Закінчення. Початок читайте «День» №4
Поезії Б.-І.Антонича друкувалися поряд з віршами С.Черкасенка, Б.Лисянського, віршами виразно антисовєтського спрямування. І. Огієнко творив світ справжньої української культури, не зламаної репресивною системою сталінщини.
Уже згадуваний вірш Антонича «Уривок» вдало «сусідив» із раніше видрукуваною поезією не менш шанованого І.Огієнком С.Черкасенка «Сонце з України». Тут теж маємо образ сонця, образ, який є домінуючим у Б.-І.Антонича:
Щоранку я вітаю Сонця схід,
Я жду його ще з ночі, як омани...
Встаю, кричу назустріч:
«Ти звідтіль,
З далекої моєї України,
Де виє ще червона заметіль
Свої пекельні, дикі «октябрини!»
І даремно раділи марксистськи налаштовані радянські критики з приводу виїзду за кордон І.Огієнка, бо він, мовляв, представляв стару культуру. Зокрема, В.Коряк твердив: «Та не тільки в огні революції спопеліла українська культура, не тільки з Огієнками виїхала за кордон. Вона вмерла від старечої хвороби Неньки-України. З нею вмерло старе — українське мистецтво, отже, й література».
Прийом наступності, спадкоємності, що є важливою підвалиною національного літературно-естетичного процесу, характерний для творчої діяльності І.Огієнка, зокрема, й літературно-критичної. Свідченням чого є й характеристика творчості Б.-І.Антонича, де вдало поєднуються соціальні та естетичні критерії в підході до літературних явищ, що властиве було справжній науці дорадянського часу.
У часи, коли в літературно-критичному житті підсовєтської України остаточно утверджується одномірний марксистський ідеологізм шляхом нищення шкіл та напрямів, коли «вільна об’єктивна думка підпорядковується партійним наказам і критика переходить одверто на партійного жандарма», творчість Огієнка свідчила, що лише в умовах вільного розвитку можлива об’єктивна художня думка.
Тому дивно, що ні прижиттєва, за винятком О. І. Білецького, ні критика у відродженій України не залучає критичного доробку І.Огієнка, характеризуючи літературно-естетичну думку першої половини ХХ ст.
5 липня 1937 р., на 28 році життя Б.-І.Антонич помер. Причина — ускладнення після операції на апендицит. Кончину свою він ніби передбачив:
Вибираюся в далеку подорож,
і рож не дасть мені ніхто,
й не бажаю ні від кого я нічого,
й вже ніщо мене не лякає.
Вже по смерті, як згадувалося, вийшли збірка «Зелене Євангеліє» (про неї поет особливо піклувався, навіть в час хвороби) і невеличка збірка урбаністичних поезій «Ротації» (обидві в 1937 р.).
...Пройшли роки. Нелегкими вони були в житті Івана Огієнка: поневіряння екс-міністра уряду Директорії в Польщі, безробіття, німецька окупація Холмщини, де видатний учений проводить велику релігійно-просвітницьку роботу спочатку в чині архієпископа (1940 р.); згодом — митрополита Холмщини й Підляшшя (1944 р.). А далі — роки еміграційних поневірянь (Словенія, Польща, Відень, Лозанна). На запрошення парафіян Свято-Покровського собору Огієнко прибуває в м. Вінніпег (Канада) 19 вересня 1947 р. стає настоятелем Собору Св. Покрови й плідно працює на цій посаді до 8 серпня 1951 р., тобто того дня, коли його обрали першоієрархом Української греко-православної церкви в Канаді. Нарешті Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) одержує можливість спокійно працювати, займатися науковою та просвітницькою діяльністю. Він засновує видавництво «Наша культура», місячники «Слово істини» (1947—1951 рр.), «Наша культура» (1951—1953 рр.), згодом — «Віру й культуру» (1953—1967 рр.).
На сторінках останнього відновлюється Антоничеве ім’я, актуалізується його поезія. Початком відродженої «дружби» став лист колишньої нареченої Б.-І.Антонича Ольги Ксєнжопольської (тепер у заміжжі Олійник), вміщений в журналі «Віра й культура» (1957. — Ч.2). Він складався з трьох частин.
У І частині Ольга Ксєнжопольська зверталася до Митрополита Іларіона:
«Проф. І. Огієнко і Б.Антонич.
Ваше Преосвященство!
Цілком випадково попало мені до рук «Вільне Слово» з дня 29 червня 1957 року, в якому побачила Вашу знімку. Я дуже цьому зраділа, й опанувало мене таке дивне зворушення, над яким годі запанувати, як над ударами власного серця. Коли, скажу при цьому, що я є бувшою нареченою Богдана-Ігоря Антонича, якого Ви так високо цінили, як поета, — тоді вповні ясним стане моя велика радість зо свідомости, що Ви, Ваше Високопреосвященство, живете!
Хочу Вам пригадатися, бо я мала щастя пізнати Вас особисто. Це було давно. В селі Терятині, Грубешівського повіту. Там була велика церковна урочистість, на яку Ви приїхали з Холма, і на Вашу честь відбулося скромне, але щире прийняття у о. Широцького. Пригадуєте?
Тоді, власне, я мала щастя сидіти поруч Вас біля стола, і ми багато говорили про БогданаІгоря Антонича і про його поетичну творчість. Цієї розмови до смерти не забуду, бо від цілого ряду літ, ані перед тим, ані потім, — з ніким подібної не вела.
Польща. О. К.»
У ІІ частині — подавалася хронологічна канва життєтворчості поета, складена Ольгою Олійник (його «Олечкою», як любовно він її називав).
У ІІІ — тексти (уривки з поезій Б.-І.Антонича, написані після збірки «Три перстені»), датовані 1935 р.: «Уривок» (вище зазначалося, що був опублікований ще у варшавській «Нашій культурі». — 1935. — №2), «Забута земля», «Вітер століть», «Весільна» (з підзаголовком «Для Олечки») і «Жив і вмер забутий». Невідомо, хто здійснював цю підбірку, але вона виявилася напрочуд цільною і промовистою. Наскрізною є виразно патріотична ідея, глашатаєм і носієм якої був Іван Огієнко — і все життя, й в канадський період зокрема. Антоничеве слово — це пісня рідній забутій землі («Ця пісня серцю, наче камінь, а все ж її співати треба...»), трагічній батьківщині — Україні (асоціація з розтерзаною Голодомором 1932—1933 р. Великою Україною). Органічно вплітається й підсилює ідею образ «вітру свободи»:
І вітер віє від століть
крилатий, вільний і неспинний,
і вчить свободи, туги вчить
за чимсь незнаним і нестримним.
І повторює нам прибитим
у зривах, страчених намарно,
і що життя ніяк спинити,
і що життя це не казарма.
Громадянські мотиви змінюються ліричними, трепетно зворушливими, пройнятими світлим високим почуттям кохання («Весільна. Для Олечки»):
Послухай: б’є весільний бубон
І клени клоняться, мов пави.
В твоє волосся, моя люба,
заплівся місяць кучерявий.
Чому пригасла скрипка трохи,
чому тремтить твоя долоня?
Ніч срібним сяйвом, наче лихом,
обмотує підкови коням.
Завершує підбірку моторошний своєю ірраціональністю, передчуттям вічного спокою поета поезія «Жив і вмер забутий»:
А ти, як завжди, сам в пустелі
світу, лютій
й оцінять марно, скупо,
точно і тверезо.
А ти, як завжди, будеш сам
під сонця гострим лезом
й складуть надгробка напис:
жив і вмер забутий.
У наступному номері «Віри й культури» (1957. — Ч.3 (51) вміщена вже об’ємна стаття О.Олійник-Ксєнжопольської «Весни розспіваної князь», поет Ігор Антонич і проф. д-р Іван Огієнко». Вона приурочувалася передусім до ювілею І.Огієнка — його 75-річчя, яке широко відзначалося українськими громадами Канади. У вінок ювілею вплітає свої слова пані Ольга: «Так зложилося, що 20-ліття смерти поета весни, життя, природи Богдана Ігоря Антонича 1937 р. припадає саме в 75-ліття життя проф. д-ра Огієнка. Тому, прошу прийняти тих кілька слів, Високодостойний і Дорогий Ювіляте, від бувшої нареченої поета, як від нього самого, що говорив: «Мій дім не тут. Мабуть, аж за зорею», а тут був тільки, як ми всі, «принагідним гостем», Польща. — 17, ХІІ. 1957». Про це йшлося у преамбулі до статті. Уся стаття — всуціль невідомий в «антоничезнавстві» матеріал щодо великого впливу І. Огієнка на плекання поетом культури слова. Згадуються й приватні розмови (отож, зустрічалися?), і листування. У понятті «вплив» І.Огієнка на Б.-І.Антонича можна виділити кілька моментів.
Перший. Сумлінне студіювання Б.-І.Антоничем кожного номера варшавського видання І.Огієнка «Рідна мова». Він збирає та зберігає всі матеріали часопису навіть і тоді, коли вже добре опанував літературну мову. «Не раз говорив, — зазначає п.Ольга, — вказуючи на журнал: «Це спомин моїх перших кроків».
Другий. Особисті взаємозв’язки з І.Огієнком, чим Антонич дуже тішився. Читаємо: «Це було просто зворушуюче, що Антонич, ще навіть не дебютант у поезії, тішиться такою нещоденною симпатією у Високодостойного й Дорогого Ювілята. Поет ніколи цього не забував, а по виданні першої збірки «Привітання життя» в 1931 р., про яку заговорила критика, для нього дуже важливим було слово проф. Огієнка.
І це слово прийшло, — сердечне, з душі... «Пишіть, у Вас талант! А мову Ви чудово опанували».
Згадує п.Ольга і про листа, надісланого І.Огієнком Б.-І.Антоничу, в якому висловлюється подяка за надіслану йому збірку поета «Три перстені» (1934). Цим, можна здогадуватися, і була зумовлена поява рецензії на неї в «Нашій культурі» (1936. — Кн. 3). Лист має дату: Варшава. 12. 04. 1935 р. Наводиться уривок з нього: «Цілу Вашу ласкаво прислану збірочку випив, як мід найвибагливіший! Весняна казка, що тільки хіба виплете сонце з мерехливої землі. Як, — Ви лемко? Ви не киянин? «З трави неждано скочить сонце, немов сполохане лоша». З лемка може статись правдивий наддніпрянець?»
Слава цілком заслужено настигає «хлопчину з сонцем на плечах». Поет багато творить, ніби передчуваючи скорий кінець, старається використати кожен день. Надсилає свої поезії у львівські журнали «Ми», «Назустріч», варшавську «Нашу культуру», редаговану І.Огієнком. Як уже згадувалось, в останньому їх було видруковано 15. Переважна більшість з них — національно зорієнтовані, високо патріотичні, питомо антоничеві «щирі ліричні перлини», як напише згодом І.Огієнко в некролозі його пам’яті. Ось деякі з них: «Дахи» («калинова круча»), «Черемховий вірш» («рослинна мудрість», «книги столисті»), «Косовиця» («слова співучих сіножатей»), «Батьківщина» («Батьківщина свого сина кличе», «жовті косатні цвітуть на мокрих луках»), «Поворот» («Тут я у кучерявій траві / під вільхами і сонцем народився»), «Черемхи» (Моя країно верховинна, — / ні, не забуть твоїх черемх...»), «Країна благовіщення» («Завія зелені, пожежа зелені, / і квіття курява, і солов’їні схлипи»; «Шевченко йде — вогонь, людина, буря / і дивиться в столітню далеч») та ін. Апогеєм цих добрих стосунків і стала огієнкова рецензія на збірку «Три перстені» (1936. — Кн.3/12). Про неї він повідомляє Б.-І.Антонича у листі від 2.03.1936 р.: «Наша культура», щоб пошанувати Ваш видатний ліричний талант і щоб звернути на те більшу увагу громадянства, дає в кн.3 ц.р. окрему мою статтю. Цю статтю в коректі я відіслав Вам, і Ви певно вже перечитали її. Прийміть її від мене, як знак моєї пошани до Вашого такого небуденного поетичного таланту!»
Яка культура взаємин! Взірець шанобливого ставлення до таланту! 54-літній професор, визнаний діяч національного руху і молодий поет! Явище, симптоматичне для І.Огієнка, людини, що сповідувала й навчала християнських чеснот.
Третій. Хочеться стверджувати, що єднали двох мужів не лише творчі стосунки, а якісь вищі благоговійні флюїди, відчутні їм обом, небуденним і яскравим особистостям. Доказом можуть бути спогади Ольги Олійник щодо перспектив видання збірки «Зелене Євангеліє». Поетові, який захворів після операції, дуже хотілося бачити її скоріше видрукованою, тому постало питання про мецената-видавця (збірка вийшла вже по смерті поета). Читаємо: «Олечко, пам’ятай, — звернувся до мене зо своєю сердечною усмішкою, — говорю при свідках: як будеш мати труднощі з виданням «Зеленої Євангелії», то звернися, може, до Лясовського (маляр-мислитель, приятель покійного) або до Пеленського (помагав пізніше при виданні), а якби вони відмовили помочі, то до проф. Огієнка. Він напевно не відмовить!» (вид. моє. — Є.С.). Який високий ступінь довіри та вияв справжньої, ніби синівської любові та поваги до І.Огієнка! Можна припустити, що просторе цитування Огієнком спогадів Ольги Олійник-Ксєнжопольської було водночас і виявом його пошани та любові до світлої постаті поета.
Через кілька років на сторінках «Віри й культури» появляється нова стаття О.Олійник «Поет Богдан-Ігор Антонич в очах товаришів по перу» (1960. — Ч.9 (81). — С.12—16), в якій знову акцентується увага на «рішучому впливі» І.Огієнка на творче зростання Антонича: «Власне, його [І.Огієнка], цінні мовні вказівки, дружні поради і особисте заінтересування молодим незнаним поетом мали чи не рішучий (вид.моє. —Є.С.) вплив на подальший творчий шлях Антонича. Журнали «Рідна мова» і «Наша культура», які видавав д-р І.Огієнко у Варшаві, були, як признавав сам Антонич, його першою школою української мови».
Роки хрущовської відлиги в підрадянській Україні торкнулися й Б.-І. Антонича. Аполітичний поет, незатребуваний (вірніше, відкинутий тоталітарною ідеологією), потроху «проникає» в атмосферу українського культурного життя. Чутливий до значущих новин у материковій Україні, І.Огієнко подає на них інформацію на сторінках свого часопису. У рубриці «Хроніка українського культурного життя. Інше» зазначено: «Як повідомляє «Літературна Україна», у Львівському будинку актора відбувся літературний вечір, присвячений пам’яті Богдана-Ігоря Антонича. Із спогадами виступила письменниця Ірина Вільде. Читці декламували вірші «Батьківщина», «Балади Лемківщини», «Тесля слова». Наступного дня на могилу поета покладено квітки». Йдеться про 1964 рік. Виступ Ірини Вільде був знаменним. Адже ще за життя вона благоговіла перед Антоничем, була його палкою шанувальницею, запрошувала до коломийського «Світу молоді», з яким співробітничала. «Вістка про смерть Богдана зробила на мене тим жахливіше враження, — писала вона, — що я довідалася про цю болючу подію аж у три тижні пізніше від дня катастрофи. Я досі не можу дарувати собі, як я могла з таким легким серцем ходити по світі, мати такі безтурботні, сонячні дні в той час, як могила цього «мого» поета була ще свіжа». З нагоди одержання Антоничем другої літературної премії (від католицької акції за збірку «Книга Лева» (1936)) Ірина Вільде писала поету у листі від 9.03.1937 р.: «Дуже тішуся, що оце вдруге вже зустріло Вас таке відзначення. Я страшенно закохана у Ваших поезіях та багато вмію «Вас» напам’ять. А вже Ваші метафори, — ні, їм нема пари в нашій літературі (вид.моє. — Є.С.). Щиро-щиро гратулюю, Товаришу!»
Як і в своїй варшавській «Нашій культурі» (1935—1937), І.Огієнко вміщує у канадській «Вірі й культурі» тексти поезій Антонича. Це поезії «Зозуля» і «Мій цех». Перша — типова антоничева залюбленість у природу («роса сріблилась на малинах, / Хлоп’я молилось до весни...»), друга — про таємниці поетичного натхнення поета («Співна сокира й гостре долото / Формують глину слів і дерево музики. / Цей світ — хмільної пісні полотно, / Митцеві замалий — для теслі завеликий»). Поезія «Зозуля» опублікована у «Вірі й культурі» за 1959, «Мій цех» — за 1960 р. Обидві із посмертної збірки Антонича «Зелене Євангеліє» (1937). Вони не публікувалися в «Нашій культурі»; І.Огієнко не зраджував важливій журналістській рисі — не повторюватись, а вражати новизною.
Отже, можна констатувати, що не спорадичне, а системне зацікавлення І.Огієнка творчістю Б.-І.Антонича сприяло утвердженню поета як символа національного відродження. Адже цій справі одержимо слугував все життя і сам І.Огієнко:
Я труду тяжкого і рук не жалів,
І сіяв скрізь Слово Господнє, —
Нехай же із щедро посіяних слів
Уродить на щастя народнє!
27.10.1959 р.
Воістину «Свій до свого по своє»! Цей відомий слоган єднання українців повинен бути особливо зактуалізований і в наш час. Нехай лише пієтет і захоплення, а не ворожнеча й заздрість, як це буває часто, єднає великих людей. Це й слугуватиме запорукою стабільності громадянського суспільства.
