Будь-який тиран починає як ставленик і улюбленець народу.
«Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно». Ця думка була висловлена ще в ХІХ столітті британським аристократом, переконаним лібералом, песимістом і майстром парадоксів лордом Джоном Актоном. Століття ХХ сотні разів — і то жахливим способом! — підтверджувало справедливість його слів. Десятки мільйонів холоднокровно винищених людей (жінок, дітей, старих) для кривавих диктаторів новітнього часу, вождів найрізноманітніших ґатунків, тиранів і диктаторів усіх можливих політичних кольорів, усіх цих фюрерів, генсеків, «вождів світового пролетаріату», дуче, каудільйо, «пожиттєвих лідерів нації», «великих таємних радників», «головних регентів держави» (титули, звісно, варіювались у залежності від національної специфіки чи іншої країни) були тільки смішною, нікчемною перешкодою на шляху до найвищої, «величної» мети, котра становила єдиний сенс їхнього життя, а саме — до необмеженої влади. Хай би яких доктрин та ідеологій вони дотримувались — і Гітлер, і Сталін, і Муссоліні, і Франко, і Салазар, і Хорті, і лідери хунти «чорних полковників» у Греції без вагань підписались би під словами Джорджа Оруелла: «Метою насильства є насильство, метою влади є сама влада».
Усі ці тирани впродовж десятиліть катували й мучили Європу (звісно, з різною мірою жорстокості та тотальної всепроникності у приватне життя людей). Можуть сказати: навіщо зараз згадувати про лихо, не треба будити його, «хай собі спить». Західна, Центральна і (великою мірою, хоч і з певними застереженнями) Східна Європа (винятком тут є Росія, Білорусь і — дедалі більшою мірою — наша держава) являють собою потужні, неприступні форпости класичної демократії, і так буде й надалі.
На превеликий жаль, такі міркування є смертельно небезпечним «заколисуванням» себе та цілого суспільства. Історія вже не раз люто карала європейців за таку самовпевнену сліпоту («Усе добре, чарівна маркиза»!), і хто нам сказав, що й у майбутньому руйнівні соціальні катастрофи в Старому світі, згубні для демократії, гуманізму та суспільного прогресу, абсолютно неможливі? «Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи»? Навряд чи це є раціональним аргументом (хоч міркування такого роду добре допомагають зберігати інтелектуальну ситість та комфорт!). Навпаки, відчутне посилення ксенофобських, екстремістських, авторитарних (як мінімум), відверто «вождистських» партій та рухів як у країнах Великої Старої Європи (Франція, Нідерланди, Бельгія, Австрія, Греція, Норвегія — згадаймо Брейвіка), так і в державах — нових членах ЄС (Угорщина, Румунія, Болгарія). Це все — тривожний звук дзвона, котрий звернений до нас. Ми, як і вся європейська спільнота, до котрої, я переконаний, має належати й буде належати Україна, зобов’язані почути його. Якщо не почуємо — не відвернемо катастрофу ХХІ століття, масштаби якої передбачити воістину важко.
Головне ж запитання, що його необхідно жорстко й чесно поставити, передовсім самим собі, є таким: на якому, власне, ґрунті зростають, розвиваються та зміцнюються у суспільстві очікування «сильної руки», прагнення перекласти всю відповідальність за долю країни (тяжку, як масивна кам’яна брила, відповідальність, але ж утекти від неї значить абсолютно й тотально капітулювати) на широкі плечі Хазяїна, Вождя, Керманича — він-бо «завжди знає, як краще» і думає за всіх?! Яким є ідеологічний (не хімічний) склад тоталітарної отрути, котра роз’їдає суспільну свідомість, створюючи умови для диктатури? Як уявляється, ця проблема є значно важливішою і складнішою (бо є загальною за своїм змістом), аніж життєписи знаменитих європейських деспотів ХХ століття й подробиці їхньої кар’єри — все це можна знайти в спеціальній або популярній літературі чи в Інтернеті. Наведені далі міркування є безперечно, дискусійними, більше того — відкриті саме для дискусії.
1. Отже, «надзавданням», котре ставлять перед собою як кандидати в диктатори, так і реально пануючі над суспільством тирани, є влада, ще раз влада, влада як така, влада сама по собі. При цьому не має вирішального значення той факт, що конкретний Вождь або «вождик» голосно, велелюдно стверджує: для нього, мовляв, важливою є аж ніяк не влада, а Велика Ідея, якій він служить, як вірний раб, віддає всі свої сили та все життя, розчиняється в ній — і тому влада має для нього нібито цінність лише в тому сенсі, що дає змогу реалізувати оту Велику ідею (це може бути національна ідея, ідея соціальної справедливості, ідея Порядку тощо). Тут і схована страшна пастка, бо саме «безкорисливі», ба навіть фанатичні «лицарі ідеї», яким «особисто для себе нічого не потрібно», в реальній історії виявлялися заради збереження саме своєї персональної влади (не ідеї!) здатними на які завгодно звірства, виявлялись аж ніяк не параноїдальними фанатиками, а наркоманами влади, готовими кинути в прірву і власний народ. Яскравий приклад — Гітлер і Сталін, на перший, поверховий, погляд — фанатики своїх ідеологічних систем, насправді ж — диявольськи хитрі, неймовірно спритні та безпринципні політичні гравці з абсолютно холодним серцем. Трагедією людства стало те, що вони зуміли репресіями та брехнею повести за собою десятки мільйонів.
2. Дуже характерним є створення, конструювання й експлуатація (часто — впродовж багатьох років) «образу ворога» (згадаймо «п’ятихвилинки ненависті» в Оруелла), свідоме насадження психології «обложеної» фортеці», оточеної з усіх боків смертельно небезпечними супротивниками. Це дуже ефективний прийом, що дозволяє «зацементувати» диктаторську владу (бо критика Вождя, хай навіть найменша критика, прирівнюється просто-таки до зради, надто в умовах, коли люті вороги підривають міць Вітчизни!). Особливо ефективним є він у тому разі, коли розгортається злобний пошук не лише зовнішніх, а й внутрішніх ворогів (розумніших, ніж «середньостатистичний» обиватель, взагалі «вільнодумців», не таких, як інші) з усіма наслідками, що звідси випливають — підозріливість, нетерпимість, доноси, ксенофобія, репресії тощо.
3. Найбільш цинічні та спритні тирани дуже добре знають та використовують глибоко архаїчні шари у свідомості нації (прагнення до ірраціонального замість холодного, тверезого аналізу реальних проблем і реальних мотивів учинків політиків; бажання знайти у Великого Лідера «соціальний притулок», захист від кричущої нерівності, економічного безправ’я та бідності — і, до речі, варто зауважити, що критика всіх цих соціальних хвороб за умови чесного прагнення до розв’язання проблем зовсім не є «популізмом», бо саме суспільна нерівність є живильним середовищем для диктатури).
4. Підступна маніпуляція святими національними почуттями людей. А саме: будь-яка, хай навіть цілком справедлива й конструктивна, критика курсу Вождя та його влади оголошується образою (ні більше, ані менше!) нації та держави, «зазіханням на честь країни» тощо. При цьому, якщо ґрунт у свідомості суспільства є достатньою мірою підготовленим, Вождь справді щиро ототожнюється людьми з цілою країною (Франко — це Іспанія, Муссоліні втілює собою Італію, про Гітлера і Сталіна годі й казати...).
5. Ненависть до демократичних парламентських інститутів. Характерно, що гітлерівська оцінка політичних партій як «зграї шахраїв, які варті негайного та безжалісного винищення» була спільною для всіх європейських диктаторів: практично всі вони не вважали за потрібне навіть розігрувати «комедії парламентаризму» та створювати «кишенькові опозиції», прагнучи натомість до необмеженої консолідації влади у своїх руках.
6. Культивування сили, репресивної машини, більш або менш жорстокого переслідування інакодумців — аж до жахливого тоталітарного терору проти них. Сила стає універсальним засобом вирішення всіх соціальних проблем. Відповідно, «незалежність судів» перетворюється на сміховинну фікцію (характерно, що й Гітлер, і Сталін відчувати люту, нестримну ненависть до чесних, непідкупних юристів і карали саме таких людей особливо жорстко; диктатори розуміють, навіть інтуїтивно, що громадянська позиція правників — то небезпечна кістка в їхньому горлі!). Опорою режиму, таким чином, стають абсолютно підконтрольні тирану «органи безпеки», віддані особисто йому Збройні Сили, які можуть бути з легкістю застосовані для придушення решток опозиції, каральний апарат поліції та раболіпні (або цинічні) ЗМІ.
7. Відраза, неприхована ворожнеча і страх щодо ліберальної інтелігенції (а певною мірою — і щодо інтелігенції взагалі), бо саме ця верства суспільства найменшою мірою схильна до «несамовитого» захвату перед Силою Великої Держави, Величчю Влади тощо. Якраз тому ці люди часто стають першими жертвами масових репресій (ХХ століття дає безліч прикладів цього, і висилка з країни — це ще порівняно «м’який» варіант), оголошуються «відщепенцями», всіляко тавруються... Це почуття ненависті до ліберальних інтелектуалів «плавно перетікає» у ненависть до культури та національної цивілізаційної спадщини взагалі (в її справжньому, високому, духовному розумінні) — згадаймо слова Геббельса: «Коли я чую слово «культура» — у мене виникає гостре бажання вихопити мій пістолет!». Звідси («від протилежного») — надзвичайно важливий висновок: саме справжня культура, котра несе людям вічні цінності свободи й добра, є найкращою «протиотрутою», що відводить від суспільства загрозу диктатури. Про це не втомлювався говорити видатний український філософ Сергій Борисович Кримський. Втім, у наш час є інший спосіб «приборкати» непокірну інтелігенцію, принаймні в Україні: не треба репресувати її, саджати в табори, достатньо лише гранично принизити, витіснити на маргінес, а натомість політично й фінансово підтримувати люмпен-культуру всепереможного (вже не грядущого) Хама.
8. Специфічна форма пропаганди (по суті, дебілізації) мас. Геніальним майстром цієї справи був Гітлер, який завжди повторював: пропаганда має бути звернена не до окремої, конкретної особистості, а до маси в цілому (бо особистості властивий скептицизм і здатність до раціонального мислення, інша річ — маса!). Треба показувати масі лише одного ворога, бо ненависть треба максимально концентрувати, а не «розщеплювати»; в центр пропаганди слід ставити лише одну тезу (не думку!), бажано гранично примітивну (приміром, «У цьому винен єврейський фінансовий капітал», або ж «Наш ворог — це західні країни, які хочуть принизити Німеччину» (або Росію, Італію, Україну, Польщу, Угорщину — зайве закреслити). Пропаганда має бути нав’язливою та примітивною — «базову» тезу необхідно повторювати знову і знову, тисячі разів, тоді вона буде сприйматися як очевидна правда. Ось рецепт успіху — «бити в одну точку».
Це, безперечно, далеко не всі ознаки важкої хвороби суспільства — втрати ним «антитоталітарного» імунітету. Проте будемо сподіватися, що, знаючи про них, легше буде боротися з чумою несвободи, з цією загрозою, яка й досі не стала надбанням кривавої історії, а реально зазіхає на майбутнє нашого народу і народів Європи.
І наостанок — деякі відомі, «знакові» висловлювання диктаторів ХХ століття, котрі наочно демонструють їхній цинізм, брехливість та демагогію.
Йосип Сталін (1879—1953)
«Кадри вирішують усе. Ось чому нашим найвищим законом має бути бережливе, уважне ставлення до кадрів, турбота про них».
«Я — плоть од плоті нашої великої партії більшовиків, яка зростила і виховала мене за своїм образом та подобою. І за справу цієї партії я готовий віддати свою кров до останньої краплі».
«Ми, більшовики, люди особливі, зроблені з особливого матеріалу...»
Адольф Гітлер (1889—1945)
«Життя переконує, що так званий «гуманізм» насправді є заразливою хворобою, що підточує сили нації. Нам потрібний не гуманізм, а новий тип арійця — борця, що готовий перемагати... І тут ми виконуємо вищий закон природи — виживає тільки сильний!»
Беніто Муссоліні (1883—1945)
«Фашистська і пролетарська Італія, вперед! І горе тим ворогам, які стануть на нашому шляху».
Франсиско Франко (1892—1975), каудильйо Іспанії
«Мета мого життя — відродити справжню Іспанію, Іспанію Бога, короля та порядку. І я готовий принести будь-які жертви задля цього».
Антоніу Салазар (1889—1970), диктатор Португалії
«Ми стверджуємо наші національні португальські цінності: стабільність, народну гідність і єднання. А ті зрадники, які зневажають усе це, можуть забиратися геть!»
