Його за життя назвали великим цілителем, геніальним хірургом, автором цілого ряду видатних відкриттів, що ознаменували початок нової ери в історії медицини. Його новаторські праці з педагогіки (а особливо — невпинна практична робота з реформування системи освіти в Російській імперії середини ХIX сторіччя) здобули йому гучну славу — і одночасно помножили легіони злобних ворогів, із числа заздрісників, інтриганів і тупих ретроградів, які більше за все ненавидять вільну думку.
Ім’я чудового вченого-лікаря, просвітника і громадського діяча Миколи Івановича Пирогова (1810—1881) не потребує представлення; і немає, власне, потреби перераховувати його великі заслуги. Будь- який медик скаже нам про величезне значення (як теоретичне, так і прикладне) пироговської спадщини, про те, що бездоганні за точністю анатомічні атласи, як і раніше, слугують надійним путівником для тисяч хірургів, а його всесвітньо відомі праці зі знеболення відкрили нові шляхи в науці. Саме Пирогов був тією людиною, яка під вогнем, в обложеному Севастополі, де «можливість померти зростає до 36400 разів на добу (число ворожих пострілів)» — це з листа самого Миколи Івановича — кожного дня, протягом року, з листопада 1854 року до грудня 1855-го, робив десятки операцій, рятуючи життя майже смертельно пораненим солдатам... Підкуповують його подвижницька працьовитість («Ні секунди без діла — мій девіз!», «не розумію і зневажаю ледарів», — говорив він своїм співробітникам), невтомність у пошуку, вміння відстоювати свої погляди, бездоганна принциповість і чесність.
Але ми не можемо обійти увагою і той найцікавіший факт, що життя Миколи Івановича Пирогова (а конкретно: цілих 27 років, з 1854-го до 1881-го) була нерозривно пов’язана з Україною. Герой оборони Севастополя (а це — також українська земля для нас зараз, і, отже, українська сторінка його життєпису!), потім — опікун Одеського, а пізніше — Київського навчального округів, і, нарешті, вже «відставлений від служби» «просто» європейськи знаменитий лікар і педагог, який провів останні 20 років життя в своєму маєтку — селі Вишня під Вінницею — такі основні етапи плідного життя і діяльності М. І. Пирогова в Україні. Спробуємо хоча б коротко розповісти про них.
Багатьох сучасників уразило, як різко змінив Микола Пирогов, прославлений герой Севастополя, сферу своєї діяльності: від лікарської справи, де він давно вже був визнаним корифеєм, до педагогіки! Призначенню Пирогова до Одеси, опікуном навчальної округи (вересень 1856 року), передували, проте, довгі роки його напружених роздумів про шляхи подальшого розвитку суспільства, про дійові способи освіти народу, про виховання нового покоління, дійсно вільного й тому готового взяти на себе відповідальність за долю країни... Так що для Пирогова такий поворот не був настільки вже несподіваним. Ще навесні того ж 1856 року, на хвилі громадського піднесення, яке настало після смерті імператора-солдафона, «неудобозабываемого Тормоза» Миколи I, Пирогов опублікував розлогу статтю «Питання життя», якій передував такий епіграф: «До чого ви готуєте вашого сина? — хтось спитав мене. — Бути людиною, — відповів я. — Хіба ви не знаєте, — сказав той, хто запитав, — що людей власне немає на світі; це одне відвернення, зовсім не потрібне для нашого суспільства! Нам необхідні негоціанти (підприємці, говорячи сучасною мовою. — І. С. ), солдати, механіки, моряки, лікарі, юристи, а не люди». І Пирогов ставить вирішальне, кардинальне запитання: «Правда це чи ні?», а вся його стаття — це відповідь на нього, заклик розвивати і стверджувати «світогляд громадський» на противагу «світогляду мундирному».
Два види людей, вказує Пирогов, не ставлять собі ніяких запитань при вступі в життя: ті, хто отримав від природи жалюгідний привілей на ідіотизм і ті, хто отримав, подібно до планет, одного разу поштовх і рухається за інерцією в заданому напрямку. Інші ж питають: «У чому полягає мета нашого життя? Яке наше призначення? До чого ми покликані? Що повинні шукати?» Але проблема в тому, зазначає Пирогов, що «для відповіді на ці запитання потрібно мати переконання. Школа справді високих переконань не виховує — примушує лише повторювати змалку високі слова... Громадський напрямок — живи для себе! — високою стіною відділив благі пориви від звершень. Щоб пробити стіну, потрібно бути не механіком, моряком, лікарем, юристом — потрібно бути, передусім, людиною, істинною людиною, готовою до неминучої майбутньої боротьби. Не школярем, що зазубрив на уроках прекрасні істини, а людиною, переконаною в тому, що ці істини є прекрасними».
І ось, за два місяці після публікації «Питань життя», Пирогов, який подав заяву про звільнення з Медико-хірургічної академії, де він 13 років викладав («Я тепер уже вільний козак. Я відслужив мої роки і вільний. Мене ні ласкою і нічим не примусять служити довше» — це з листів до дружини) — відправляється на службу до Одеси, опікуном навчального округу, виховувати тих самих «людей і громадян», які «житимуть для суспільства». Що йому вдалося зробити за майже два роки роботи в Одесі (вересень 1856 — липень 1858 року)?
Микола Іванович якось зізнався, вже в старості згадуючи про той час: «Недосвідчений, я не знав ще всіх прихованих пружин механізму, який керує суспільством, і, зрозуміло, помилився в моїх надіях». «Приховані пружини» — це й доноси на ім’я царя, звинувачення Пирогова у «вільнодумстві», «безвір’ї» і «відсутності патріотизму» (декілька таких доносів на «высочайшее имя» підписав особисто одеський генерал-губернатор граф Олександр Строганов). А «відсутність патріотизму» в Пирогова полягала ось у чому: Відтоді як я виступив на терені громадянськості шляхом науки, мені всього противніші були станові упередження, і я мимовільно переніс цей погляд і на відмінності національні. Як у науці, так і в житті, як між моїми товаришами, так і між моїми підлеглими та начальниками я ніколи не думав робити відмінності в дусі станової та національної винятковості... Ці ж переконання, як наслідок моєї освіти, виробившись цілим життям, зробилися для мене вже другою натурою і не покинуть мене вже до кінця життя». Імперська бюрократія це кредо прийняти, зрозуміло, не могла.
І все ж таки було зроблено чимало. За проектом Пирогова (але вже за п’ять років після його від’їзду до Києва) знаменитий Рішельєвський ліцей було перетворено на Одеський університет, перший у «Новоросії» (так тоді називали причорноморську частину України). За один 1857 рік опікун тричі (!) об’їхав усю свою навчальну округу (а це — бездоріжні Херсонська і Катеринославська губернії, Крим, Бессарабія...), міг, оглянувши школу в глибинці, відправитися ночувати до простого вчителя, відмовитися від ліжка і, лежачи поряд на підлозі, всю ніч розпитувати, радитися, ділитися думками. Пирогов перетворив нудний, маловідомий друкований листок «Одесский вестник» на газету для мислячих людей, де ставилися насущні запитання про свободу особи, про переваги вільної праці, взагалі про назрілі реформи (наприклад, під «деякими вигодами поліпшення кріпосного побуту» малося на увазі неминуче скасування кріпацтва). Не дивно, що чаша терпіння графа Строганова остаточно переповнилася, а особливо коли Пирогов став настирливо ставити запитання про обмеження і повне скасування тілесних покарань у школах; опікун був звинувачений ні більш ні менш як у «схильності до засвоєння духу Франції 1789 року». Але цар вважав за недоречне звільняти Пирогова, коли суспільство «сподівається свобод»; у липні 1858 року Миколу Івановича було переведено до Києва — також опікуном навчальної округи.
У стародавній столиці Русі Пирогов, за яким уже міцно закріпилася репутація ліберала і вільнодумця, діяв різкіше й рішучіше, ніж у Одесі. Ненависник Пирогова, особа, близька до тогочасного київського генерал-губернатора князя Васильчикова (не таланило Миколі Івановичу у стосунках із губернаторами!) згадував про великого педагога: «Відразу він усіх поставив на ноги». Сам Васильчиков роздратовано доносив до Петербурга: «Пирогов, вступивши в управління округом, відразу розгорнув роботу в навчальних закладах у прогресивному дусі». Це не було перебільшенням: Пирогов, який вважав, що «в справі виховання... національностей немає, всі діти рівні», відстоював українську мову і право вчитися нею в школах, багато зробив для відкриття в Київській окрузі недільних шкіл із викладанням українською (не випадково ряд діячів виниклої наприкінці 50-х — на початку 60 х років XIX сторіччя «Старої Громади» з повагою відгукувалися про Пирогова. Цінував його як педагога і Михайло Драгоманов). А коли княгиня Васильчикова, дружина губернатора, на одному зі світських вечорів підійшла до опікуна, який похмуро мовчав і сидів десь збоку (не любив Пирогов, людина справи, ці вечори!) та гордовито спитала: «Миколо Івановичу, як виховати мені свого сина, щоб із честю носив ім’я князів Васильчикових?» — то отримала таку відповідь: У справі виховання немає князів Васильчикових. Тут усі рівні, княгине». Зрозуміло, що княгиня також стала найлютішим ворогом Пирогова...
І, крім усього, великий лікар і в Києві залишався Лікарем. Він лікував своїх пацієнтів абсолютно безкоштовно — якщо бачив, що перед ним бідна людина, яка неспроможна заплатити. У Олександра Купріна є оповідання «Чудовий лікар» (написане, до речі, також у Києві, 1897 року), основане, як підкреслював письменник, на абсолютно достовірному факті. У бідній родині важко захворіла одна з чотирьох малолітніх дітей. Батько, на прізвище Мерцалов, не маючи жодної копійки в кишені (нещодавно перехворів на черевний тиф, витратив на лікування всі свої мізерні заощадження, а коли видужав — довідався, що позбувся роботи), не міг нічим зарадити дитині і, впавши у відчай, думав про самогубство. Але несподівано в парку він зустрічає незнайомця, який, зі співчуттям вислухавши нещасного батька, вимагає негайно відвести його до хворої, майже помираючої дівчинки. Незнайомий лікар уважно оглядає дівчинку, призначає лікування. Виписує рецепт. Щоб подякувати зцілителю, Мерцалов прохає назвати його прізвище. Але той чомусь не сказав. Мерцалов йде проводжати лікаря, а коли повертається, то під чайним блюдцем разом із рецептом свого спасителя знаходить декілька великих кредитних білетів. Коли ж він отримав із аптеки ліки, то дізнався й прізвище «чудового лікаря» — на аптечному ярлику було написано: «за рецептом професора Пирогова». Такий випадок (і не один!) дійсно стався в Києві 1860 року.
Не все вдалося Миколі Івановичу здійснити; так, він змушений був піти на компроміс із питання про скасування тілесних покарань у школах, погодившись наразі на їхнє обмеження (тимчасовий тактичний захід!). Але важливішим було невдоволення «вищих чинів», чия неприязнь до Пирогова швидко наростала. На початку 1861 року в доповіді цареві Васильчиков писав: «Студенти університету святого Володимира вимагають особливого нагляду: між ними помітний дух вільнодумства і прагнення заводити партії, які не чужі парламентським задумам... В учнях гімназії також помітне вільнодумство і легковажність. Опікуном навчального округу було прийнято заходи, які не відповідали характерові населення і могли не паралізувати, але певним чином підживлювати шкідливий напрямок молоді».
Це були вже політичні звинувачення. 19 березня 1861 року Пирогов був звільнений. Він виїхав до села Вишня під Вінницею, де й прожив у власному скромному будинку 20 років (не зовсім безвиїзно: декілька разів здійснив мандрівку країнами Європи; так, побував в Італії, де успішно вилікував національного героя Джузеппе Гарібальді, а 1877 року, вже стариком, виїжджав на фронт російсько-турецької війни. Але це, мабуть, і все). У селянській хаті в нього була маленька лікарня, в якій він приймав хворих, робив операції. В усіх суперечках і конфліктах щодо поділу землі або інших предметів господарства він завжди захищав селян, які, дуже тонко відчуваючи добре ставлення Пирогова до них, завжди зверталися до нього по допомогу.
Микола Іванович помер від злоякісної виразки твердого піднебіння 23 листопада 1881 року; він був похований у склепі церкви Миколи Чудотворця, там же, в Вишні. Тіло Пирогова було набальзамоване петербурзьким лікарем Дмитром Виводцевим і протягом понад сторіччя, постійно ребальзамоване, зберігається в склепі.
Пам’ять про великого гуманіста та мислителя, який, за власним визнанням, «шукав суті в країні «видимості» і «форми», буде дорога нам і нашим нащадкам.
