Сьогодні перед Україною стоїть воістину визначальна проблема: чи зможе український селянин у ході ринкових реформ залишитися людиною, чиїми правами, інтересами та потребами, як і його людською гідністю, ніхто не посміє знехтувати. Це питання питань. І відповідь на нього, як на мене, одна: це шлях кооперації як магістральний шлях людиномірного розвитку села.
Зазначене питання, як і відповідь на нього, постали на українській землі не сьогодні, а мають сторічну передісторію. Сторічну з гаком передісторію як власне кооперативного руху, так і заглибленої рефлексії стосовно нього низки провідних українських економістів: М. Туган-Барановського, В. Тотоміянця та інших. А серед них чільне місце посідає творча спадщина видатного теоретика та організатора кооперативного руху в Україні у дореволюційні часи і за часів Центральної Ради й уряду Директорії УНР Бориса Миколайовича Мартоса (20.05.1879 р., Гразиськ Лубенського повіту Полтавської губернії — 19.10.1977 р., США).
Б. Мартос походив зі старовинного козацького роду. Батьки забезпечили йому класичну за тих часів освіту: гімназію, а потім математичний факультет Харківського університету. В університеті Б. Мартос навчався довго, бо, ставши студентом, одразу ж поринув в український революційний рух, спочатку через студентські гуртки, потім як член Революційної української партії (РУП), а з 1905 р. — Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Як активний учасник українського політичного руху був тричі заарештований і відбував покарання.
Закінчивши нарешті 1906 р. університет, Борис у 1906 — 1910 рр. викладав у гімназіях та вищих курсах Харкова, але як неблагонадійний був позбавлений педагогічної практики. Тому 1910 — 1917 рр. він цілковито присвячує свій час організації всіх можливих форм кооперації, передусім на селі, працюючи в кооперативних організаціях Волині, Полтавщини та Кубані. До 1917 р. — інспектор кооперації Полтавського губернського земства. Отже, в ці роки він був одним із організаторів кооперативних товариств в Україні та на Кубані, головою ради центральної організаційної структури кооперації України — Дніпросоюзу.
Водночас із 1905-го до 1920 р. Б. Мартос є членом УСДРП. Цей факт має велике значення для усвідомлення його світосприймання та світорозуміння, оскільки в розділі «Теоретичні засади» програми УСДРП, яку було ухвалено 1905 р., записано чітко та однозначно: посилання на Ерфуртську програму (1891 р.) Німецької соціал-демократичної партії — провідної партії Другого Інтернаціоналу, на базі якого потім постав Соцінтерн. А останній, як відомо, відіграв визначальну роль у формуванні нинішнього обличчя західноєвропейської цивілізації.
У роки Української революції 1917 — 1920 рр. Б. Мартос був членом Центральної та Малої Рад від фракції УСДРП, членом ЦК Селянської спілки, заступником її голови. Із червня до серпня 1917 р. — генеральний секретар (міністр) земельних справ Генерального секретаріату (уряду) Центральної Ради, з вересня до листопада 1917 р. — товариш (перший заступник) генерального секретаря земельних справ. Учасник антискоропадської опозиції. Із грудня 1918 р. — міністр продовольчих справ, а з квітня до серпня 1919 р. очолював уряд УНР та водночас обіймав посаду міністра фінансів.
Із 1920 р. — у вимушеній еміграції. Був одним з організаторів і професором Української господарської академії в Подебрадах (Чехія), у 1936 — 1938 рр. став директором Українського технічно-господарського інституту (там само). 1945 р. переїхав до Мюнхена, де став засновником і ректором Української вищої школи економіки (1945 — 1949 рр.). У 1954 — 1958 рр. працював в Інституті вивчення СРСР. Із 1958 р. жив у США.
Отже, коли говорити про Б. Мартоса, то слід зазначити, що це був фундаментально освічений фахівець, зокрема в галузі математики й фінансової справи, української та світової теорії і практики кооперації, котрий водночас мав колосальний практичний досвід організації на українських теренах різноманітних форм кооперації, передусім сільськогосподарської. Увесь його світогляд, зорієнтований на засадничі європейські цінності, як і його теоретичний та найперше практичний досвід, а також робота в урядах першопроходців Української суверенної держави — урядах Центральної Ради і Директорії УНР, викристалізувалися зрештою у значний науковий доробок, насамперед у сферах кооперації та фінансової справи, праця «Кооперативна ревізія» (1927 р.) тому є свідченням. Не маючи змоги зупинитися на характеристиці усього цього доробку, коротко скажемо про особливо значиму для нашого сьогодення роботу, знаменну, виношену й вистраждану Б. Мартосом — «Теорію кооперації (Курс лекцій)», написану та вперше видану в 1923 — 1924 рр.
Ця праця доволі ідейно осяжна, бо в ній йдеться (спираючись як на власний український досвід організації кооперації, насамперед сільськогосподарської, так і на увесь тогочасний зарубіжний досвід) і про засади кооперації як способу організації господарства без визиску, і про її форми, і про принципи організації, і, зрештою, про увесь механізм функціонування кооперації.
Не спиняючись на детальному розгляді всіх цих викладок, варто зосередитися на мотивації Б. Мартоса, на концептуальних засадах його теорії кооперації.
Отже, в роботі йдеться передусім про причини створення кооперативних об’єднань на селі. У цьому плані слід наголосити, що стилю мислення Б. Мартоса властива масштабність і заглибленість. Відтак автор робить ѓрунтовний аналіз успішного, ефективного, прибуткового виробництва і доходить висновку, що єдиною формою такого виробництва, котра за своєю суттю спрямована не на визиск працівників, а, навпаки, на виховання та розвиток особистості, максимально можливе задоволення її матеріальних і духовних потреб, як і її правової захищеності, є кооперація. Особливо це стосується сільськогосподарської кооперації, яка за умов панування в суспільстві капіталу, приватної власності є єдино можливою формою протистояти визиску, експлуатації трудового люду: «Цілком зрозуміло, що трудові елементи, які відчувають на собі визиск, яких гнітить також принижене правове становище, не можуть задовольнитися своїм економічним становищем, увесь час киплять обуренням і шукають засобів, як звільнитися од цієї системи капіталістичного визиску».
Центральним завданням кооперативного руху відповідно виступає «боротьба за самостійне економічне становище, за визволення од залежності економічної, за усунення визиску в дорозі обміну», боротьби, яка й «утвердила рух кооперативний з його методами... Кооперативний рух так само, як і політичний, і профспілковий, і національний, має свої особливі завдання. Але ідеал той самий: визволення від визиску, од всякого гніту; утворення умов, що найбільш сприяють розвиненню особи і нації, матеріальному й духовному поступу людства».
Утім, при цьому він зауважує, виходячи з розуміння людського єства як предковічного, що йдеться саме про людину, таку, якою вона є, в усій різноманітності її інтересів та потреб, про особистість, яка на селі просто не має іншого шляху самозбереження і саморозвитку, крім шляху кооперації вільних, самостійних, рівноправних людей: «Виступаючи проти визиску, кооперація підходить до людини не з боку морально-релігійних інтересів, а з боку господарської вигоди. Цим принципово відрізняться кооперація від соціялістичних та релігійних общин, але в цьому ж і сила кооперативного руху. Кооперація не шукає людей з виключною індивідуальністю, вона задовольняється людиною такою, як вона є; вона не каже їй забувати свої власні інтереси, а навпаки — задля цих інтересів, вона кличе до об’єднання, до організації спільного господарства, до спільної праці, організованої на громадських принципах. Кооперація сподівається досягти усунення визиску не шляхом морального переродження визискувачів, а шляхом об’єднання тих, хто терпить від визиску».
Отже, кооперація за своєю суттю є організацією, створеною на громадських засадах, саме нижчих верств суспільства, які зазнають найбільшого визиску в буржуазному суспільстві: «збільшуючи закупну силу, кооперація тим самим притягає симпатії нижчих, трудових верств суспільства, що бачать у ній порятунок, один із засобів боротьби проти визиску. Отже, недивно, що кооперація виникла й поширилася серед нижчих верств суспільства, серед трудової його частини», бо саме остання найбільш зримо, на власному досвіді відчуває всі принади тих суперечностей, які пронизують суспільне життя, відчуває низку, як пише Б. Мартос, «ненормальних явищ: багатства поруч із злиднями; задоволення кожної примхи поруч із турботою про шматок хліба; ...велич багатства і розкішне життя часто належать тим, хто зовсім не працює, не створює жодної корисної речі; поруч із ним напівголодним ходить той, хто невпинно працює над накопиченням запасів їжі, напівроздягнений той, чиї руки шиють вбрання; у вогкому, темному кутку живе з родиною той, хто будує величні кам’яниці».
Тож, як наслідок, у цих нижчих верствах «назріває ненависть до тих, хто завдяки своєму матеріальному становищу має можливість їх визискувати. З того постає боротьба, яка тягнеться багато років поспіль, яка не раз затримує поступ, ба навіть доводить до руїни. Відповідно до обставин ця боротьба набирає ріжного змісту, і відповідно до того, користується ріжними методами».
Найперспективнішим шляхом подолання визиску, особливо на селі, як вважає Б. Мартос, є саме кооперація. Принциповою її особливістю, котра й надає їй цю перспективність, є те, що кооперація за самою своєю природою не протистоїть буржуазному суспільно-економічному устрою, а органічно вписується в нього, водночас відкриваючи можливість для цілковито легальних засобів радикального спротиву і подолання визиску з боку нового панства, новоявлених нуворишів: кооперація «не вириває людини із сучасних умов життя і не відокремлює їх од решти суспільства; і вона намагається в існуючих умовах, в існуючому оточенні організувати господарство на таких підставах, щоб не було визиску; це відсутність будь-яких ілюзій, це тверезе ставлення до існуючих у суспільстві умов, це прагнення використати реальні обставини і стосунки — є основною прикметою кооперації, яка одріжняє її від різного роду утопічних теорій та дає життєздатність кооперативному рухові».
«Кооперація не ставить своїм завданням перебудувати сучасний лад у суспільстві, замінити його новим; вона не одмежовується також од сучасного життя; вона лише, так би мовити, доповнює його». Причому доповнює радикальним чином, а саме: дає змогу за нинішніх українських реалій вирватися величезному секторові української людності — третині всього населення держави, до того ж найбільш упослідженій його частині — українським селянам із лабет як нинішньої розрухи, так і ще похмурішої перспективи перетворення усіх їх поспіль на батраків нових господарів життя на селі.
От якби лише була добра воля влади на це, бо в нинішньому українському селі нічого без «начальства» — районного, обласного чи столичного — не робиться, неможливо нічого вдіяти. Особлива відповідальність, певна річ, лежить на Верховній Раді, бо саме вона, зрештою, законодавчо визначає та закріплює ту чи іншу стратегію подальшої господарської спрямованості та соціокультурного облаштування села.
Тому наступна думка Б. Мартоса має принциповий сенс, бо в ній гранично чітко виписано ідею кооперації як чи не єдиної можливості зберегти принцип рівноправності в економіці, а отже, й саму можливість для селян залишитися людьми, не будучи назавжди перетвореними на найбільш упосліджену частину українського суспільства — безправних рабів новоявлених господарів життя: кооперація «не ставить своїм завданням замінити грошову систему розплати якоюсь іншою, вона не заміняє системи заробітної платні системою рівного розподілу виробів, як то ми бачили в комуністичних общинах. Зате вона намагається... збільшити долю своїх членів в суспільному розподілі. Стоячи на принципі рівноправства в економічному житті, вона намагається організувати продукцію та обмін так, щоб кожен одержував винагороду відповідно до тих затрат матеріалів і робочої сили, які він зробив; а це значить, що кооперація має на меті усунути зиск на капітал, якого б походження не був той зиск: чи то буде земельна рента, чи відсоток на грошовий капітал, чи надмірно висока оплата ініціативи підприємця».
Ринкова економіка може працювати ефективно, коли в ній немає місця монополізму, коли сповна зреалізовуються засади конкуренції. Через це сільськогосподарська кооперація, яка за визначенням усуває монополізм на ринку (у тому числі монополізм перекупників, трейдерів), істотно розширює, зміцнює конкурентне середовище, а отже, й ефективність функціонування ринкової економіки. Під цим кутом зору Б. Мартос говорить про «недостачу конкуренції, монопольне становище підприємця як головне джерело зиску. Кооперативна практика на кожному кроці наочно показує, що з’явлення кожного нового кооператива — то є прихід конкурента, й дуже небезпечного для того чи іншого підприємця». У такому контексті, що принципово, кооперація відіграє подвійну функцію — ствердження конкурентного середовища, котре сприяє розвиткові ринкових засад господарювання та водночас постає як надзвичайно потужна перепона на шляху до посилення визиску нижчих верств населення, трудового люду, покупця, а головне, пересічного селянина: «Граючи ролю конкурента, кооператив впливає на ціну краму в інтересах покупців або на оплату праці в інтересах працюючих мас. І в тім, і в другім випадку досягається мета кооперації: поліпшення добробуту нижчих верств населення».
Відтак зрозумілим стає той страшенний опір, що його чинитимуть кооперації новітні господарі життя, для яких створення системи кооперативів по всій Україні є як дуже вагомим засобом обмеження їхніх прибутків, так і найвагомішою перешкодою на шляху їхнього свавільного прагнення повсюдно стати володарями на селі. Через це, «ставлячи своїм завданням підвищити добробут своїх членів шляхом утворення власного підприємства, що має виступити як конкурент капіталістичних підприємств, кооперація не може сподіватися на прихильне ставлення до неї з боку приватних підприємців. Збільшуючи частку своїх учасників у суспільному розподілі, вона тим самим зменшує частку підприємців, а саме зменшує зиск, який вони отримують зі своїх капіталів. Логічним наслідком цього є вороже ставлення до кооперативного руху з боку капіталістичних верств суспільства».
І навпаки, кооперація, як зазначає Б. Мартос, викликає симпатії у нижчих трудових верств суспільства, які бачать у ній порятунок, могутній засіб боротьби проти визиску. Отже, зі смислового боку «кооперація являє з себе один із засобів поліпшити добробут нижчих верств суспільства через звільнення їх од визиску з боку верстви капіталістів. На підставі того, що було вище сказано, можна визначити кооперацію як спільну діяльність певної групи людей, яка має завданням поліпшити їхній матеріальний і духовний добробут шляхом організації кооперативів».
Говорячи ж про найбільш прикметні ознаки кооперації, Б. Мартос виокремлює такі з них, як, насамперед, об’єднання: «Тільки шляхом об’єднання може боротися працюючий люд проти визиску. Кожен зокрема робітник — зовсім беззахисний проти капіталіста». Причому, що принципово, це об’єднання людей, осіб, а не капіталів. Мета кооперації — поліпшення добробуту, краще задоволення своїх матеріальних і духовних потреб, поліпшення умов життя своїх членів. Далі це є вільне, добровільне об’єднання людей, селян, тож наступною ознакою кооперації є рівноправність її членів. Подальшими ознаками кооперативу є принцип самодопомоги і створення спільного підприємства. Метою ж цього спільного підприємства є не зиск та стягнення капіталу, а збільшення заробітку тих, хто працює в ньому, і зменшення видатків на споживання.
У контексті цих визначальних ознак кооперації «кооператив є добровільне, на принципі рівноправности і самодопомоги засноване об’єднання людей з метою поліпшити свій добробут шляхом ведення на спільний рахунок підприємства, яке має збільшувати трудовий заробіток працівників або зменшувати їхні видатки на споживання, відповідно до використання ними цього підприємства, а не по кількості вкладеного капіталу».
Б. Мартос також окреслює низку ознак кооперативу, спрямованих на реалізацію головної мети кооперації — цілковите усунення визиску селян з боку новоявлених господарів, нинішніх і тих, для кого це найзаповітніша мрія. До цих ознак належать, зокрема, такі: прагнення усунути посередників; усунення зиску й поліпшення добробуту; поліпшення умов праці; тенденція до соціальної трансформації: «Взагалі кооперація сприяє зменшенню ролі капіталістів у народному господарстві, а натомість збільшенню ролі працюючих».
При цьому тут слід зазначити одну річ: Б. Мартос особливо наголошує, а саме характеризуючи культурно-просвітницьку діяльність кооперації, що ця діяльність є не другорядною, а перебуває в центрі уваги членів кооперативу та його керівництва: робота бібліотек, клубів, медпунктів, шкіл, плата за навчання сільських дітей у технікумах і вишах тощо.
Отже, підсумовуючи, можна стверджувати: бачення сільськогосподарської кооперації Б. Мартосом, що ѓрунтується, по суті, на перетині європейської традиції кооперативного руху ХІХ — початку ХХ століття та української традиції в цьому питанні, також особливо активної на початку ХХ століття, дає зразок для нинішніх організаторів сільськогосподарського виробництва й життя на селі. Досвід Б. Мартоса, теоретичний і практичний (на ниві кооперативного руху в Україні впродовж 1910 — 1920 рр.), сконденсований у його фундаментальній праці, котра ні на йоту не втратила своєї значущості й нині — «Теорія кооперації», — має стати приводом для найширшої суспільної дискусії навколо питання майбутнього українського села — майбутнього, яке за обставин, що склалися нині, видається доволі примарним. Однак це не означає, що не слід працювати і сподіватися навіть тоді, коли все довкола здається безнадійним.
Євген АНДРОС — завідувач відділу філософської антропології Інституту філософії імені Г. Сковороди НАН України, кандидат філософських наук
