Життя бунчукового товариша та дійсного статського радника Петра Симоновського — людини зі справжньою європейською освітою — є показовим для розуміння особливостей історії Гетьманщини та українського народу в цілому. Козацький інтелектуал, як і переважна більшість відомих українців, досяг успіху завдяки наполегливій праці. До того ж, Симоновський реалізував себе не лише у рідному суспільстві та державі. У Гетьманщині XVIII ст. для молодої амбіційної людини світське життя уявлялося так: здобуття освіти, знаходження людини, яка б сприяла кар’єрі, служба в козацькій адміністрації, за яку необхідно було домогтися отримання маєтків, вдалого одруження. Суспільно-політичними цінностями були багатство, статус та влада, які виражалися у «вольностях». Надзвичайно важливою для цього століття була й релігійна мета життя. Вона показово перепліталася з матеріальними цінностями в передсмертних заповітах, коли всі нажиті статки жертвувалися родичам, церквам, монастирям «на вічний помин душі». Для П. Симоновського «вольності» та православ’я також належали до найголовніших цінностей.
Світська «модель» життя в Гетьманщині була схожою для багатьох епох історії українського народу та інших суспільств, які, за Ф. Фукуямою, мали низький рівень довіри. Ще з часів Великого Князівства Литовського еліта на українських землях функціонувала в межах клієнтських взаємовідносин між князями (патронами) та шляхетством-боярами (клієнтами). Така організація суспільства передалася всій Речі Посполитій після об’єднання Великого князівства Литовського з Польським Королівством (Люблінська унія 1569 р.). З держави Богдана Хмельницького (1648— 1657 рр.) розвинулася Гетьманщина, суспільство якої керувалося козацькою старшиною та «Значним військовим товариством». У «Значне товариство» входили значкові, військові та бунчукові товариші, які за працю (головним чином в судочинстві) та різні послуги чільним представникам козацької адміністрації отримували землю та не підлягали юрисдикції звичайних судів. У Російській імперії представники українських знатних родин через впливові клани-земляцтва досягали вершин у військовій та цивільній адміністраціях. У Радянському Союзі спостерігалися в чомусь схожі процеси суспільно-політичного життя. Тобто, за зовнішніми ознаками життя Петра Симоновського було схожим на біографії українських інтелектуалів Російської імперії.
Петро Іванович Симоновський (1717—1809 рр.) був сином військового товариша Ніжинського полку. Головні факти його життя зібрані в «Родословнику» В. Модзалевського. У 1746—1748 роках він був учнем філософії Києво-Могилянської академії, далі, за історичними свідченнями, є висока вірогідність того, що Симоновський навчався у Варшаві. Достеменно відомо, що продовжував він освіту в німецьких університетах міст Галле (1748 р.), Віттенберг (1748 р.) та Кенігсберг (1751 р.). У Кенігсберзі Симоновський був наставником двох синів генерального підскарбія Василя Гудовича — Андрія та Івана.
Петро Симоновський завдяки освіті здійснив успішну кар’єру в козацькій адміністрації: 31 серпня 1753 року він став перекладачем при Генеральній військовій канцелярії, потім сотником Кобижчанським Київського полку (1757—1764 рр.). Протягом цього часу він входить в оточення українського гетьмана Кирила Розумовського, що допомогло йому 7 квітня 1764 року отримати посаду судді Остерського повіту, 12 листопада того ж року — ранг бунчукового товариша, а 25 вересня 1767 року «по изведанным достоинствам» він був призначений членом Генерального суду (разом із відомим Олександром Безбородьком). Симоновський залишався на посаді судді до кінця автономного існування Гетьманщини. 1781 року, коли на Лівобережжі були введені намісництва, козацький інтелектуал у чині надвірного радника був призначений головою департаменту Київського верхнього земського суду (1782 — 1797 рр.), 1784 року одержав чин колезького радника, 1788-го — орден Володимира 4-го ступеня, а 1793 року — чин статського радника. Після ліквідації намісництв (1797 р.) Симоновський виходить у відставку з чином дійсного статського радника з «пенсіоном».
Петра Симоновського високо цінували в Російській імперії як інтелектуала та професіонала своєї справи. Уже згаданий Олександр Безбородько, який добре знав Симоновського по роботі в Генеральному суді, 1785 року рекомендував його О. Воронцову як людину, що знає «языки и многіе науки, найпаче же юриспруденцію».
Козацький інтелектуал цікавився західноєвропейським культурним життям та підтримував зв’язки із закордонними видавництвами. Згідно з відомостями 1763 року, він протягом багатьох років мав зв’язки з бреславльською фірмою Корна і Гамперта, за допомогою яких діставав іноземні книжки. Приміром, для полкового лікаря Фелькнера, довіреної особи гетьмана Кирила Розумовського в Батурині, аптекаря Беттігера у Глухові, механіка Гіршбергера в Батурині.
Серед історико-літературних творів козацьких інтелектуалів XVIII ст. праця Симоновського «Краткое Описаніе о козацком малороссійском народе и о военных его делах, собранное из разных історій иностранных, немецкой — Бишинга, латинской — Безольди, французкой — Шевалье и рукописей руських, чрез бунчукового товарища Петра Симоновского, 1765 года» є найбільш науковою, в неї вдало поєдналися тодішні методи зображення минулого. Праця Симоновського, за деякими критеріями, схожа на твори українських істориків ХІХ ст. Так, автор у дослідженні історії розглядає різні відомості про явища та події, які його цікавили, та представляє власне бачення, а також використовує метод «манускрипта», за яким рукопис несе достовірну інформацію, завдячуючи писаній формі тексту. Цей твір широко представлений в рукописних збірниках другої половини XVIII ст. Важливо, що козацький інтелектуал брав участь у наукових експедиціях, які з кінця 1770-х років охопили всю Лівобережну Україну, та був автором «Топографического Описанія Кіевского Наместничества» (1786 р.). Маловідома ще одна праця Симоновського — «Ответы на некоторые вопросы о Малой Россіи». Історики припускають, що козацький інтелектуал міг бути автором інших творів поміж рукописної спадщини кінця XVIII — початку ХІХ ст., яка недостатньо вивчена в сучасній історіографії.
П. Симоновський завершив роботу над «Коротким описом козацького малоросійського народу» 1765 року, коли вдруге було скасовано гетьманство. Це наклало відбиток на сам твір. Причиною написання «Короткого опису козацького малоросійського народу» Симоновський називає необхідність знань про свою історію: «Представляю малороссійских Козаков, их начало и происхожденіе, потому что, хотя о том на инностранных язиках и многія суть Исторіи, но на Россійском весьма редки, которыя не всем Малороссіянам и известны».
Свій твір Симоновський починає з дослідження походження козацтва на основі відомої йому інформації та аргументує свою версію: «козаки есть род Скифославенскій». Для автора важливо було підтвердити давнє коріння «козацького» народу. Скіфів як предків часто використовували й інші козацькі інтелектуали. Наприклад, автор розширеної редакції «Літопису Грабянки» 1709 року предками «козацького народу» називає хозарів та скіфів.
У фокусі «києворуської» історії Симоновський помістив «малоросійський козацький народ». Так, «Малороссійская земля главное было обиталище Россійскаго народа со времени Великого Князя Игоря...» Нашестя татар, за Симоновським, внесло зміни в життя козацького народу. Після вигнання Гедиміном татар із Києва «многія из них (козаки. — В. К.) принуждены оставить домы свои и искать поселенія себе внизу по Днепре...». Частина інформації в творі не є достовірною, однак показує логічність міркувань у пошуках світським інтелектуалом Гетьманщини коренів козацької держави. Він з низки джерел знаходить походження назви «козаків» та «оселяє» їх на території середнього Подніпров’я. Враховуючи застосований тут метод з’ясування походження слів («козак» від «козел» чи від «коси»), козаки за потреби могли б походити й від хозар, як говориться у творах козацьких інтелектуалів XVII?XVIII ст., чи, принаймні, як у Семена Дівовича у «Розмові Великоросії з Малоросією» 1762 року. Етимологічні дослідження Симоновського, як на той час, були науковими. У Гетьманщині другої половини XVIII ст. були поширені міфи, за якими руська спадщина мала глибоке коріння: відомий Василь Капніст вважав, що руси походили від легендарних гіпербореїв, від яких давні греки запозичили свої науки, музику та поезію. Отже для козацького інтелектуала не було необхідності у цілковито окремішній історії «малоросійського козацького народу». Більше того, говорячи про самобутність «козацької нації», він наголошує на конфесійній єдності «великоросіян» та «малоросіян».
Козацький інтелектуал традиційно для всіх східнослов’янських письменників приділяв велику увагу боротьбі козацтва з мусульманами, насамперед — татарами. Так, Петро Симоновський козацько-татарським війнам присвячує перші розділи свого твору про гетьманів Ружинського, Підкову, Наливайка. Більше того, світський інтелектуал Гетьманщини порівнював козаків у тому військовому протистоянні з «Кавалерами ордена Святого Іоанна».
Ще більш обѓрунтовано Симоновський представляє витоки козацьких вольностей. Для висвітлення традиційного суспільно-політичного життя він використовував просвітницькі терміни для позначення «добре впорядкованого» державного правління. Згідно з текстом його твору, «Казимир, сын Ягеллов... для лучшего порядка Кіевское Княженіе разделил на провинціи и учредил в них везде воєвод, старост, каштелянов, судей и прочих чиновников, всех с Малороссійскаго народа, и, чтоб таковое учрежденіе содержано вечно и ненарушимо было, обовязал и наследников своих, в подтвержденіе чего имеется и привилегіум Короля Сигизмунда Августа...» За Симоновським, козаки взагалі мали вольність із давніх-давен, оскільки «Король Польскій Сигизмунд Первый... дал им (реєстровцям. — В. К.) особливыя на вольности их привилегіи, а прежнія дозволенія их от предков его, Королей Польских, подтвердил».
Світський інтелектуал Гетьманщини відстоював ідею інтелектуалів першої половини XVII ст. — єдність та братство козацтва зі шляхетством та їхнє спільне походження від «Савроматів і Русів». Причому поляки були молодшими братами в етногенетичній історії «малоросійського козацького народу» та польських шляхтичів.
Перехід під протекцію московського царя Симоновський тлумачить в термінах вольностей та православної віри. Головне у підданстві московському цареві він убачав у тому, що «последовали две Государскія Грамоты: 1-я на вольности Козацкія, а 2-я на вольности Шляхетскія».
Петро Симоновський постійно говорить про Гетьманщину як про «Малороссійское Козацкое отечество». Частота використання слова «отечество» для позначення своєї країни вирізняє його із середовища козацьких інтелектуалів XVIII ст. У «Короткому описанні», складеному для оцінки «нещасливого шведського року», Симоновський на перше місце ставить інтереси своєї батьківщини та намагається досягти компромісу в оцінках минулого. Він наводить історичні документи, в яких ідеться не тільки про вірність української еліти російському монарху-протектору, але й «отчизне нашей».
Про Павла Полуботка Симоновський записав: «Когда таковых тяжестей Малороссійской народ снесть был не в состояніи, то Генеральная Старшина, наблюдая целость свого отечества, просили Его Величества дозволенія послать... Депутатов... ищущих пользы своего отечества старшин», однак така діяльність, за словами бунчукового товариша, завершилася трагічно для Полуботка. Позитивні явища в історії Гетьманщини інтелектуал вписував у терміни історії вольностей. «Решительные» пункти 1728 року Симоновський називає «подтвержденіем вольностей Козацких по пунктам Гетьмана Хмельницкого».
Козацький інтелектуал, широко використовуючи поняття «пользы государству», писав про знущання над українцями представників центральної влади: «По проекту фельдмаршала Миниха, те же одни Малороссіяне полонили Днепр, зачав от Кіева до самой почти линіи, где многія тысячи народа от хлада и глада погибли, а пользы чрез то Государству ни какой не принесли». «В сих Турецких походах Малороссійский народ сколько нужд и обид внутре и вне Малой Россіи понес, свету известно: он не токмо сам... службу Государеву нес, но и скот и имущество его в тех же походах арміи великим пособіем были, яко на все военные тяжести из Малой Россіи до несколько тысячей быков взято без платежа, а к ним и погонщиков до двадцяти тисяч человек, из коих редко кто возвратился в дом свой». Бунчуковий товариш доводив «ненадобность нещастных Малороссиян в таких походах».
Петро Симоновський у своєму творі приділив значну увагу урочистій церемонії обрання Кирила Розумовського гетьманом, хоча негативно оцінив діяльність «Гетманского уряду»: «сколь ни великолепное и славное сего Гетьмана как избраніе, так и вступленіе его на правленіе... столь окончаніе онаго Гетманского уряду Малой Россіи неполезное».
Таким чином, Симоновський бачив своєрідні «сутінки Гетьманщини», історія якої уявлялася йому завершеною. Однак він розглядав козацьку державу та суспільство як окремі утворення в межах Російської імперії, а наукову мову та просвітницьку риторику використовував для аргументації козацьких традиційних суспільно-політичних цінностей.
