених та філософів… Чи ж можна дивуватися, що Римська імперія розвалилася, коли всі найкращі найпотужніші уми тієї доби так цілковито віддалилися від нагальних світських проблем?»
