Упорядковуючи збірку поезій «Повернення в Європу» (Варшава, 1931), польський письменник Я. Івашкевич включив до неї свій переклад ліричного послання Євгена Маланюка «До Ярослава Івашкевича», рядок з якого винесений у заголовок (до речі, передує йому у збірці вірш Я. Івашкевича «Прага» із присвятою Є. Маланюкові). На жаль, український текст Маланюкового твору віднайти не вдалося. Очевидно, що рукопис, який був надісланий із Праги Івашкевичу, був єдиним примірником.
Найімовірніше, щире ліричне зізнання Євгена Маланюка в побратимстві народилося навздогін чи на додаток до листа польському письменникові. Втім, згаданий присвятний вірш — то тільки привід для розмови про приязнь двох слов'янських письменників. Початок їй поклала перша зустріч поетів, яка відбулася на початку 1920-х років. До польських таборів інтернованих військ Української Народної Республіки в Каліші-Щипьорно, де доводилося проживати Є. Маланюкові, приїхала група польських митців, що входила до літературного об'єднання «Скамандер». Саме тоді Є. Маланюк здружився з польськими письменниками Ю. Тувімом, Л. Подгурським-Окуловим, К. Венжинським, А. Слонімським, Я. Івашкевичем.
Та зустріч і наступні нечасті приїзди Є. Маланюка до Кракова та Варшави зреалізувалися, першими перекладами письменника з польської, статтею «У сусіда: профілі польських поетів», надрукованою у Львівському журналі «Мамай» (1923). А згодом, оглядаючи на сторінках таборового журналу «Веселка» поезію зі сторінок «Скамандера», поет особливо виділяє Я. Івашкевича, Ю. Тувіма, А. Слонімського: «...Певно тримають руки А. Слонімського — стяг «Skamandera»– стяг поезії й майстерності. Йому допомагає, по-перше, — Я. Івашкевич – літератор par exellence. Іноді, як дужий порив вітру, крізь журнал проходить могутня й дика поета Ю. Тувіма, залишаючи на сторінках запах моря і земель, що пахнуть не по-нашому пекучим сонцем».
Не забарився з відгуком на поезію Є. Маланюка й Івашкевич. На сторінках «Скамандера» (1923. — № 29—30) він рецензує спільну збірочку трьох поетів–вигнанців М. Селегія, М. Осики та Є. Маланюка «Озимина» (Каліш, 1923). Зокрема, стосовно поетичного доробку Маланюка у книзі зазначає: «Набагато спокійніший, миліший — Євген Маланюк. Зрівноважена задума, сконцентроване осягнення — то його характеристичні риси. Можливо, занадто монотонний в формі, може, забанальний в римі, — однак не раз зумів схвилювати істинно поетичним словом». До речі, варто зауважити, що це була перша рецензія на збірку, і Є. Маланюк не стримався на тому наголосити на сторінках таборового часопису «Веселка», не без умислу зауваживши, що «Перша рецензія на «Озимину» ...належить перу не українця, а поляка, і що до цього часу жоден з українських тогобічних часописів не дав ані слова про цю книжку...».
Восени 1923 року Є. Маланюк від'їздить навчатися до Чехії, і з польськими поетами його зв'язує лише листування. Ось тоді і з'явилося на світ Божий згадуване вже ліричне послання «До Ярослава Івашкевича».
Тим часом, закінчивши Подєбрадську господарську академію, Маланюк 1929 року перебирається на постійне мешкання до Варшави, і його знайомство з Івашкевичем переростає в щиру дружбу. Як розповідав авторові син поета Богдан Маланюк, родина Івашкевичів часто гостювала у Маланюків. А ще Богдан Євгенович із захопленням згадував, що у дитинстві щоліта відпочивав з батьками на дачі Івашкевича неподалік Варшави.
Безсумнівно, що ріднило двох митців захоплення поетичним словом, але була у них і ще одна спільна сторінка їхнього життя – Єлисаветград. Майже одночасно довелося їм у цьому місті здобувати гімназичну освіту. Я. Івашкевич протягом 1904—1909 років навчався в чоловічій гімназії, а Є. Маланюк у 1906—1914 роках – в реальному училищі. Ярослав Івашкевич згодом із сумом нарікав: «Жалкую, що нема змоги відвідувати колишній Єлисаветград, адже там я залишив частку свого дитячого серця, там починалися мої гімназичні роки». До речі, старий Єлисавет з його потужною польською общиною відізвався у відомому романі Івашкевича «Слава і хвала». Ось як про це розповідає сам письменник, відповідаючи на лист одеського краєзнавця А. Володимирського: «Звичайно, я знав добру Одесу з розповідей, з того, що там жили мої родичі і знайомі, і назви вулиць як Рішельєвська, Дерибасівська, Ланжеронівська запам'ятовувалися мною через свої особливості. При цьому я жив в Єлисаветграді і навчався в Єлисаветградській гімназії з 1904 по 1909 рік. Єлисаветград був, так би мовити, у сфері впливу Одеси, і там було багато одеських жителів, одеської преси. Був і обмін жителями. Сім'ю Юрія Олеші я знав у Єлисаветграді до її від'їзду в Одесу. Вся історія Гані Вольської (Ганки Вальської) проходила між Єлисаветградом (не Одесою), Петербургом, Нью-Йорком і Парижем – майже так, як у моїй книзі».
Сталося так, що обидва письменники були свідками, а Є.Маланюк і учасником, подій української революції 1917— 1920 років у Києві. Очевидно, що саме її трагічний перебіг змусив Я. Івашкевича наприкінці 1918 року виїхати до Польщі. Тож Єлисавет, і Київ, і Україна також єднали обох митців.
Поети могли зустрітися ще раз, але на перешкоді тій останній зустрічі стало життя. Є. Маланюк на початку 60-х років приїхав до Варшави, щоб зустрітися з дружиною, яка мешкала у Празі (Чеське посольство у США відмовилося дати поетові будь-які гарантії на побут в ЧССР). Його щиро прийняла у столиці Польщі письменниця Марія Домбровська, більше відома українському читачеві як Парійка Підгірянка, але відмовився від зустрічі Я. Івашкевич. Із розповідей сина знаю, що Є. Маланюк дуже переживав з того приводу. Собі ж пояснюю той вчинок голови Спілки польських письменників, депутата сейму Я. Івашкевича лише пануючою тоді в ПНР ідеологією.
І все ж, в історії українсько- польських літературних зв'язків залишиться тільки факт співпраці та приязні двох митців. А свідченням тому буде й ось ця поштова картка Я. Івашкевича до Є. Маланюка, віднайдена в нью-йоркському архіві письменника, а написана в складний час закінчення Другої світової війни. Родина Маланюка змушена була залишити Варшаву та перебратися до маленького чеського містечка Кунштату, де й знайшов поета лист від Ярослава Івашкевича.
«22.10.1944. Любий Женька!
Хотів би щось певне написати про твою своячку (сестру дружини. — Л.К.) і про родину, але досі нічого не знаю. Ми ще у Ставиську – та чи надовго, не знаю. Мали багато гостей, які перейшли через нашу хату, але роз'їхалися вже потрохи. Гожиця – в Кракові, Анджеєвський, Колішевський – в Закопане. Моя донька одружилася, і обоє в Рабце. З літератури небагато осіб умерло, але втрати відчутні: Кадень, Мілашевський, Іжиковський, молодий Бачинський. Інші тут, в околицях або в Кракові. Ми почуваємося так: Ганя (дружина Івашкевича — Л.К. ) трохи хворіє і матиме невдовзі операцію. Хотів би щось знати, що з вами діється. Моя родина право у комплекті, моя сестра Ганна лишень загинула у Варшаві. Таубе живе в Мілашевовку. Обіймаю тебе дуже сердечно і прошу відомостей. Твій Івашкевич».
Варшава ще була генерал- губернаторством, і сувора цензура зумовлювала стиль листа. Івашкевич пише, що через його хату пройшло багато спільних знайомих зі Сходу Польщі, які тікали від фронту на Захід. Ті ж, хто залишилися, переховуються у провінції. Очевидно, що на перешкоді від'їзду Івашкевичів стала хвороба дружини письменника, про що він повідомляє Маланюка. Щирість же почуттєві автора листівки не потребує коментування.
У згадуваному архіві Є. Маланюка в Українській Вільній Академії Наук у США зберігається також машинопис неоприлюдненої редакції твору Є. Маланюка з присвятою Я. Івашкевичу. Не відомо, коли поет скомпонував написані у різний час вірші (1920, 1927, 1930) в один цикл, як і не відомо, чому читачеві не довелося зустрітися із поетовим «Триптихом» (згодом поезії циклу, як окремі твори, будуть надруковані у збірках «Перстень Полікрата» (1939) та «Остання весна» (1959). Не виключено, що «Триптих» з'явився на світ після виходу поетичної збірки Я.Івашкевича «Повернення в Європу» з присвятною поезією «Прага». В усякому разі, безсумнівним є тільки те, що «Триптих» укладений між двома війнами. Водночас, вважаю доречним у цій статті познайомити читача з уривком твору із поетового архіву, тим уривком, де мова йде про Краків (а далі Маланюк пише про Прагу, Київ...)
Ярославу Івашкевичу
Краків
Сурма Марятського костьолу –
Співуча скарга в далечінь.
Згасає денне світло здолу
І вище переходить тінь.
В Сукєніцах, у Чарторийських
Минуле дивно ожива:
З полотен сходить сиве військо,
Звучать заржавілі слова.
Ніч поглинає, ніби води,
І Краків майорить на дні.
...Тінь Орлика тоді проходить
В густій підводній тишині.
Краків, Прага і Київ — три слов'янських міста, які багато важили в житті і дружбі двох письменників. Тим часом, пропоновані нотатки це лише наближення до теми приязні двох митців. Майже непрочитаним залишається п'ятнадцятилітнє спілкування Є. Маланюка та Я. Івашкевича у Варшаві. Багато цікавого для пізнання цієї сторінки заховує архів Івашкевича у Варшаві. Отже, пошук триватиме.
