А була ж ти — як буря із громом!
А була ж ти — як ніч на Купала...
Безгоміння і сум. Безгоміння і сон.
Тільки зірка упала.
Павло Тичина «Сонячні кларнети»
Безперервний шелест, шорсткий шелест. Трагічний і сухо-байдужий одночасно, — то тополя прощається з листям, із літніми розкошами. Інші дерева роблять це мовчки, тополя ж весь час, навіть коли зовсім тихо- безвітряно, шепотить щось сумне й безнадійне. Вітер — не грайливий, а безжальний — налітає на кожне дерево, старанно трясе гілками, аби бува де не залишився якийсь непокірний лист. Набіжить, покрутить, погне і лине далі — у нього зараз багато роботи. А дерево ще довго струшує iз себе листочки, як краплі водограю, і стає все більш прозорим, витонченим, нематеріальним. Своєю власною тінню.
Деякі дерева намагаються триматися за свої зелені шати якомога довше — попри холод, осінній дощ, північний вітер. Темно-зелені дуби досі стоять собі, наче навколо нічого такого і не діється; не поспішають навіть прикраситися яскравими, як відблиск літнього сонця, осінніми фарбами. Але що там кряжисті дуби iз цупким листям! Делікатні березки зеленіють зараз, нiби на початку літа, нiби не бавився з ними жорстокий вітер. У них, однак, свій особливий секрет стійкості. Під час страшної літньої спеки, яку дерева переносять — особливо у містах — так само тяжко, як і люди, берези передчасно втратили майже всi свої листочки. А на початку вересня знову зазеленіли, наче у квітні. І тепер їхнє свіже мереживне вбрання зухвало протистоїть усім намаганням вітру та холодного дощу. До часу...
Так само, як берези, змінили своє вбрання ще деякі дерева, наприклад, горобина. Є й такі, що кинули ще більший виклик осені — саме зараз, коли більшість рослин втрачає все своє листя, в деяких місцях на Оболоні зацвіли вишні. (Коли пишу, у мене на столі стоїть маленька гілочка з білим цвітом.) Що це? Результат спекотного літа чи загадковий знак, який подає нам всезнаюча природа? Хто може сказати? У найгіршому випадку, знак вибрано дуже вишуканий. Ви спитаєте, які можуть бути вишневі дерева на Оболоні? А дуже просто — це привиди тих садків (навколо хат), які тут квітли останні 1000 років, до того часу, як Оболонь стала «масивом».
Обезлюдніли місця літнього відпочинку киян — пляжі на берегах Великої річки та на незрівнянних озерах-старицях, приміські гаї-діброви, великі й маленькі острови. Відхлинув прибій відпочиваючих, залишивши на чистому тілі природи незліченні тонни покидьків. Лежати там їм доведеться до Судного дня — київська влада такими дрібницями не займається, а природні самоочищувальні механізми на синтетику не розраховані. Наступної весни почнеться чергова навала любителів-споживачів природи; зранку кожен із них буде старанно обирати собі чисте місце (ми люди охайні й гидливі), а ввечері залишати його у вигляді гидкого звалища. Навіть якщо приїхав сюди автомашиною. Часто згадую одного старого тренера з гірського спорту, який любив повторювати: «Після вашої присутності гори обов’язково мають стати трохи кращими, ніж були до вас. Чим більш мальовниче місце ви обрали для стоянки, тим більш ретельно маєте про нього подбати!» Сучасній молоді, мабуть, ніхто ніколи не говорить таких переконливих слів.
Осінь. Сумний час. Не хочеться й думати про довгі місяці, що надходять — про холодні дощі, грязюку, про нестерпні для багатьох людей (я належу до них) морози. Найгірше — це темрява протягом більшої частини доби, темні шиби вікон удень, відсутність сонця, яке іноді тижнями не показується людям на очі. Втішає одне — абсолютна впевненість у тому, що «все минає», навіть зима, і що весна обов’язково настане. Свято і благо для всіх без винятку, незалежно від віку, здоров’я, освіти, соціальної приналежності — природа є взірцем демократичності.
Цвітуть-шумлять дерева, що хоробро — як красуні, що старіють — пофарбувалися у яскраві кольори перед тим, як заснути на довгі зимові місяці. Потемніла вода в протоках і ковбанях Дніпра; ще недавно розкішна трава перетворилася на сухе нескошене сіно; іноді тихенько цвірінькне пташка — це сонце кинуло на неї свій холодний оманливий промінь. Тихо, журливо, гарно. А десь на іншому кінці нашого невеликого світу палає, як пекло, небо; з ночі до ранку і з ранку до ночі виють лютими вовками смертельні ракети, снаряди, бомби; гинуть люди; панує ненависть, затятість, страх, голод, холод, страждання. Чи може такий жах привести до хоч якого нормального фіналу? І що це за істота — людина?
