Д. Г. Бібіков вирішив прискорити зростання в краї кількості російських землевласників. Його вкрай дивувало, що місцеве чотири мільйонне населення все ще перебувало у сфері польських, а не російських впливів. Причина вбачалася у відсутності їхнього носія — російського дворянства. Змінити становище можна, вважав генерал-губернатор, лише через насадження російського землеволодіння. Конфісковані у поляків маєтки слід передавати російським чиновникам без права їхнього поділу й здачі в оренду. Однак ці радикальні заходи Д. Г. Бібікова зустріли опір уряду.
Посилення державного втручання у соціально-економічні сфери місцевого життя та діяльність антиросійських польських товариств, розслідування яких знаходилося під контролем чиновників Канцелярії генерал-губернатора, (а вони явно перебільшували їхню кількість та значимість), спонукало генерал-губернатора до реформи поліції. Він звернувся до пропозицій першого київського генерал-губернатора В. В. Левашова, який ще 1831 р. запропонував створити державну, незалежну від польського поміщика, сільську поліцію. Уже тоді центр звернув увагу саме на цей проект, бо він радикально відрізнявся від запропонованого іншими російськими губернаторами. Ним рекомендувалося поділити повіти на 12 дільниць із призначенням у кожну з них наглядача, а в села на кожні 50 дворів — соцького. Наглядачі і соцькі призначалися з відставних чиновників і грамотних унтер- офіцерів і солдатів, котрим сплачувалося жалування з земських повинностей. Д. Г. Бібіков намагався посилити установи поліції в першу чергу у Волинській і Подільській губерніях. За погодженням з Миколою I він засновував при становому приставі посаду помічника, при земських справниках для ведення таємних справ — додаткову посаду письмоводителя. На посади тисяцьких, п’ятисоцьких і соцьких призначалися відставні нижні чини з визначеним жалуванням. Десяцькі з поміщицьких селян разом із сімейством звільнялися від панських робіт (!).
Тепер реформування вимагала таємна поліція. Наступальні адміністративні заходи, виселення, арешти, обшуки, конфіскація маєтків, контроль за освітніми закладами — все це вимагало окремо організованої державної служби, що й зосередилася у створеній при посаді головного начальника краю Київській таємній комісії, котра керувалася у своїй діяльності переконаннями генерал-губернатора, які він висловив Миколі I у 1841 р.: «На поляків надії немає. Вони покірні сьогодні, а зміняться обставини і вони зрадять честі, совісті і государю».
Д. Г. Бібіков був настільки заангажованим на з’ясуванні національних ідей серед польського дворянства, що не помітив формування нової світоглядної доктрини, яка виникла серед української молоді у Слов’янському товаристві св. Кирила і Мефодія. Мабуть-таки, генерал-губернатор настільки злякався таємного братства у себе під боком, що більше місяця провів у столиці після початку ведення слідства у цій справі. Його найбільше вразило, що засновники, вони ж і співробітники Комісії для розгляду давніх актів, поєднують історію гайдамаччини, гетьманщини із сучасними визвольними ідеями. Він особисто відвіз до столиці матеріали, що «компрометували» кирило-мефодіївців. Більше того, перебуваючи у Санкт-Петербурзі, все сподівався, що слідство буде проводитися у Київській таємній комісії і тоді виявиться ширше коло учасників. Але оскільки головний підозрюваний М. І. Гулак служив у столиці, то шеф жандармів О. Ф. Орлов не згодився на його пропозицію. Після повернення генерал-губернатора до переповненого чутками Києва Бібіков повідомив О. Ф. Орлову, що на тілі кирило-мефодіївців є зображення «знаків гетьманської булави» та що «виявлений у малоросіян рукопис «Закону божого» є не що інше, як переробка твору А. Міцкевича», так званої «Пілігрімки».
Усвідомлення, що одними репресивними заходами не добитися бажаного зросійщення та асиміляції, спонукало Д. Г. Бібікова до більш гнучких та широких заходів зміни культурної «цивілізації.» Найбільше він покладався на освітні пріоритети імперії, зокрема на університет, тому не поділяв думки Миколи I про доцільність його закриття після виявлення київського відділення «Спілки польського народу» (1839 р.). За його клопотанням там відновилося навчання студентів раніше встановленого терміну. Після звільнення професорів-поляків генерал-губернатор опікувався університетом, сприяючи розвитку його науково-допоміжних закладів. Практично всі клопотання вченої ради на поліпшення навчального процесу та розвитку науки він зустрічав схвально, а свої власні пропозиції, серед яких були часом і некомпетентні, узгоджував із членами університетської ради. На своє ім’я він виклопотав субсидію уряду в 6 тис. руб., з якої постійно доплачував професорам до їхніх жалувань. Його достатньо гнучка і послідовна політика щодо університету була спрямована на те, щоб його випускники стали в майбутньому не «бунтарями», а добрими службовцями, на які імперія може спертися при реалізації своїх завдань.
Після викриття Кирило-Мефодіївського товариства Д. Г. Бібіков поєднав генерал-губернаторську посаду з посадою попечителя Київського навчального округу (у 1848—1852 рр.), що дозволяло йому інтенсивно проводити політику насадження російської освіти і досить своєрідно використовувати її для асиміляції дворянської молоді. На базі закритих польських шкіл відкривалися російські, які мали не лише давати знання, а й практично реалізовувати політику уряду на зросійщення, що в розумінні генерал-губернатора полягало в «запануванні в училищах узагалі і особливо в Університеті св. Володимира того морального духу покірності і покірливості, який мусить служити основою нашого вітчизняного виховання, без якого університет був би не розсадником майбутніх корисних громадян, а місцем їхньої розбещеності і моральної смерті».
Звичайно, генерал-губернатор менше всього переймався освітньо-педагогічними проблемами. Вони в нього були зведені до одного глобального завдання — як із польських і сполонізованих дітей зробити росіян, відданих «царю и отечеству». Російську освіту не лише за мовою навчання, а й за спрямуванням повинні були отримати також дівчата, майбутні матері, для яких відкривалися Інститут шляхетних панянок, зразкові приватні пансіони.
Він поділяв ідею, що слід широко засновувати культурно-освітні установи, які б формували суспільну думку про «історичну справедливість» дій Росії щодо Правобережної України та забезпечували б у громадській свідомості законність урядових дій. Сам він свято вірив, що здійснює «злиття західно-російського краю з давньою Вітчизною», «відхиляє злочинний напрям дворянства в краї». Він не міг не скористатися хвилею романтизму, що проявлявся в зацікавленні місцевими старожитностями, переконав київських істориків надати новостворюваному історичному товариству статус державної установи під назвою «Временная комиссия для разбора древних актов в Киеве» на чолі з ним, її «главноуправляючим». Заснована 1843 р. при Канцелярії генерал-губернатора як окрема наукова установа, Комісія розгорнула величезну наукову та видавничу діяльність із тим, щоб, спираючись на актові книги, довести «русскість» цього краю. Зібрані та звезені нею історичні документи заклали базу Центрального архіву давніх актів, відкритого в 1852 р. в приміщенні університету.
У власній Канцелярії генерал-губернатор зосередив також нагляд за діяльністю цензури іноземних видань. Призначувані ним чиновники пильно відстежували, щоб до читаючої публіки не надходили видання з Європи, і зокрема польські з Франції. На відміну від свого попередника В. В. Левашова, Д. Г. Бібіков запросив до Києва вже не французьку, а російську театральну трупу та розпорядився нагороджувати кращих акторів із статків міста.
Політичний курс наступальної русифікаторської інтеграції, його широта та всеохоплюючий напрям були високо оцінені імператором, і Д. Г. Бібіков прийняв запропоновану йому посаду міністра внутрішніх справ всієї Російської імперії. Джерела зафіксували негативне ставлення тогочасного населення Правобережної України до Д. Г. Бібікова. Зрозуміло, що для значної частини поляків його ім’я стало символом російської імперської ідеї, яка на своєму шляху не терпить інакомислення, а намагається здолати його будь-якими засобами аж до військового придушення. Тарас Шевченко і як сучасник, і як митець дав свою поетичну оцінку київському генерал-губернаторові, назвавши його «капралом Гавриловичем Безруким», за час управління якого:
До того люд домуштрували,
Що сам фельдфебель дивувались
І маршировкою, і всім,
І «благосклонні пребивали
Всегда к єфрейторам своїм».
А ми дивились та мовчали,
Та мовчки чухали чуби.
Німії, подлії раби,
Підніжки царськії, лакеї
Капрала п’яного!
Сучасне розуміння постаті Д. Г. Бібікова випливає із історико-державознавчого аналізу тогочасного статусу Правобережної України у складі Російської держави. Генерал-губернатор як найвища урядова посада в регіоні значною мірою через відсутність чітких законодавчих актів щодо своїх повноважень уособлював персональне врядування. Професійний військовий, він і на статській службі намагався вирішувати соціальні проблеми наближеними до військового часу методами, переоцінюючи можливості державної машини у трансформації того укладу, котрий формувався протягом століть. Його наступальна практика, бажання в одночасся змінити минуле, не рахуючись із специфічно- конкретними реаліями життя, давала прямо протилежний результат. Перше невелике «потепління», зміна урядової прямолінійної політики при одержавленні регіону вказувало, що російські впливи не стали надто міцними, на що й вказувало Січневе польське повстання 1863 р. А постійне протистояння влади і основної спільноти, суперництво двох культур, польської і російської, об’єктивно пришвидчувало визрівання української національної ідеї, на формування якої вагомо впливали саме ці два основні чинники.
