На початку вересня Католицька церква згадує одного з найбільш шанованих і відомих святих — Римського папу Григорія I Великого (540 — 604). Цей святий шанується і православними церквами, де його називають Григорієм- Двоєсловом, тобто таким, що веде діалог.
Народився Григорій близько 540 р. у Римі, в багатій і впливовій сенаторській родині. 572 р., за розпорядженням імператора Юстиніана, він став префектом (перша особа адміністративного управління) міста Рима. Після смерті батька Григорій перетворив батьківський палац у Римі на бенедиктинський монастир св. Андрія й усамітнився там із 12-ма своїми послідовниками. Ще шість монастирів він заснував у Сицилії, на землях, успадкованих від батька. Незабаром папа Пелагій I висвятив Григорія в сан регіонального диякона, а папа Пелагій II відправив його, як представника інтересів папи при імператорському дворі, до Константинополя. Григорій продемонстрував тоді незвичайну дипломатичну мудрість, яка пізніше відрізняла його діяльність — як духовну, так і світську. На римську кафедру його було обрано 590 року. Навіть сьогодні, через майже півтора тисячоліття, історики вважають, що це був найвпливовіший і наймудріший папа першого тисячоліття.
Діяльність Папи Григорія I була спрямована, передусім, на християнізацію Західної Європи, в тому числі на викорінення аріанської єресі, яку сповідали тоді багато які народи (вестготи, лангобарди та інші.). Йому також вдалося здійснити навернення англосаксів, заради чого він відправив до Англії 40 ченців із монастиря св. Андрія. Діяв папа не силою чи загрозою, а, як правило, словом, проповіддю. Він зумів навіть укласти мирну угоду з лангобардами, які взяли в облогу Рим 592—593 р. р., що істотно полегшило становище Італії і посилило вплив Римського престолу в напівдикій тоді Західній Європі. Важливу роль у його політичних успіхах зіграла, як пишуть сучасники, «розумна великодушність» і врахування національних особливостей тих народів, які наверталися на християнство.
Папа Григорій займався не лише хрещенням народів Західної Європи — як глава Римської області й частини Італії, він боровся з голодом і епідеміями, реорганізував використання церковної земельної власності, захищав орендарів земель від експлуатації, виявляв турботу про бідняків, що сильно випереджало час. (Візантія, до якої номінально входила тоді Італія, мало цікавилася такими проблемами.) Джерела свідчать, що цей дивний Римський папа захищав також права євреїв. Сам же він завжди відрізнявся незвичайним «злиднєлюбством» і жив бідніше і простіше майже за всіх своїх підданих.
Відомий Григорій I і як церковний письменник — з кінця першого тисячоліття його стали називати (нарівні з прославленими святими — Августином, Амвросієм та Ієронімом) «обраним учителем церкви». Одразу після появи його книги «Бесіди, чи діалоги про життя й чудеса італійських отців», Григорія стали називати (особливо греки) «Двоєсловом», тобто «співрозмовником». Багато з його творів дійшло до наших днів і користуються успіхом; це, наприклад, «Правило пастирське» («Про пастирське служіння»), де автор всебічно й повно описує стиль життя та діяльність істинного пастиря. «Моральні тлумачення на книгу Іова» св. Григорія стали для середньовічної думки головним авторитетом у галузі релігійної етики, придатні практично для всіх можливих життєвих обставин.
Григорій Великий уклав також канонічний список семи смертних гріхів, який включає: похітливість, гнів, заздрість, зажерливість, смуток, гординю, пожадливість. Це не найтяжчі чи найстрашніші з усіх гріхів, але, на думку автора, вони неминуче тягнуть за собою інші гріхи — набагато важчі за перераховані. Спискові гріхів протиставляється перелік чеснот. Гордині — упокорення; жадібності — щедрість; заздрості — любов; гніву — доброта; похоті — самоконтроль; зажерливості — поміркованість і стриманість.
Окрім своїх літературно- проповідницьких талантів, св. Григорій відрізнявся незвичайною музикальністю і любов’ю до музики. Він створив особливу школу церковного співу, що дійшла до наших днів і відома як «Григоріанський спів» (Cantus Gregorians). Усе своє життя Григорій збирав наспіви різних християнських церков і різних народів, які включив до збірника «Антифонарій». Він так цінував і любив цей збірник, що наказав прикріпити його до вівтаря церкви св. Петра в Римі ланцюгом — як невід’ємну частину церковного життя.
Цікаво зазначити один дуже актуальний сьогодні — коли у православ’ї не вщухає боротьба за першість, за місце в диптихах — факт. Йдеться про те, що Римський папа Григорій I послідовно виступав проти титулу «вселенський патріарх» чи «вселенський папа». Попри навіть те, що цей титул неодноразово присвоювався не лише патріархам Константинополя, але й Римським папам. Григорій щиро прагнув до збереження єпископської колегіальності у Вселенській церкві, а не до зміцнення однобічного авторитету Римської кафедри. І закликав «відмести слова, що роздувають пиху і вражають нашу братерську любов». Не дивно тому, що саме він запровадив один із найвідоміших титулів Римського папи: «Раб рабів Божих» (Servus servorum Dei), тобто — раб людей.
Знамениті та вкрай сучасні його висловлювання, що стосуються методів християнізації чи проповідницької діяльності. Так, доручаючи своєму учневі Августину проповідувати серед англосаксів, він наполегливо прохав його враховувати в належній мірі звички тамтешніх язичників і використовувати їх з розумом та обережністю.
Цього року Римський папа Бенедикт ХVI присвятив спеціальну проповідь цій «майже унікальній фігурі, яка досі є зразком як для людей Церкви, так і для світських адміністраторів. Адже Григорій Великий вже у 30-річному віці посідав найвищу цивільну посаду префекта, а пізніше став Єпископом Риму. При цьому він ніколи не міняв — у залежності від посади — стилю свого життя. Навіть тоді, коли перебував, як представник Папи, при розкішному імператорському дворі Візантії. Святи Григорій і там вів монастирське, просте й майже жебрацьке життя. І завжди пам’ятав, що він є «слугою слуг Божих».
Помер св. Григорій 604 року. Його мощі покояться у Соборі апостола Петра в Римі.
