Цього року виповнилося 400 літ з дня смерті єпископа Кирила Терлецького. Однак ця дата залишилась майже непоміченою. І це при тому, що К.Терлецький належав до непересічних фігур в історії України та українського релігійно-культурного життя.
Він знаний як один із ініціаторів Берестейської церковної унії 1596 р. Його противники спеціально акцентувати увагу на аморальності (чи навіть злочинності) Терлецького. Це простежується в «Посланні до єпископів» Івана Вишенського, «Апокрисисі» Христофора Філалета, «Пересторозі» — творах, автори яких були сучасниками цього ієрарха. Завдячуючи цим творам витворився негативний образ Терлецького в українській історіографії. Причому рівень негативу був настільки великий, що навіть греко-католицькі історики намагалися не звертати уваги на цю постать.
Однак пора відійти від заангажованого розгляду фігури Терлецького й осмислити його в контексті українських реалій кінця ХVI — початку ХVII ст. Слід враховувати, що негативний образ К.Терлецького цілком свідомо творився його противниками, які занадто упереджено ставилися до діяльності єпископа. Аналіз же його біографії дає можливість дещо по- іншому глянути на цю непросту особистість.
Терлецький народився, ймовірно, на пінському Поліссі орієнтовно в 40-х рр. ХVI ст. Принаймні його молоді роки пройшли в Поліському краї. Походив він із шляхетського роду, корені якого були на Перемишлянщині. Причому окремі вихідці із цього роду обiймали високі посади в церковній ієрархії. Зокрема, в першій половині ХVI ст. православними перемишлянськими єпископами були Лаврентій та Арсеній Терлецькі. Отже, духовна кар’єра Кирила цілком вписувалася в родинну традицію. Про освіту К.Терлецького нам теж нічого не відомо. Звісно, як і більшість дітей із українських православних шляхетських родин, він оволодів церковнослов’янською грамотою, знав порядок церковних служб. Але так і не освоїв латинської мови, знання якої в той час у Європі вважалося ознакою освіченості. Зате Кирило добре знав Литовський статут, інші законодавчі акти, умів складати ділові папери. Це дає підстави вважати, що він міг навчатися деякий час у якійсь канцелярії гродського чи земського суду.
Десь у 60-х рр. ХVI ст. Кирило Терлецький став священиком замкової церкви св. Дмитра в Пінську. Доходи його тоді були дуже скромні, про що пізніше писав І.Вишенський: «…Кирило, коли простим попом був, тільки дячка за собою волочив, котрому платив пирогами з храмового свята…». І все ж служіння в замковій церкві Пінська — міста, де розташований центр єпархії, відкривало для Терлецького певні перспективи. Замкова церква обслуговувала еліту міста. При відповідній поведінці Кирило міг увійти в довір’я до місцевих можновладцiв, набути потрібних зв’язків. Також він був членом крилоса і мав можливість брати участь у єпархіальному управлінні, набуваючи певного досвіду.
У 1572 р. помер тодішній Турово-Пінський єпископ Андрій Русин-Берестейський. Він не прийняв чернечого постригу і правив єпархією як світська людина. У ті часи такі протизаконні, з точки зору канонічного права речі, стали вже чимось звичним для України.
Терлецький, який тоді був удівцем і міг прийняти чернечий постриг, почав боротьбу за Турово-Пінську кафедру. І хоча в нього були всі підстави її посісти, однак справа виявилася не такою простою. У той час єпископські посади фактично купувалися в короля Речі Посполитої. Щоб стати єпископом, треба було заплатити чималу суму. Очевидно, Кирило такої суми не мав. Отримав він грамоту на єпархію в період безкоролів’я в 1574— 1575 рр., коли це зробити було і легше, і дешевше. Щоправда, дещо пізніше, вже за короля Стефана Баторія, він для більшої певності випросив для себе підтверджуючу грамоту. Схоже, кандидатура Терлецького була підтримана князем Василем-Костянтином Острозьким, який мав земельні володіння на Пінщині й з думкою якого тут рахувалися. Отже, поставлення Терлецького на кафедру відбулося без скандалів, з дотриманням відповідних церковних та державних традицій, що тоді, на жаль, було радше винятком, ніж правилом. На чолі Турово- Пінської єпархії опинилася людина хай і без належної богословської освіти, але з церковного середовища, людина, яка розуміла потреби православного духовенства.
Терлецький реалістично дивився на речі, чудово усвідомлював, що з ним і в церкві, і в суспільстві будуть рахуватися лише тоді, коли він володітиме великими матеріальними засобами. Протягом десяти років управління єпархією К.Терлецький виявляв турботу щодо церковних володінь та збільшення архієрейських доходів. Вів безперервну тяганину з цього приводу з різними особами й встиг нажити великі статки.
І все ж не варто розглядати діяльність Кирила Терлецького в сані турово-пінського єпископа лише як спрямовану на збагачення. Він не гірше (а, може, й краще) за інших тогочасних українських ієрархiв справлявся зі своїми пастирськими обов’язками. Виявляв певний інтерес до культурної діяльності. Показово, що княжна Гальшка Острозька у своєму заповіті, де вона зробила великі пожертви для Острозької академії, називає Терлецького своїм приятелем. Сам же цей документ був написаний у Турові, й під ним відразу після підпису Гальшки стоїть підпис К.Терлецького як свідка. Не виключено, що він був причетний до складання цього документа. Водночас заповіт свідчить, що до Терлецького виявляли прихильність князі Острозькi. До турово-пінського єпископа також позитивно ставився Константинопольський патріарх Єремія. Останній був категорично проти введення нового календаря. У 1583 р. він послав до православних Речі Посполитої ряд листів з приводу календарної реформи. Показово, що вони були адресовані міщанам Львова, Вільно, а також Терлецькому. Така вибірковість у листуванні патріарха свідчить, що він вбачав у особі Терлецького одного із найбільш авторитетних ієрархів України та Білорусії та ревного захисника православ’я.
Звісно, Терлецького не влаштовувала бідна Турово- Пінська єпархія. У 1585 р. в нього з’явилася можливість покращити своє становище. Цього року помер луцько-острозький єпископ Іоан Борзобагатий-Красенський — чи не найскандальніша фігура в тогочасному українському православ’ї. На єпископську кафедру Іоанн прийшов світською людиною. Його призначення і діяльність супроводжувалися постійними ексцесами. Навіть помер він банітом, тобто людиною, яка через злочини була позбавлена громадянських прав. За час свого правління Іоанн розграбував єпархію й пороздавав її маєтки своїм родичам.
На фоні такого ієрарха Терлецький виглядав більш ніж пристойно. Князь В.-К. Острозький, який вважався тоді покровителем православних у Речі Посполитій, надав йому допомогу в справі отримання Луцько-Острозької єпархії. 17 вересня 1585 р. Терлецький відповідно до королівського дозволу став повноправним її керівником. Ця єпархія належала до найбагатших православних єпархій України. Щоправда, в результаті діяльності Іоанна Борзобагатого-Красенського перебувала вона тоді далеко не в найкращому стані. Кирилу довелося докласти чимало зусиль, щоб навести тут лад. При цьому він нерідко вдавався й до насильницьких дій, забираючи єпархіальні маєтки від родичів свого попередника.
З часом Терлецький став заможною людиною, яка за статками не поступалася тогочасним українським магнатам. При єпископові був загін озброєних гайдуків, велика кількість слуг, серед яких були навіть люди знатного роду, наприклад, князі Гедройти. Можливо, ці успіхи, багатство призвели до того, що Терлецький почав втрачати контроль над собою, вважав, що йому все дозволено. Конфлікти з місцевими шляхтичами почали переростати критичну масу. У єпископа з’явилося чимало ворогів, які його звинувачували в різних злочинах.
Проте Терлецький, здійснюючи керівництво Луцько- Острозькою єпархією, приділяв увагу не лише питанням матеріальним. Не забував він і про проблеми культурні. За його часів у єпархії інтенсивно розвивалася освіта. Є відомості, що на кошти єпископа десь у 80-х рр. ХVI ст. була видрукувана книжка «Про хресне знамення».
Терлецький мав непогану репутацію в церковних колах, про що засвідчили події, пов’язані з приїздом у 1588—1589 рр. на українські землі Константинопольського патріарха Єремії. Останній заходився наводити тут порядки, позбавивши сану багатьох священиків і навіть деяких ієрархів, зокрема, Суспральського архімандрита Тимофія Злобу, звинуваченого у вбивстві, а також Київського митрополита Онисифора (Дівочку). Під цей «покіс» Кирило не потрапив. Більше того, у серпні 1589 р. патріарх призначив його в Київській митрополії своїм екзархом, надавши дуже широкі повноваження. Луцько-острозькому єпископу було доручено наглядати за духовенством, карати винних і навіть позбавляти їх стану. Завдяки цьому призначенню Терлецький фактично став першою особою в тогочасній церкві України й Білорусії. Однак саме тоді в житті цього ієрарха стався «надлом» й почалася смуга серйозних неприємностей.
випуску сторінки «Історія та Я»
