Нижче пропонуємо читачу кілька витягів із промови гетьмана Івана Мазепи, яка була виголошена 1708 року перед козацькою старшиною України, перед військовими та цивільними людьми. Це трапилося саме тоді, коли війська шведського короля Карла ХII, який йшов проти царя Петра I, ступили на українську землю. У той момент гетьман вирішував не тільки свою долю та долю своїх соратників: попереду були невизначеність і смертельна небезпека для всього люду українського. Історична трагедія була в тому, що як Петро I, так і Карл ХII цинічно користувалися Україною і Гетьманом для власних цілей, обидва вважали Івана Мазепу своїм васалом і аж ніяк не рахувалися з інтересами народу, на землі якого воювали і хлібом якого утримували свої армії.
Під час зустрічі Івана Мазепи та козацької старшини з королем Карлом ХII йому було виставлено умови: «Україна обох сторін Дніпра з військом Запорозьким і народом малоросійським мають бути вічними часами вільні від усякого чужого володіння». І Карл ХII — напередодні битви з військом царя Петра I — пообіцяв задовольнити всі вимоги козаків. Так не сталося: війська шведського короля і гетьмана Мазепи потерпіли поразку. І покотилася історія України в нікуди, кудись за виміри нормального історичного часу,
Отже — фрагменти промови Гетьмана до своїх однодумців напередодні виступу козацького війська проти царя Петра I.
«Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо для себе шляху надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного.
А ми між ними є точка або ціль всього нещастя. Обидва вони через свавільство своє і привласнення необмеженої влади подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли породжували.
І тому подоланий з них і повалений зруйнує собою і державу свою і оберне її внівець. Жереб держав тих — як визначила наперед доля — рішитися в нашій вітчизні і на очах наших. І нам, бачачи загрозу тую, що зібралася над головами нашими, як не помислити й не подумати про себе самих?
Якщо думати, що переможцем буде цар російський, то лиха година прийде до нас од царя того. Бо ви бачите, що хоч він походить од коліна свого дворянства, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той своєвільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя людей підбиті єдиній волі та забаганці царській. Бачили ви і наслідки деспотизму, яким він винищив численні родини варварськими карами за провини, стягнені наклепом та тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти не годен.
Початок спільних недуг наших познав я на самому собі. Вам бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що презентує націю, вважає всіх членів її (нації) за худобу нетямущу? Бо коли вже посланого до нього депутата народного Войнаровського із скаргою на зухвальства та здирства, чинені безнастанно народові од військ московських, і з проханням потвердити договірні статті, уложені Хмельницьким, він кинув у в’язницю і хотів був вислати Войнаровського на шибеницю, від якої той врятувався тільки втечею.
Отже, зостається нам братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибирати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я ж нічого не шукаю, окрім щастя тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Проклятий був би я і зовсім безвісний, якби віддав вам зле за добре і зрадив народ за свої інтереси!
Не повинні воювати ми ні зі шведами, ані з поляками, ані з великоросіянами, а повинні, забравшись з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною. А при будучому загальному замиренні воюючих держав буде вирішено поставити країну нашу в той самий стан держав, у якому вона була з-перед володіння польського — із своїми природними князями та усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю означають.
Поручитися за теє взялися перші в Європі держави: Франція та Німеччина. Ся остання дуже наполягала на такому положенні нашому ще в днях гетьмана Зіновія Хмельницького, за імператора Фердинанда III, але не справдилося воно через міжусобицю та необдуманість предків наших. Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, першість і сама назва Русь од нас до них перейшли. А тепер ми у них, яко притча во язиціх! А нинішні договори наші зі Швецією суть тільки продовження давнішніх, в усіх народах уживаних.
Та й що то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній безпеці не запобігає? Такий народ неключемістю своєю подобиться воістину нетямущим тваринам, од усіх народів зневаженим!»
На похоронах Івана Мазепи Пилип Орлик, Генеральних писар, а невдовзі — обраний Гетьман, сказав про покійника: «Він знехтував усім, що було йому найдорожчого у світі, знехтував і самим життям, щоб піднести свою вітчизну і визволити її з-під московського ярма».
