Сільське весілля ми шукали довго і важко. Знайомий сільський
батюшка хитав головою і казав: «Е, брате, нині селяни майже й не вінчаються.
І не тому, що всі в гріху живуть, невінчаними. Просто в селах майже не
залишилося молоді — кому одружуватися? У мене статистика проста: відспівую
небіжчиків щотижня, хрещу немовлят раз на місяць, а вінчаю раз на півроку.
Такі справи».
Існує й інша статистика. За даними Мінстату України, на
01. 01. 1997 року в 2673 селах не було новонароджених, а в 4503 немає дітей
віком до 15 років...
ВЕСІЛЛЯ МИ ВСЕ-ТАКИ ЗНАЙШЛИ
Досить про сумне. Недалеко від Києва, але вже в Поліссі.
За 120 кілометрів од Києва і за 50 — від Чорнобиля. Година їзди від столиці,
а вже все інше: земля, червонувато-коричнева від торфу, пружна зелень боліт,
інша рослинність, інший клімат і навіть говірка інша. М'яка, трохи шипляча,
яка явно зазнала впливу білоруської і польської мов. І обличчя інші. Поліщуків
багато в чому рятує від виродження те, що в тутешній землі погано росте
цукровий буряк, це багатство і прокляття України. Немає буряка — немає
цукрових заводів, немає цукрових заводів — немає дешевої самогонки. Відповідно
і п'ють поліщуки менше. Тому й обличчя в них витонченіші і людяніші, ніж
у тубільців «цукрових провінцій», котрі вироджуються. Але що я все про
сумне та про сумне.
Наречену, а нині вже молоду дружину звуть Ірою, років їй
19 і живе вона в селі Розважів. Лице красиве, фігурою також Бог не обділив,
як, проте, і характером. Коли ми з фотокором з'явилися на весіллі, Іра
вперлася кулачками в боки і навідріз відмовилася і від зйомки, і від газетної
«слави». Загалом, ледве умовили. Жениха, а нині молодого чоловіка звують
Сергієм, йому двадцять два, працює він помічником лісничого і жив до весілля
в селі Жеревпілля. Від села до села — чотири кілометри. І два кладовища
між селами — нове і старе, яке називається «Ляцькі могилки». Врослі в густий
мох, позеленілі хрести без імен і дат. «Ляцькі могилки» — польське кладовище.
Половина місцевих жителів звуться Юзями, Стасями або Євами. Проте мови
вони вже не знають, а про польське коріння нагадують хіба що «Ляцьки могилки».
Серед хрестів, що пішли в мох, декілька доглянутих могил із прізвищами
і датами на хрестах і зі свічковими огарками. Народжувалися в різні роки,
а померли всі 1931-го, в голодомор, або по-місцевому «в голодовку».
Ми приїхали в Розважів недільним ранком, другого дня весілля.
У суботу молодята розписалися в ЗАГСі, увечері «погуляли», а в неділю мали
вінчатися. У дворі дому нареченої стояв величезний армійський намет, в
якому були накриті столи. Такий же намет стояв і в домі жениха в сусідньому
селі. У суботу родичі жениха йшли пішки із Жеревпілля в Розважів і там
після якихось дивних звичаїв, про які ми розкажемо пізніше, «гуляли» до
ранку. У неділю, навпаки, родичі нареченої пішки йшли з Розважева у Жеревпілля,
де знову-таки після певного ритуалу «гуляли» в жениховому наметі.
Приїхали в Розважів ми рано. Молодята ще спали, однак у
наметі вже сиділо кілька чи то найвитриваліших, чи то найбільш нетерплячих
старичків. Нас вони зустріли привітно і тут же запропонували «ловко поснідати».
Поснідали, при цьому старички сумували по черзі і вельми інформовано обговорювали
російську фінансову кризу. Потім старички стали розказувати про нинішнє
життя в селі, про українських президентів і парламентаріїв. Найм'якша оцінка
кінчалася словом «мать», а поривчасті руки старичків час від часу показували,
як би вони «ловко» натиснули на спусковий гачок.
ЖИТТЯ ЯК РИТУАЛ
А тим часом наречена наряджалася. Жених готовий був уже
давно і прогулювався перед домом, виблискуючи, немов начищений п'ятак.
Біля воріт дому стояла величезна допотопна вантажівка ЗІЛ. Вантажівка колгоспна,
але, як пояснив нам батько нареченої, колгоспну техніку нині тримають ближче
до дому, «а то на гвинтики рознесуть». Як з'ясувалося, допотопний ЗІЛ використовують
у селі в основному як катафалк — везуть труну з померлим на кладовище.
На щастя, під час весілля вантажівка як транспорт не використовувалася,
знайшлися інші машини. Нарешті наречена нарядилася, весільний «поїзд» посідав
на «Волги» та «Жигулі» і ми поїхали в церкву.
Дорогою наш водій, колишній місцевий житель, розказував
про околиці. «Ось тут стояв льонозавод, там вівцеферма, там птахоферма».
Ми слухняно крутили головами і бачили кістяки якихось будівель із молодими
деревцями на дахах. Добре хоч, що не обгоріли, а то і справді подумаєш,
що селом прокотилася війна. Трохи пізніше місцевий житель розказував нам,
що раніше трасами на Київ і на Іванків суцільним потоком йшли машини з
продовольством, із льоном, іще із чимось. «Тепер навіть молоко не вивозимо»,
— казав вусатий дядько, розглядаючи свої опуклі тверді нігті. Що таке гроші,
в селі давно забули. Живуть натуральним обміном. «Із Херсона ось кавуни
привезли, міняють у нас на картоплю. Так ось, картоплею, лісом так м'ясом
і платимо за все». Недавно в селі зупинився навіть хлібзавод. Що ж, будуть
пекти самі. «Ми-то на землі якось виживемо. А от що в місті будуть робити?»
— спитав мене дядько і, не дочекавшись відповіді, закурив.
Православний храм Різдва Пресвятої Богородиці розташований
неподалік, у селі Старовищі, кілометрів за п'ять від Розважева. Село невелике,
і церкви там раніше не було, але зібралися бабусі та дідусі, взяли в голови
сільради будинок старої школи, поставили на ньому купол із хрестом і запросили
священика. І тепер щосуботи — щонеділі і в свята правиться в селі служба,
а на передзвін трьох маленьких дзвонів сходяться в ранковому тумані бабусі
з інших сіл. Бредуть із різних сіл і перегукуються: «Ти жива ще, Марківно?»
— «Жива, Петрівно! Слава Богу за все!»
Молодих у храмі також зустрічали передзвоном, зустрічав
і батюшка з хрестом у руках — отець Олександр Ворона, в минулому лікар-реаніматолог,
а нині простий сільський священик. І от уже молодята стоять у церкві, над
їхніми головами тримають свідки-дружки вінці, а отець Олександр виголошує:
«Миром Господові помолимося про рабів Божих Сергія та Ірину, що нині поєднуються,
і про порятунок їх Господові помолимося!» А бабусі хором співають-відповідають:
«Го-о-споди, по-ми-луй!» І дивляться старенькі на молодих, усміхаються,
згадують свою молодість і думають: «І ми колись також стояли під вінцем».
А поряд дівча років 13 дивиться на надзвичайно красиву в своєму білому
платті наречену і мріє: «Скоро і я буду така ж красива і буду стояти в
церкві у фаті і білому платті». А священик продовжує: «Про дарування їм
цнотливості і плоду для користі Господові помолимося! Про дарування їм
веселощів від бачення синів і дочок Господові помолимося!» І відповідає
старенька, і дівчинка підспівує: «Го-о-споди, по-ми-луй!»
БАГАТА КРАЇНА... ЛИШЕ НА ВЕСІЛЛЯ ТА НА ПОХОРОНИ
Ну от і кінчилося вінчання і законне подружжя їде в дім
чоловіка, трохи закушують і випивають, а потім їдуть у дім нареченої, там
знову закушують, а потім уже з родичами і друзями пішки йдуть назад до
жениха. Ідуть і співають, згадують, як учора, коли до них у село приходила
рідня жениха, вони її здорово водою пообливали біля воріт і гарний викуп
за наречену взяли — смаженого гусака. А сьогодні буде вже їх зустрічати
рідня жениха, і тому батько нареченої несе викуп — засмажене поросятко.
А біля воріт дому нареченої вже поставили сніп соломи і приготували воду.
Тільки-но підійшли гості — солому підпалили, дим, вогонь, вигуки! Викуп
вимагають. Батько нареченої став поросятко хвалити, казати примовки, але
все одно примусили його з поросятком через вогонь стрибати. Тільки-но перестрибнув,
а тут його через огорожу водою облили! І почалася тиснява! Одні ворота
тримають, інші їх штурмують. Сміх, вигуки! Нарешті ворота розчинилися,
обидві групи родичів злилися разом і попрямували в намет. А там! Самогонки
—море, закуски всілякої видів із п'ятдесят, а ще буженина, а ще налисники,
а ще вареники з м'ясом, сиром, картоплею і ще чимось, а ще риба, вже й
поросятко порізали і друге несуть. Хто сказав, що Україна — бідна країна?
А за столом тости, жарти-примовки, з гострим слівцем, від якого наречена
червоніє і морщить ніс. І раптом, щось пригадавши, встає з-за столу і тікає
у двір, де дівчата, котрі молодші, вже затіяли танці. Підходить до них,
щось шепоче, а вони шикуються у ряд, а вона, молода дружина, повертається
до них спиною і кидає назад свій весільний букет. До нього кидаються усі,
але ловить лише одна і верещить від радості! Повір'я таке — значить саме
їй наступній іти під вінець. А у дворі і перед двором, і навіть на дорозі
вже почалися танці. Самодіяльний ансамбль награє на електрогітарі та «Іониці».
Грає, звичайно, не старі весільні пісні, а пісеньку про «цигана Яна», потім
якісь частівки, потім «Ламбаду». І так до ранку. З перервами на запрошення
до намету, щоб «ловко поснідати» і так само ловко випити за здоров'я молодих.
Це буде тривати ще декілька днів. Тому, що наготували багато і все треба
з'їсти, і тому, що хочеться продовжити свято. Нечасті нині на селі весілля,
більше похорони. А між цими подіями треба посадити і викопати картоплю,
подоїти корову і вивести її на пасовисько, погодувати поросятко, курей
і гусей, з'їздити в сусіднє село по хліб, повернутися і прибрати в хліву,
нарубати дров, щоб пережити зиму. А ще треба народити дітей і виростити,
а там, дивись, пора і до весілля готуватися.
№183 25.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
